Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

Максимові все хотілося так обмотати ноги, щоб ані муляло, ані пекло. Але нічого з того не виходило. А втім, насправді він тим особливо й не переймався. Йому було добре вже й так. А тут ще виглянуло сонце. Воно видерлося з-за муру хмар і туману, підгортаючи той туман і ті хмари геть під себе, й заіскрилось, засміялось, замерехтіло на всьому навколо. Вітер давно вщух. Мов на знак чарівної палички, погода змінилася різко й відразу — з зимової на весняну. Стало так веселкове навколо, як було веселкове Максимові в душі. Облизуючи репані губи, Максим підставив обличчя під сонце й так само підставив під сонце ноги, покинувши їх обмотувати, й сидів собі. Сперся спиною об дубок і мружив очі, заплющував і розплющував їх, зробивши при тій нагоді відкриття: чи заплющені очі, чи розплющені — однаковісінько був усе той же самий сліпучий, вогненний спектр. Рухливий, буйний, несамовитий спектр, неначе кольорова каруселя.

Непомітно він задрімав. Не було вже сили ні рухатися, ні думати, ні навіть чогось хотіти. Сон… Гарячковий, бездонний, жаднючий сон підкрадався на м'яких лапах, мов барс, хижо й зловісно муркочучи.

Але знайомий внутрішній, недрімливий голос не дав йому заснути.

«Йди!»

З мукою роздерши повіки, перемагаючи пропасницю, Максим очуняв. Тоді поволі обмотав онучами ноги, поперев'язував мотузкою й рушив. Але яка ж то була мука — рушити! Він звівся й ледве відірвав ноги з місця, видаючи з себе стогін болю. Суглоби в стегнах, у колінах, у кісточках тріщали. Але все ж таки якось рушив. Потім виявилося, що в онучах іти — особлива мука. Спершу було ніби нічого, а потім почало божевільне пекти. Максим сідав, перемотував і рушав знову. І знову сідав і перемотував… Аж поки не збагнув, у чому справа. А справа була в тому, що в підошвах ніг почало божевільне пекти саме від того, що вони зігрілися й одійшли. Тоді Максим скинув зовсім онучі геть, повісив їх сушитися, а сам сів на колоді над калюжею, що стояла на кризі, й поставив у ту калюжу ноги. Ноги почали дубіти, й біль зник.

Он воно що! То ж він не відчував цього скаженого пекучого болю раніше тому, що ноги були вже весь час задубілі від холоду. Згорнувши онучі, Максим сховав їх за пазуху й більше не пробував використовувати. Захолодив ноги в крижаній калюжі й пішов так. Одначе тепер уже й це його не дуже рятувало від того скаженого болю. Легше було лише кілька хвилин. Чи тому, що він зігрівався від сонця й що повітря було тепле, а чи тому, що тим ногам вийшов уже такий реченець, вони йому немилосердно пекли. Дедалі все більше. Що то була за хідня! Максим не йшов, а шарпався, мовби йшов по цвяхах або по розпеченому залізу. Коли мука була вже зовсім нестерпна, він шукав очима латки снігу чи калюжі з водою, ставив туди ноги й чекав, поки вони задубіють. Кілька хвилин по тому він мав спокій. Уставав і знову йшов. Та що далі, то все менше допомагали вже й сніг і вода, ноги пекло безперервно.

— Господи! Хоч би мороз, абощо!

Але мороз утікав безвісти. Сонце гналося за ним із вогненними мечами, розтоплювало сніг і лід, обертаючи їх у бурхливі потоки.

Зціпивши зуби, Максим змушував себе стоїчно переносити біль.

Так він ішов до обіду. Йому не хотілося ні їсти, ні пити. Він тільки дивився запаленим зором уперед, хапав порепаними губами повітря й мав тільки одне пекельне бажання — дійти до порога. Дійти. І щойно тоді скінчиться його мука. Вона скінчиться там, де скінчиться його шлях. Лише там. Ген-ген там, за синіми, серпанково-голубими контурами борів і лісів, що бовваніли далеко на обрії!..

В післяобідню пору він опинився біля якоїсь хатки, обгородженої новеньким сосновим парканом. Ліс, що тягся по горі, давно скінчився, сама гора змаліла, а тепер починався бір, і та хатка стояла під бором, на крутому березі Ворскли. Тут Максимові треба було вже переходити Ворсклу й іти по той бік у степ і вже там іти далі степом до самого дому. Бо ж це була вже Литовка, значить, тепер треба було завертати вліво…

Максим сів біля хатки під парканом на лавочці й дивився туди, в степ. Між тим степом і ним текла Ворскла. Вже текла!!. Лід посередині річки наїжачився, надувся, став хребтом, а обабіч того хребта, між ним і берегами, вже текла вода. Ще трохи — й той лід геть зірве, і річка розіллється нестримно, затоплюючи береги.

По той бік річки в степу видно було село. І видно було також, як по селу вештались салдати. Може, німці, а може… а може, й не німці, однаково. «Кожної хвилини вони можуть обстріляти цей берег!» — алярмувала думка, а друга відповідала апатично — глузливо: «Ну й чорт з ними, з дурнями!!»

Однак йому треба переходити на той бік. Так чи так — до чорта в зуби. Тут йому треба переходити в степ, через Ворсклу й через ті салдатські застави. Правда, можна б іти й на обмин, але це знову зайвих п'ятдесят кілометрів, яких він уже не витримає. Ні, не витримає! А як отак навпростець — усього двадцять. Лише двадцять кілометрів! Господи! Якщоб добре побігти, то можна б за пару годин і добігти, одним духом. Близько ж як!..

І серце в ньому тремтіло. Але сили вже зовсім-зовсім не було. Заплющивши очі, він сперся спиною на паркан і так сидів.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

«Мати»

Дотик…

Чиясь рука лягла йому на чоло уві сні, в марінні. Ніжна жіноча рука. Прокинувшись, із заплющеними очима, Максим відчув, що рука не зникала, лежала на чолі. Дивно. Сон не хотів зникати. Максим так сидів, не розплющуючи очей, щоб не сполохати візію, яка забарилася зникнути й перейшла в реальність. Він сидів у тій самій позі, в якій сів зразу на цій лавці: голова задерта горілиць, підставлена чолом під сонце, а потилицею зіперта на паркан. Він відчував ребрасту дошку під потилицею, а в руці, що лежала на колінах, відчував шапку так, як він був узяв її з самого початку. Руці було тепло, бо шапка була вже гаряча від сонця. Жіноча рука на чолі поворушилась, пальчик-мізинець торкнув ненароком брову, а журний голос після глибокого зітхання промовив:

— Боже, Боже… Таж він уже й не при пам'яті… Максим посміхнувся, повів бровами заперечливо й розплющив очі.

Перед ним стояла жінка. Вона прийняла руку з чола й, підпершись нею традиційно в підборіддя, дивилась на Максима трохи збентежено й зрадівши водночас. З непокритою головою, в старовинній селянській корсетці поверх полотняної, з рясно вишитими рукавами, сорочки, вона стояла так, як вийшла щойно з двору, зі своєї хати. Не стара з обличчя, лише надміру змучена турботами й горем, що промовляли самі за себе з її зажурених очей.

— О! — промовила жінка, оговтавшись. — Що з вами? — й розсердилась сама на себе. — Дурне питаю!.. Скажи ліпше, чоловіче добрий, хто ти й звідки?.. Ні-ні, не йдеш звідки (звісно звідки тепер люди йдуть!), а родом звідки?

Максим подивився на неї якусь мить мовчки, слухаючи тембр її голосу — приємний, лагідний і… знайомий. Так-так, знайомий, бо материнський! (У кожній жінці зберігається щось величне, найкраще в світі: Мати! Це він давно вже помітив). Подивився… А тоді коротко сказав, хто він і звідки. І вже після першої фрази по очах побачив, що на жінку зробила найбільше враження його мова. Жінка навіть не дослухала до кінця, а захапалася, заметушилася біля Максима:

— Та це ж ви, мабуть, учитель!.. Та чого ж ви тут сидите! Ходіть же до хати… Та ви ж голодні… А я й бачу, що щось не те… Воно, бач, помітно, хоч і в дьоготь людину обмаж… Я вас не знаю, не чула такого прізвища, але ви, мабуть, учитель або ж якийсь український інженер наш… Ну так, я ж бо по мові чую й бачу. О, я бачу!.. А я вийшла з двору та й дивлюся — чужий? Так ніби й не чужий. Ніби ж наш… Господи! Та йдіть же, йдіть у двір… Бо ж тут і небезпечно — бач, сновигає скрізь та погань.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: