Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

Але йшов він зовсім не попід гаєм, а лише дивився на гай, що сизів ген там за лугом. Тим часом навколо були самі верболози, очерети, попрострілювані одинокі берези, порозкидувані й поламані рибальські верші біля старих ополонок… Ось натрапив на забутий і подертий невід, розвішаний на латах та стовпах… Потім — якесь череп'я… Далі — недогризений собаками дохлий кінь… Ще далі — свіжа ополонка… Раптом — тин. І нарешті раптом — хата! Максим аж здригнув, — хата виступила несподівано з-за густого очерету та кущів верб і переступила дорогу.

З якої речі хата? Ага. Лівий берег тут нагло висунувся далеко в луг мисом і перетяв дорогу Максимові. А скраєчку того мису приліпилось село, і крайня хата з того села, відбігши від усіх, зійшла от униз і стала аж біля ополонки.

Двері в хаті були відчинені навстіж у сіни, а з димаря йшов димок.

Максим пильно озирнувся навколо, по всіх сумежних городах і на луг — чи немає ніде нікого? А переконавшись, що ніде не було жадної живої душі, швидко попростував у сіни. З сіней відчинив двері в хату.

— Добридень…

— Добридень.

І більше ні слова у відповідь. І Максим ні слова. Сів собі на лаві, блаженно простяг ноги і, нічого більше не бажаючи, тільки отак сидіти, дивився просто себе, в розтоплену піч…

Помалу пошукав очима, хто ж то сказав йому «добридень». Посеред хати сидів чоловік і крутив однією рукою жорна. Друга рука була на перев'язі. Він був молодий, нахмурений, у військових штанях. Крім нього, в хаті не було більше ніякої живої істоти. Чоловік крутив собі жорна — і ні пари з уст. Потім зупинився й подивився запитливо на гостя.

— Трішечки б води… — попросив хрипко Максим, аби подати бодай якусь «причину», чого ж це він забрів сюди. Тим часом очима блукав по хаті. Безсмертна українська хата! Зворушливо-трагічна «національна святиня», гордощі всіх «пророків» і «апостолів» його бідолашної нації!.. Чорна й перекошена, з манюсінькими запотілими віконечками, з мокрою слизькою глиняною долівкою, з купами сміття й лахміття в закутках, холодна, вогка, ще й з смердючою помийницею біля дверей… Апотеоза злиднів!

Але все ж таки як у ній гарно. І сумно, і гарно.

Господар подав води. Поки Максим пив, він пильно-пильно дивився на нього, на його репані закривавлені губи, на босі й теж репані ноги, чорні від синців, закипілої крови й бруду, дивився на його вогке лахміття… Потім зітхнув тяжко і проговорив з тривогою й безмежним співчуттям:

— Я теж учора тільки прийшов. Отак… — І враз із притиском і з щирим попередженням:

— Слухай, чоловіче добрий!.. (Озирнувся). Вчора німці в цьому селі ось наловили чоловіка з сорок нетутешніх …отаких от… нашого брата все… І всіх розстріляли!.. Як партизан… Чи ясно?

— Ясно… — прохрипів Максим. Помовчав. — Яке ж це село? — спитав, щоб коч зорієнтуватися, де ж саме він. Щодо події, про яку почув, то він вірив цьому чоловікові і відразу зробив належні для себе висновки. А господар чисто по-вояцькому, по-товариському дивився Максимові в очі діловито й ніби питав: «Що ж тут робити, га?»

— Нічого, — сказав Максим. — Дякую, брате. Я вже піду… Скажіть тільки, чи лугом є дорога?

— А навіщо вам дорога? Ви смаліть навпростець. Хоч дорога теж є… Ворсклою, льодом…

Та, глянувши на Максимові ноги, аж скрутнув головою. І кинувся по хаті. Понишпорив під полом, а тоді облишив і зашарудів по столі.

— А підождіть трішки…

Він щось шукав на столі, в миснику й аж захвилювався:

— Ти скажи!.. Ані шматочка. Оце мелю, бачиш… Почухавши розгублено потилицю, облишив стіл з мисником і кинувся знову шукати під полом, під припічком та

по всіх кутках. Бурмотів:

— Господи! Хоч би ж хоч якісь старі шкарбани!.. От ти біда!..

Шукав, шукав, але й тут даремно — нічого не знайшлося, крім самих дитячих шкарбанців та якогось дрантя. Нарешті випростався й, витерши піт із чола, ніяково розвів своєю єдиною рукою:

— От, брат, яка єрунда…

— Нічого, — сказав Максим. — Не турбуйтеся… Прощавайте…

— Прощавайте…

Максим вийшов з хати й пішов.

Та не встиг Максим зайти й за очерет, як його догнав господар з якимсь лантухом і з мотузкою в руці.

— Нате потримайте, — подав він мотузочок Максимові. А тоді наступив на лантух ногою й одним махом роздер його надвоє.

— Ось, на хоч онучі, чоловіче!.. Обмотаєш ноги. Це замість чобіт. І мотузочком оцим обв'яжеш…

З тими словами подав роздертий лантух Максимові, додавши з судною посмішкою:

— Чим багатий, брат, тим… — і, не договоривши, махнув рукою.

Максим узяв онучі й не знав, що йому й сказати… А як підвів голову — господаря вже не було: зник за очеретами.

Та й хіба можна те, що хотів висловити Максим, сказати словами, пустими й зітертими, як мідні шаги, словами?

Максим узяв онучі й мотузок під пахву й швидко пішов через луг. Пішов швидко головне тому, що боявся, щоб, бува, не заплатити господареві за добро злом. А це могло статися, коли б його тут ось із оцими онучами схопили німці чи інші «добрі люди».

За короткий час Максим вийшов на річку. Тут льодом вилась напіврозтала дорога. І от тією річкою, тією піврозталою дорогою він прийшов до гаю. Це, власне, був зовсім не гай, а справжній ліс, що вкривав правий гористий берег Ворскли. Він був нещадно понищений, поторощений гарматними набоями та бомбами, але все ж був ще досить густий і буйний. Річка підходила крутим берегом під самісінький ліс і далі вже так і йшла, петляючи близько попід лісом. А по ній петляла дорога. Та Максим покинув цю дорогу тут, йому більше припадала до серця та доріжка, що вилась по березі, через пеньки й через пагорбки рудого вапняку та піщанику. Вона була затишна й майже схована від стороннього людського ока, хоч у той же час ішла все понад Ворсклою, близько при березі.

Опинившись у лісі, Максим із полегкістю й радісно зітхнув, неначе виграв приз, поставивши рекорд бігу до призначеної точки одним духом. Тут він сів на пеньочку, блаженно простяг ноги й довго відсапувався. Сидів, відтягаючи момент насолоди, яка його тут ось чекала. Точнісінько так, як то часто з ним бувало, коли він, одержавши листа, не квапився навмисне його розпечатувати, відволікаючи ту приємну й хвилюючу мить. Нарешті він розпечатав його, чи то пак — розгорнув його, той подарунок, той лантух, роздертий надвоє. Спершу розгорнув одну половину… Розчепірив її й довго тримав перед собою, все розглядаючи її, неначе бозна й що. Потім поклав її на коліна й узяв другу… Потім знову першу…

«На ж тобі, чоловіче, хоч оці онучі!»

Як божественний вірш! Як прекрасна пісня!

«На ж тобі, чоловіче… чоловіче!..»

Лантух здавався особливо теплим і м'яким, навіть ніжним. Такою теплою, такою м'якою й такою ніжною не могла бути жодна інша одежина в світі.

Натішившись очима й серцем, Максим почав обгортати тим лантухом свої ноги.

То була тяжка процедура. Хоч лантух і був досить м'який, але, як Максим не обмотував ноги, все було якось мулько. І Максим перемотував наново. Розглядав свої ноги, — що ж там муляє? Всі ноги були пухлі, але особливо жахливо виглядали підошви. Мало того що вони попухли, вони ще збрижились, і в тих збрижах, в заглибинах зморщок, позакипала кров. Так само поміж усіма пальцями порепалося, порозколювалося тіло, і в тих розколинах теж позапікалась кров. За весь час дороги Максим це вперше побачив свої ноги. Такими вони ще ніколи не були за все життя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: