Іван Багряний - Людина біжить над прірвою (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx)Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx523 Кб4088
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb2)Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb21341 Кб11300

Втручається черговий. Вася його осаджує:

— Товаришу дежурний! Ви тут ні при чому, бо ви тут не були.

Вартовий кипить, кричить на Васю, а Вася — ніякісінької уваги. Вартовий усе більше й більше пускається берега, виходить із себе. Він наговорює купу дурниць, а Вася ще з більшим «олімпійським» спокоєм жигає його в найвразливіші місця. Черговий теж починає кричати на Васю. Тоді Вася й собі раптом викрикує несамовито:

— Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!..

З'являється старшина, — ковнір шкереберть, ушанка понуро насунена на брови:

— В чом дєло?

— Товаришу старшина, — каже Вася милим, ідеально сердечним та спокійним голосом. — Навіщо ви садите сюди п'яних вартових? Хлопець «під градусом» роняє оружіє, і може вийти, брат, чортіщо...

Черговий і вартовий поперхнулися на півслові. Старшина дивиться якусь мить на обох. Тоді підходить до вартового:

— Дихни!..

— Та то... я... е-е... той...

— Дихни!!.

Вартовий перелякався, став на струнко, дихає в обличчя старшині.

Покрутивши носом і не сказавши ні слова, старшина насуває свою ушанку зовсім на очі й виходить. По якомусь часі з'являється караульний начальник із новим вартовим. Він «знімає» старого вартового, заміняє його новим і виходить. Сплюнувши, черговий виходить також.

Тоді Вася підходить до нового вартового-автоматника й насипає йому насіння в полу шинелі.

Інцидент вичерпано. Але жінки вже не ходять.

Вася зітхає під столом — либонь, за насінням тужачи:

— Ідійоти!.. Не знають, де їхнє щастя!..

Жінки не ходять. Найголовніше, мабуть, у їхніх відвідинах було те, що вони зруйнували реальність тюрми, створивши на деякий час ілюзію свободи, навіть близькости родинного затишку й добросусідства.

Проте випадок із господинею на цьому не закінчився. Він закінчився щойно аж надвечір тим, що господиню десь раптом було забрано й вона вже не повернулася. Прийшла якась заплакана молодиця й забрала її дітей.

У хаті запанувала гнітюча тиша, що навалилася на людей разом із присмерком, — тяжка, як учадіння.

Увечері, повертаючись із допитів, люди почали приносити нові чутки, в яких з'явилось і нове — ні, не нове, а добре Максимові знане — ім'я Ірчука...

 

 

Ім'я Ірчука зроджує болючу асоціяцію...

...То була кольорова феєрія! Сходячи просто в очі, сліпучо сяє сонце. Велике, воно підіймається з-за обрію вогняною півкулею. Це — в центрі. А праворуч — земля, оздоблена великим колоссям стилізованої пшениці, і ліворуч — море. Над сонцем синя баня неба, поділена на концентричні кольорові кола — від рожевого над сонцем і до темного ультрамариново-зеленого вгорі, в зеніті. Ті кола концентричні перетинають широкі пасма променів, розходячись від сонця конусом. І на місці перетинання з кожним колом ті всі промені дають інший колір... Сліпуча кольорова, спектральна мозаїка. А по тій мозаїці, зліва направо по діягоналі, з-за сонця просто на глядача йдуть сиві, білі й чорні хмари — зловісні, пекельно-динамічні. Виходячи з точки, як дим від пострілу, вони стремлять вгору по діягоналі й там розгортаються, клубочаться, нависають сталево-сизими й чорними брилами, загрожуючи впасти на сліпуче сонце й його роздушити. А з-за тих хмар, аж з найдальшого куточка вгорі, вилітає веремія цяток. Наближаючись шаленим льотом униз, до сонця, вони по одній розгортаються в зграю ластівок — чорних із бронзовою каймою. А низько над морем та над землею, понад колоссям вусатої пшениці, ті ластівки вивертаються білими грудьми до сонця... І то вже ніби, не ластівки, то буревісники над морем і над землею, над золотими струнами — ні, над списами пшеничної ості степу.

«Аж на море вусом звисла,

Звисла і шумить...»

Ці слова Тичини деклямував Микола, коли малював цю феєрію. Це була завіса. В театрі. Грандіозна завіса-панно, 10 метрів на 10 метрів.

Сліпуча, приголомшуюча симфонія. Сонце зійшло, але воно ще чекає. Чекає чогось. І те чекання чогось відчувається на всьому. Чекання великого початку, воскресіння, чи великої бурі, що все оновлює, а чи великої катастрофи, що все похоронить.

Внизу під сонцем, під морем і під землею, на широкій смузі — кобзарі вряд, як військо. Вони сидять над бандурами в єдиному напруженні. Але вони не грають. Сліпі й довговусі, вони чекають, тримаючи мозолясті руки на струнах. Задумалися, слухають, чекають. Чекають на гасло... Ось-ось — ударять літаври! І тоді...

Це сліпуче сонце його, Максимової, Вітчизни, загрожене чорною-чорною смертю на грані великого Воскресіння. Сонце їхньої Вітчизни — його й Миколиної! Це вони вдвох поставили там те сонце, ту сліпучу феєрію. І один уже заплатив за те життям... Це вони піднесли ту страшну правду перед очима всіх, що схвильовані й приголомшені оглядали її, дивуючись безумству хоробрих...

А вони з Миколою робили її, ту завісу, справді як фанатики. В холоді, в голоді, без достатніх матер'ялів, надолужуючи брак їх вогнем власного серця. Раніше на тому місці в театрі була колосальна брудно-сіра пляма погано зафарбованого матер'ялу, якоїсь ряднини розміром 10 X 10 метрів. На неї подивився Микола й загорівся шаленим бажанням «вставити в неї душу». Про цю ідею Микола нічого не сказав ані в управі міста, ані в комендатурі, коли брався, вірніше — запропонував зробити «пристійну» завісу в театрі, та коли складав договір — зробити це за... чотири літри рапсової олії, такими фарбами, які знайдуться в місті. В місті знайшлися тільки звичайні олійні та емалеві фарби, якими фарбують паркани та стіни будівель. Та Миколі було байдуже до фарб, бо він мав до них ще щось інше, важливіше, що знайшлося в цьому місті — це вогонь його й Максимового сердець. І от фарбами, якими фарбують будівлі, вирішив відтворити на завісі те, що горіло в їхніх серцях. Тому, що сам він був дуже простолінійний і гарячий, від чого часом терпить чіткість та виразність, він звернувся до Максима — не лише як до свого друга й побратима, але і як до архітекта, щоб він убрав його палку, вогняну ідею в строгий проект.

— Збудуй її, друже! Ти ж розумієш — її треба не намалювати, а збудувати. Так, як будують будівлі, храми, держави. Ти архітект. Організуй же всі елементи й спроектуй. То має бути справжня будівля — монументальна, суворо-велична й пориваюча воднораз і з твердою душею, з нашою душею!

І Максим спроектував. Проект було схвалено, бо ті, що вершили долю всіх, навіть не поцікавилися ним як слід, бо не надавали мистецтву взагалі ніякого значення, — вони воювали тільки гарматами й бомбами, вони воювали тільки залізом і піроксиліном, тільки самою матерією.

І от у холоді, в голоді, шаленими темпами, в перерві між двома виставами, що тривала всього три дні, вони вдвох зробили її, цю приголомшуючу феєрію. Вони робили її олійними й емалевими фарбами, роблячи недопустиму з погляду технології комбінацію матеріялів, але на ділі ця комбінація виявилась дуже вдячною, бо фарба швидко сохла й давала повноцінний, соковитий тон.

А при роботі Микола й Максим висловили низку думок, що розшифровували зміст цієї феєрії. При цьому також хтось із них, у відповідь на висловлений сторонньою особою жаль з приводу того, що, мовляв, дуже дешево за роботу взято (чотири літри олії!), кинув зауваження, що — «то нічого, бо автори можуть ще й доплатити та навіть віддати й частку свого життя, щоб тільки цю завісу почепити!»

При розмові їх було троє. Третім був один «європеєць» — фанатик «Нової Европи» Ірчук: незрівняний «патріот» із «колишніх», а службове — завідувач «відділу освіти» при німцях.

Завісу було почеплено... Глядачі, що на попередній виставі бачили сцену заслоненою брудно-сірою рядниною, раптом, прийшовши на наступну виставу, ахнули. І заля заревла гураганом... Завирувала, заклекотіла душею, вражена, захоплена поривом у височінь... Люди зрозуміли. Все зрозуміли...

Потім Миколу було повішено. За цю ж завісу, за цю феєрію... І цікаво, що формула обвинувачення містила цілком точний переказ слів, сказаних тоді при роботі. Лише всі ті слова й думки були приписані самому Миколі, бо донощик, здається, не знав, що автором проекту був Максим. А може, донощик, той «європеєць» Ірчук, розраховував, що другого спільника видасть сам Микола, тим знищивши сам себе ще й морально?..

Та Микола дотримав слова. Дотримав слова дружби й слова про готовість нести відповідальність за свою відвагу. Він віддав не тільки «частку», а й усе своє життя за те, щоб почепити цю вогненну деклярацію...

 

 

Того ж вечора взяли Костика на допит. Коли по нього прийшли, він забився в найбільшу гущу серед людей і тремтів дрібно, не хотів іти. Не хотів іти сам — просив, щоб його забирали разом із усіма. Варта загрожувала винести Костика на кулаках або на автоматах. Тоді Максим нагадав Костикові про мужність. Заспокоїв його й висловив свою глибоку віру, що з ним нічого не станеться, бо ж він іще дитина. Може ж, казав йому Максим, це його беруть, щоб випустити або на побачення з рідними, а тому — нема чого робити катавасію. Та й взагалі — не треба впадати в гістерію, а треба йти проти всього з відкритим чолом, навіть проти найстрашнішого. Навряд чи всі ці аргументи вплинули на переляканого Костика, але спокійний Максимів тон і підбадьорлива усмішка вплинули. Костик пішов.

А через годину чи дві повернувся. Він не плакав і не тремтів. Тяжко опустився на солому й широко відкритими очима дивився просто себе, в стіну. На всі розпитування нічого не міг розповісти до діла. Лише все повторював пошепки, що на нього кричали. Страшно кричали. І лаялись. Ой, як лаялись! Лаяли його, й матір, і сестер, і батька, і всю рідню. Аж у нього геть уся душа перевернулася від тієї лайки. І нарешті обіцяли його розстріляти, якщо до ранку не подасть «точний список усієї організації, до якої належить». Костик хрускав пальцями й метався душею в розпачі — «що ж робити?!». І благальне дивився на Максима...

Максим усміхнувся до нього на той погляд кричущий і, вкладаючи його на солому, щоб спав, промовив тихо:

— Будь мужній, Костику... То все дурне, що вони хочуть... Головне — витримати й не датись обернути себе на ганчірку... Добре?

Що ж він міг іще сказати цьому хлоп'яті? Чим потішити, що порадити?..

— Добре... — прошепотів Костик, уже переплакавши й тепер тільки схлипуючи тихо, без сліз. Він ухопив Максима за руку й не випускав. І так лежав мовчки, аж поки не заснув...

Опівночі покликано Максима.

Конвой із двох гвардійців повів його поміж стінами, через двір, через засніжену вуличку впоперек — до якогось іншого двору. Нарешті зупинились у темних сінях і постукали в якісь двері.

— Так! — почулося звідти, як із могили. Вартові відчинили двері до того «так» і впхнули туди Максима.

Це була маленька кімната в будиночку міщанського типу. Просто навпроти дверей під стіною — стіл. Над столом на стіні — ряд якихось фотографій і гасова лямпка. На столі — пляшка, чарка, револьвер і купа паперів. А над паперами сиділа, зігнувшись, бліда людина в шинелі наопашки й курила.

Максимів погляд сковзнув по всьому в кімнаті й зупинився на тому, що відразу найбільше кинулося йому в вічі. Це було розкуйовджене ліжко з купою безладно розкиданих подушок і зім'ятою периною, серед яких, млосно розметавшись, лежала... напівоголена дівчина — в такій позі, в якій її було залишено, мабуть, після запаморочливо-пристрастних обіймів, доведену до забуття чи до сну...

«Цікаво, — майнула іронична думка в Максимовій голові, — чи це також належить до засобів психічного впливу на нашого брата?..»

Але ця картина в статиці тривала всього лише коротку мить. Потім дівчина підвелася, солодко потяглася й, опустивши голі ноги з ліжка, встала. Ще мить стояла в самій лише короткій сорочині перед Максимом, зовсім його не помічаючи. Потім, не кваплячись, іще раз потяглася, як кішка, й повільно, не помічаючи й далі Максима, мовби його тут зовсім і не було, вийшла в сумежну кімнату...

Людина за столом, здавалось, також зовсім не зауважила присутности Максима, — навіть не підвела голови, навіть не поворухнулась, навіть і не глянула — кого ж привели. Лише згодом промовила — байдуже й безвиразно:

— Сідайте...

Й читала собі далі якісь папери.

Максим сів на стілець насупроти й дивився на людину в шинелі наопашки. Судячи зі знаків на ковнірі френча, це був майор військ НКВД. Блідий, виснажений, неголений, із слідами страшної перевтоми, сидів він над паперами з таким виглядом, ніби він не читав їх, а марив над ними, впершися в них бездумними очима.

«Слідчий», — подумав Максим.

— Я начальник окремої групи при слідчій частині ОСО армії, — промовив нарешті майор, не підводячи голови, — не то відрекомендувавшись так., не то заперечивши цим Максимові думки, що їх він, здавалось, прочитав.

«Ого! Таку інтуіцію має ця людина! — здивувався Максим. — Добре натасканий вовк».

А майор, буркнувши ту фразу, сидів собі далі в тій же позі. Час від часу він заплющував очі і з хвилину не розплющував їх. А розплющивши — знову дивився в папери, не моргаючи. Так тривало кілька довгих хвилин. Потім майор простяг руку до пляшки, що стояла на столі, намацав, — не дивлячись на неї, потрусив її в руках і, не почувши плюскоту, глянув на неї, зітхнув і поставив її геть під стіл. А тоді повернувся лицем до Максима. Спочатку дивився мовчки. Потім одкинувся на спинку стільця й, опустивши очі, затарабанив пальцями по столу, так само мовчки. А коли знову підвів очі на Максима, тихо спитав:

— Ну, і що ж ви скажете?

Голос його був такий же блідий, і втомлений, і просякнутий такою ж смертельною нудьгою чи тугою, як і його обличчя, як і вся його фігура — неохайно вбрана, заяложена, занедбана, опущена.

— Нічого особливого... — мляво відповів Максим, теж із нудьгою в голосі. — Нема чого казати.

— Так... — протяг майор. — Нема чого. Маєте рацію. — І зітхнув... — Усе, брат! Кінці зійшлися... (Помовчав)... А шкода...

В останньому слові блиснула нотка якоїсь трагічної щирости й жалю. «Що, що?!» Такого ще Максим не чув ніколи від слідчого. «Чи, може, він грає?»

А майор, здається, зовсім не грав. Він провів, бринькнув пальцем по стосу паперів, ніби хотів сказати: «Ось, дивись, яка купа, брат!» — і відіпхнув ту всю купу геть, поморщившись.

«Понаписували! Стільки понаписували! І коли вони встигли?» — думав Максим, але не жахався всієї тієї купи поназбираного й понаписуваного «добрими людьми» на нього. Він-бо знав, що суть не в тому, що там понаписувано, а в іншому — в тому «або — або», що його так чудово сформулював той «Кутузов». А вся ця писанина — це лише гра в «законність», формальне виправдання беззаконня.

Пошук на сайті: