Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

Максим вибирав чисті латки снігу або криги, щоб без стерні, й ішов ними. Вибирав улоговини, де вчора текли струмки води, а потім за ніч замерзли, й ішов по льоду, доки той лід не провалювався. А як лід починав провалюватися з дзвоном і брязкотом, тоді Максим зіходив знову на сніг, що вкривав стерні. Коли доводилось переходити дуже вже оголену стерню — там, де сніг уже майже весь порозтавав, Максим пильно дивився під ноги, вибираючи, де є хоч маленькі латочки чистої землі або снігу чи криги. Ті латочки бували завбільшки з долоню, і Максим обережно ступав по них, оминаючи колючі шпичаки стернин. Та сонце підіймалося вгору, пригрівало все дужче, і латочки снігу та крижинки помалу розтавали, розпливаючись струмочками. Розм'якла земля, чіпляючись, налипаючи на ноги, й так само розм'якла кора на снігу, там де він був глибокий — по високих бур'янищах тощо, і ноги провалювалися по коліна. А іноді там, де снігу набито було особливо багато — по вибалках і ярочках, Максим провалювався часом по пояс. Борсався в снігу довго й одчайдушно, поки не вибирався на чистіше. Помалу Максим ставав знову весь мокрий від поту, від снігу, що розтавав на ньому, від води, що бризкала йому з-під ніг на чорних місцях, стоячи вже там калюжами.

Весь час Максим ішов навпростець, тримаючись середини поміж двома шляхами, якими повзли без кінця колони машин, танків, мотоциклів, — одні на захід, а другі на схід. І праворуч, і ліворуч до шляхів було далеко. І поки було далеко, Максим ішов собі спокійно. Але дедалі шляхи все більше сходились, бо вони виходили з однієї точки радіюсами — з його рідного міста, там, від цегелень. Максим знав, що вони там зійдуться біля тих цегелень. Іти в ту точку, як щупак у гузир невода, Максим не мав ніякого бажання. І взагалі йти далі поміж шляхами ставало все більш ризиковане. Його кожної хвилі могли побачити німці і, як «партизана», зсікти геть на капусту зі скоростріла. Через те Максим тримався бур'янів, які густою щіткою залягли якраз посередині поміж шляхами. Але в бур'янах було набито снігу, й той сніг провалювався під ним, вичерпуючи його сили дуже швидко. Він уже лягав на сніг від утоми через кожних п'ять хвилин хідні.

Чим далі Максим ішов, тим більше відчував, що потрапив у пастку. Відстань між шляхами звужувалась, а рух на шляхах не припинявся ані на хвилину. Полежавши, Максим вирішив переходити шлях — той, що був ліворуч, — за всяку ціну, щоб вирватись у степ. О, тільки б йому вирватись у степ, геть за той шлях! Там-то вже він буде вільний, як птах. Там він буде вже врятований. І до вечора… тільки подумати — до вечора, ще сьогодні до вечора, він буде вже вдома! Вдома!..

Максим обережно звівся, постояв, вибрав точку, де шлях немовби перетинала низина, а тоді ліг на черево й поповз до тієї точки на шляху. Він тут не смів іти, бо з кожним кроком у напрямку шляху збільшувалася ймовірність наглої смерти від обстрілу. Адже з погляду тих, що їдуть, — хто може швендяти отак один далеко в степу, по снігу, поміж бур'янами? Звичайно, партизан. Армія й усі «порядні люди» йдуть шляхами. І коли навіть його не застрелять віддалік, то застрелять зблизька, перевіривши й переконавшись, що він не має жодних документів.

Максим повз, аж очі йому випирало на лоба. Але він стискав зуби й повз, повз. Перепочивав і знову повз… І ось шлях уже був близько. І той шлях аж двигтів від безупинного руху колони, що йшла в три ряди, паралельно.

Господи! І де це прорвало і яку греблю, що їх так жене?! Так багато!

Але цей шлях треба було перейти серед білого дня.

Підповзши бур'янами аж майже до самого шляху, Максим заліг і жадібно дивився на другий бік шляху, де руділа теж латка бур'янищ. Невелика, але, головне, вже по тім боці! І в неї на першу хвилину можна буде впірнути. А там уже якось легше буде. Там-бо рідний степ, у якому Максим знав кожен горбок, кожен кущик, кожну балку й переярок і міг дійти додому з зав'язаними очима та ще й так, що його навіть ніхто не вглядить збоку. Як людина-невидимка. Але все те — по тім боці…

Максим довго лежав, напружуючи зір і слух, чекаючи терпляче щасливої хвилини, коли в колоні станеться розрив, утвориться інтервал хоч на коротку мить. Він боявся тільки одного — як би німці не здумали тут пополохати зайців чи лисиць. А це може статись, чому ні! От як колона стане, застопорить десь, і нічого буде робити з нудьги. Або ще от І як налетять літаки…

Нарешті вухо його вловило інтервал. Він ще не настав, « але вухо його вловило, бо він наближався. За якийсь час показався обірваний кінець колони. Машини — величезні вантажні авта й блискучі особівки — й танки «Тигри» (і на машинах, і на танках сиділи величаво проти сонечка вояки й курили сигарети, мов на парад їдучи) — пройшли. Пройшли…

Максим визирнув. Зліва — віддалявся хвіст колони, а справа — було пусто, лише ген-ген, за пару кілометрів біліли разком цятки, наближаючись. Максим звівся й спокійно-спокійнісінько (хоч земля під ним горіла) перейшов на другий бік. І пішов далі бур'янами так само спокійно, не кваплячись. Йому не можна квапитись! «От так собі гуляє чоловік, та й усе, а може, йде в справі». А як спустився в лощовину й, оглянувшись, побачив, що шляху вже не видно, — враз несамовито побіг. Не було сили, але побіг, бо мусив здійснити те шалене бажання, яке володіло ним на шляху, коли він його переходив. Той «біг» був усього лише кількома тяжкими, незграбними стрибками. Потім він пішов нормально.

Шлях лишився позаду, й струна радости забриніла знову у ньому, як тоді, відразу після розстання з дідом. Пройшовши бур'яни й вибалком аж у край, зупинився, постояв. А тоді повернувся праворуч, прицілився — й пішов навпростець. Пішов не минаючи ані калюж, ані горбів, ані потоків, ані глевкої ріллі, ані стерні колючої… Йшов тріюмфально. Місцями він заплющував очі й ішов наосліп, у забутті, в гарячковому, але й у радісному, марінні. А як розплющував очі — перед ним гойдалося голубе марево. Те саме марево, знане з дитинства, що таким чудовим може бути лише в його рідних степах. Цвіли оази, й сади, й озера, й міста казкові. І співали жайворонки. І одуд кричав десь біля великого червоного диску сонця, десь за левадами його дитинства, навесні-провесні. І все навколо сяяло променисто, і все було залюблене, щасливе…

Максим ішов назустріч усьому тому — і жайворонкові, і одудові, і садам, і озерам. Ішов назустріч синові сонячного Палермо, й тому янголові мармуровому, й своєму синочкові, й своїй дружині — всім. Ішов з розхристаним своїм серцем порепаним і з закипілою кров'ю в зморшках, але щасливий. А хтось у ньому всередині співав, гойдаючись на гарячковій веселковій гойдалці, в шаленій барвистій веремії.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

«Пісня пісень»

«Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені…»

Це була вже, власне, агонія. Тіло його догоряло в муках і вже втрачало почуття часу, простору, місця й руху. Воно лежало розпластане на снігу над каламутним і шумливим степовим потоком, що тік десь до рідного міста, до рідної річки, прекрасної річки його дитинства, — лежало, агонізуючи, вже на останній грані. Але душа в ньому не здавалася. Ні, вона не здавалася. Більше того — вона тріюмфувала. Вона ж уже була біля мети. Біля мети! Тут уже він — оце його немічне тіло — навіть рачки долізе. А таки долізе. Він не вмре тут, не сміє. Він долізе-таки до свого порога. Ще трішки — і пекельну муку заступить уже справжній тріюмф, гордий тріюмф, наче клекіт орлиний…

А тим часом він лежав над потоком, над буремною повінню весняних вод і марив. Його обступили роєм усі, хто запав йому в душу й жив у ній життям безсмертних. А між ними був і той «Янгол» з парабелюмом, і рябий салдат, і всі, що не дали йому загинути. Вони стояли й дивилися на нього очима, сповненими здивування й радости… І все те помалу зосереджувалося в одних великих і мерехтливих очах, з яких дивилася чиста, кришталева, безмежно любляча й велика, як всесвіт, душа… Син… Це вони, ці очі й очі всіх тих, що стояли тепер перед ним, як світочі віри в людське в людині і в вартість людського життя в цьому світі, — вони вабили, вони кликали, вони наказували переступити ще цю останню латку — найтяжчу, найстрашнішу, бо найтруднішу, але вже останню… Тіло його догоряло в муках. Але серце в ньому сміялось і щось казало до всіх тих, що стояли перед ним в уяві, — казало як заповіт, як молитву. То не він, то хтось інший у ньому, урочистий і молитовний, писав велетенською рукою по велетенській білій скрижалі землі, — ні, на сліпучо-білому екрані неба, — дивні слова-гієрогліфи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: