Іван Багряний - Людина біжить над прірвою (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx)Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx523 Кб4097
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb2)Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb21341 Кб11348
— Ну, добре. Чого бігти кругом світу? Сідайте, ми її от зараз доженемо — і все вияснимо.

— Добре, тільки ти от пусти хоч оцю дитину. Вона ж ні при чім.

— Нічого. Там розберем...

— Чи далеко колона? — спитав, зібравшися з духом, підкреслено суворо начальник міліції, коли «бранці» всілися в сани до гурту й сиділи вже, оточені зброєю.

— Доженете, — позіхнув Максим зі зле прихованою досадою й додав іронично: — Якщо все буде гаразд.

— Що значить «якщо все буде гаразд»?

— Та так... А чи ви, мо, їдете до тітки на весілля?

— Поговори мені... (Це Заєць). А як далеко, де саме ви втекли з колони?

— Якщо сказати правду, то не ми від неї втекли, а вона від нас.

— Гм. Я бачу — це ти думаєш, що їдеш на весілля... Ну-ну, сумне, брат, буде твоє весілля.

— Сумне, — згодився іронично Максим.

На тому розмова їхня урвалась. Далі їхали вже весь час мовчки.

Максим обрахував, скільки треба часу, щоб доїхати до Грайворона, потім від Грайворона — до колони. Вона, напевно, не зайшла далі як 15 — 16 кілометрів за цей час, ну й ще зайде кілометрів з 10, поки ось ці коні до неї доскочать. Коні були добрі й бігли шпарко. Не бігли — летіли. Так що виходило, що за яких пару годин вони наздоженуть колону. Там буде все «вияснено». Власне, й виясняти нічого, — їх просто представлять перед ясні очі того гвардійського начальника з півнячим фальцетом, від якого вони втекли в Грайвороні, — і все. Суд триватиме хвилину-дві. Судитиме той півнячий фальцет разом із Зайцем, начальником міліції та з «ударниками» СМЕРШу.

Ні, незавидна виходила картина, зовсім незавидна. Але точна. І фінал — незаперечний. Біографія (його, Максимова) мала скінчитися за дуже короткий час. Що ж до Костика...

Впіймавши сумний Костиків погляд на собі, Максим посміхнувся.

— Закурімо, Костику! Щоб дома не журились. Вони скрутили по цигарці, а тоді, прикурюючи в Зайця, Максим, дивлячись просто йому в очі через прикурювану цигарку, промовив з притиском, звертаючись до Костика:

— Ти, Костику, тримайся сусіда... Сусід не видасть!..

Заєць-бо був Костиковим сусідом по вулиці, про що Максим добре знав.

У відповідь на сказане Заєць не пустив і пари з уст. Лише обличчя йому недобре посіріло й люто набрякли щелепи.

Дивлячись на ті щелепи й знаючи Зайцеву біографію та вбачаючи в усіх її фазах певну закономірність, Максим подумав:

«Ні, мабуть. Заєць завжди лишиться Зайцем, лише мінятиметься фірма мотузки! »

 

 

Чим далі їхали, тим тоскніше ставало на серці Максимові.

«По-дурному... Як це все по-дурному вийшло!»

Коні мчали до фінішу. Швидко. Ось уже замаячів і Грайворон. Ось вони вже їдуть вулицею. За пару хвилин перемахнуть місто і...

«Господи, — думав Максим. — Як не треба, то ті літаки хмарами в'ються й грядом сиплють бомби, а як треба — то хоч би ж тобі хоч один, для сміху!»

І ще не додумав Максим цієї думки як слід до кінця, як усі збентежено повернули голови праворуч, а в Максима серце закалатало від радости, — десь за весняними купчастими хмарами гули літаки.

Сани саме виїхали на площу. На ту площу, що рано-вранці була така порожня й мертва. Тепер на ній стояло кілька вкопаних зеніток і біля них комашилась обслуга, швидко повертаючи всі зенітки в один бік. Заєць погнав коней чимдуж через площу. Та не встигли вони доїхати до середини, як з-за білої гори-хмари, пробивши її в самій середині, пішли просто на них чорні літаки, зі скаженим виттям, пікіруючи.

Все, що було в санях, божевільно порскнуло в усі боки. Бабахнули зенітки, й одночасно вибухли перші бомби. Коні хватили з місця, як вихор, здається, несучи самого Зайця й начальника міліції, але потім і вони випали. Максим кулею чкурнув із саней під пам'ятник, до знайомої постаті з піднесеною рукою, і там упірнув у гущу салдат, що поховалися тут заздалегідь. Уже лежачи під пам'ятником, Максим мигцем побачив, як коні минули площу й мчали вже божевільно вздовж по вулиці, а за ними сани йшли льотом, перекидя, гублячи солому й ще якісь речі.

Навколо кипіло, клекотало.

Літаки кружляли над площею, а салдати кружляли навколо пам'ятника рачки і Максим разом з ними. Потім салдати не витримали й чкурнули всі геть до будівель — до ряду мурованих склепів та магазинів край площі, — вірніше, до решток мурованих склепів, а там, перебігаючи від рогу до рогу, від прикриття до прикриття, бігли все далі й хто куди. Під пам'ятником лишився один Максим. Він іще трохи полежав, подивився, як замовкали одна по одній зенітки і розбігалась обслуга, подивився на кам'яну постать над собою, в якої вже одлетіла голова, а тоді враз і собі чкурнув геть. Далі, далі, далі від цього місця! Не від бомб, ні. Від цього місця, де могли його шукати, де могли бути десь поблизу «свої».

Добігши до склепів, Максим поминув їх і увігнався геть аж у вулицю, а потім у перевалок, ще в перевалок, а потім у зовсім вузюсіньку, глуху, мовби сільську, криву вуличку... І там уже пішов собі спокійною ходою. Тут він був уже вільний! Хай гудуть собі літаки скільки хочуть. Це навіть добре, що вони гудуть, хай погудуть трохи. Хто-хто, а вже ті «свої», що його везли, то напевно так позабігають, що потім і самі себе не познаходять. Вони якщо й бувають часом хоробрі, то тільки в великому гурті, коли можуть власним криком заглушити жах.

Вийшовши вуличкою до урвища над замерзлою Ворсклою, Максим сів на призьбі під чиєюсь маленькою покинутою хатою, що стояла над тим урвищем, і в блаженному спокої радісно простяг натомлені ноги, підставляючи їх під тепле проміння сонця. Задер обличчя до того ж таки сонця й завмер, мов задрімав. По небу пливли ясні березневі хмари. Поміж ними небо синіло сліпуче. Було затишно, лагідно, навіть весело. То нічого, що просто над головою кружляли літаки, зате людей навколо нікого не було. На літаки ж Максим не реагував. Він не зареагував навіть тоді, коли просто перед ним унизу нагло рвонуло лід на Ворсклі, понісши той лід разом із водою, димом і мулом у синє небо, — то впали підряд три бомби, зробивши три велетенські чорні гейзери.

«Глушить рибу», — посміхнувся Максим про себе.

Коли осіли гейзери й на Ворсклі лишились тільки три великі чорні кола, Максим побачив, що то він, той небесний пірат, не «рибу глушив» і не здуру ляпнув туди, — бомби лягли якраз там, де проходив через лід широкий шлях.

«Бач, сучий син!.. Який видющий!.. »

Але відразу ж забув про це. Сидів блаженно, не рухаючись. Було млосно й ліньки навіть думати — що ж далі?

В голові приємно гуло, а під повіками, коли заплющити очі, пливла химерна кольорова веремія — червоні, зелені, жовті, сині кола. Ціла веселка. А. в ній оберталося мінливе, мерехтливе слово — «Грайворон»...

 

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

 

Максим шарпнувся й розплючив очі, — йому виразно відчулось: ніжні, теплі дитячі рученята (синові!) пестили, голубили його обличчя, гладили чоло, повіки...

Ні, ніде нікого. Лише серце калатало шалено та мізок бив на сполох:

«Іди! Іди ж!!

Так. Треба йти. Максим зосередив усю свою волю на цій думці й почав пильно розглядатися навколо, вивчаючи ситуацію та розмірковуючи, як тепер йому слід поступати.

Просто, ген за Ворсклою, попіл, сизим лісом, роблячи величезну дугу навколо Грайворона, обходячи це химерне місто стороною, тягнувся великий шлях Суми — Білгород, захряслий потоком людей і війська. В цей великий шлях вливався менший — той, що йшов через Грайворон. Пробігши ген ліворуч повз низку кузень і ще якихось одиноких споруд; він вливався в великий шлях, як потік у велику ріку, на зламі сизої дуги. Було видно, як по меншому шляху мчали вскач комашини-вершники й, добігші до великого, зникали в рухливій лавині. Запрядені цугом коні тягли туди гармати також бігом. Бігли й цілі маси людей... А поза шляхом — ліворуч і праворуч, переходячи річку, луки й поля глухими стежечками й так навпростець, сунули поодинокі чорні цяточки — все в одному напрямку.

Вовчий інстинкт підказував Максимові, що йому теж треба йти в тому напрямку. Бо йти зараз так просто назад — це божевілля. Сидіти ж тут — теж божевілля. Треба йти на той шлях, у юрби, й посуватися з ними, з юрбами, вперед, на північний схід. До ночі. Лише до ночі. А потім... Потім — кругом! — і назад. Назад — вперед! Ось це й буде тактика. Тільки не по-лєнінському («крок уперед — два назад»), а по-своєму: крок назад — сто вперед! крок удень, сто вночі. Ніч — спільниця всіх відважних. Скільки за ніч можна пройти! Ого!..

А ще підказував йому інстинкт, що йому ні від кого не слід сподіватися допомоги й що не можна знайти спільників на той божевільний рейд, яким єдино можна в цій ситуації врятувати життя. Вовчий рейд. Невпинний і... без їжі, без вогню, без взуття, в гарячці... Цього рейду ніхто, ніхто, ніхто не витримає. Це — за межею можливого. Його не може витримати тіло, його може тільки витримати залізна душа, залізна воля, що здібна ступати навіть по власній крові, новіть поламаними вже й поторощеними кінцівками...

Паморочилась голова й холонуло серце перед явною неможливістю той іспит витримати, перед нездійснимістю мети, перед неймовірністю рятунку. Закрадався сумнів... Але він уперто зціпив зуби й відганяв геть усякі сумніви. Він найбільше боявся сумнівів — як зради, як ворога в собі. Мусить! Він мусить дійти! Мусить!.. Він умре, напевно вмре. Але тільки переступивши поріг свого дому. Тільки зазирнувши в очі синкові й своїй вірній дружині, тільки посміхнувшись до них востаннє. Хоч на три цалі, але переступить поріг і вмре вже по той бік порога...

Це було шалене, всеобіймаюче й всеохоплююче бажання. Воно його полонило, воно заволоділо душею й серцем, опанувало всю його істоту, як дикий голод, — ні, як гарячка. Так, це була гарячка піднятої на божевільний двобій, гордої, ще ніким і ніколи не упокореної волі, що на грані можливого за всяку ціну хотіла перемогти.

Перемогти!

І, може, саме тому розум при всій цій гарячці залишався тверезим, спокійним і ясним, — був, як сталева стиснена пружина, невблаганно рішений, холодний і точний.

Розміркувавши за всіма приписами логіки й діялектики над цілою ситуацією, над дислокацією всіх зовнішніх ворожих сил, над усіма непередбаченими можливостями, а також обчисливши, скільки приблизно вже могли забігти його «друзі», з якими він так оригінально розлучився недавно на площі, Максим устав і пішов.

Він не вибирав торованої дороги, а просто прицілився оком на село, що, немовби купи гною, товпилося ген над шляхом, приймаючи в себе живий потік, — прицілився — і пішов навпростець. Спустився з урвища на Ворсклу, пройшов повз роззяплені чорні діри в кризі, ще й зазирнув у них — там було тільки повно чорної води, сплутаних водоростей, і жодної тобі оглушеної рибини. Мисливець і рибалка, що сидів у Максимовій душі, просто-таки не витримав, щоб не поцікавитись і не відзначити спеціяльно цього факту, нікому, в тому числі й йому самому, зовсім не потрібного. Постояв трохи над тими дірами (все ж таки це на рідній Ворсклі, на річці його дитинства, що тече туди, додому, десь аж повз самісіньку його хату), зітхнув і пішов у зовсім протилежний (до напрямку течії Ворскли) бік. Потім перейшов на другий берег і, натрапивши на чийсь одинокий слід у снігу, пішов ним ступня в ступню. Слід був протоптаний парою великих чобіт, і ним було легко ступати. Цього Максим навчився давно, в диких краях у диких тварин, що, керовані стихійною мудрістю, користаються, як з Божого дару, з затрачених зусиль своїх попередників у боротьбі проти сліпої й часом надто тяжкої та без потреби жорстокої дійсности.

Слід вів через луки, через замерзлі саги, через засніжені пагорби й нарешті вивів на шлях перед селом. Тут Максим влився в юрбу й поповз далі разом з усіма. Так, саме поповз, а не пішов. І відзначив, що так само, як і він, повзли, а не йшли, тут і всі інші. Жінки з малими дітками й з вузликами, старі бабусі, змучені юнаки з торбами, бородаті чоловіки в лахмітті, юрби якихось селян. Серед цивільних було багато й військових. Щойно тепер Максим помітив тут те, чого раніше не помічав: усі ці люди якось немовби йшли й не йшли, й не знати було, чи вони хотіли, чи не хотіли йти. Вони тупцялися в якомусь тупому фаталістичному стані, що паралізував їм і тіло, і волю. Це був якийсь стан духовної анабіози, отупіння, трагічного руху за інерцією, супроти власної волі, — руху від страху. Але страх був однаковий — що ззаду, що спереду, що зліва, що справа, — тому й рух той був мовби вислідом суми різнодіючих і часто дорівнювався нулю. Час від часу люди апатично сідали й сиділи або лягали й лежали, і тільки загроза бути роздавленими змушувала їх уставати й ворушити ногами й руками.

Тільки кіннотники та зрідка мотоциклісти пролітали іноді стрімливо, та ще галопом гримотіла часом артилерія, — власне, не артилерія, а лише окремі легкі гармати, бо тяжкі гармати тягнуто волами й коровами. Це була химерна, якась екстраоригінальна, зовсім ніби й не сучасна, артилерія. Та химерні були й ці юрби — теж ніби не сучасні юрби, а юрби бранців, бідних невольників часів татарських навал, часів Батия й Тімура. Хоч вони й не були пов'язані ланцюгами, але йшли так, наче волокли найтяжчі кайдани. Вони йшли по власній землі, але ніби зовсім того й не знали чи не хотіли знати. Якийсь жахливий парадокс був захований у цьому всьому, — невикричаний і невисловлений парадокс: жах внутрішнього розвалу, безнадії, нестерпної душевної кризи.

Так ішли цивільні, і так же йшло й багато військових. Вони волокли ноги, аби волокти: крок уперед, крок назад, крок праворуч, крок ліворуч. Іти страшно, лишатись страшно, вмерти страшно, жити теж страшно. Бо ж світ навколо — то суцільний жах, а серця вже вичерпались і воля вже висякла, висохла, як струмок у пустелі, де від усезнищуючої спеки горить ущент трава й репається земля. І в них уже порепалися серця й випарилася геть воля, — лишився лише тяжкий, тоскний чад і розпач там, де вона була чи мала б бути. І ось вони гойдалися — гнані вітром війни, як висохле перекотиполе. Крок уперед, крок назад... Ішли й не йшли. Коливалися, кручені тим вітром то сюди, то туди.

Вони, здавалось, уже не хотіли й жити, але вони ще не хотіли й умирати, чи, може, лише не в силі були остаточно вибрати способу й місця, як і де їм найкраще вмерти — на сході чи на заході; на півночі чи на півдні; від бомби чи від мотузки; від кулі чи від обуха; в льоху чи під синім небом... Вони тільки прийняли без вибору фатальне й неминуче — «однак умирати» й байдужо, безвольно здалися на долю, на призначення. І це навіть було вже для них немовби якоюсь заповіддю нової релігії, епотеозою їх філософії жаху.

«Однак умирати...» В ім'я ж чого вмирати? Більшість тут, на цьому шляху, не мала в ім'я чого вмирати, хіба що в ім'я самої смерти.

Чи не в цьому й крилася розгадка того парадоксу, ключ до того фаталізму, що так позначив своїм тавром усю цю масу?..

Ця маса, цей людський потік підхопив і Максима, як каламутна вода підхоплює лист.

Пошук на сайті: