Іван Багряний - Людина біжить над прірвою (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx)Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx523 Кб4081
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb2)Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb21341 Кб11269
А серед того хаосу, між брухтом, Авраам колов Ісаака, лежачи в ямі догори ногами. Колов далі. Тяжкою брилою йому привалило ногу, але він не випускав своєї жертви, тримав її цупко, замахнувшись ножем. А до нього, виборсуючись із-під каміння, поспішав янгол, тягнучи мале, перелякане ягнятко й вимахуючи вогненним мечем.

«Дивно, все кругом рушиться в прірву, а вони собі далі роблять свою страшну роботу!»

Ягнятко було так гарно й так зворушливо намальоване, що й тепер Максимові забилося серце з жалю, як колись, у дні його дитинства, коли він біля цієї фрески простоював годинами, намагаючись збагнути її прихований, незрозумілий йому зміст. Сьогодні ж це його вразило чомусь особливо в цілій тій апокаліптичній трагедії, що розігралася на землі його вітчизни. Герої фрески, давній об'єкт його дум, свідки його дитинства, були живі й цілісінькі, лише поставлені догори ногами. Але то їм не перешкоджало й далі робити свою роботу, безглузду й страшну — такою принаймні вона здавалась йому тоді. По тридцяти роках, сьогодні він ніби зумисне знову опинився тут тільки для того, щоб перевірити цю дитячу рефлексію. Так, вона та сама!..

Насправді він прийшов сюди на призначену й зовсім непотрібну зустріч — на останню зустріч із людиною, що, захлинаючись, металась, мов потопельник на морі, шукаючи соломинки, щоб ухопитись. Але виходило так, ніби якась невидима сила привела його сюди, щоб попрощатися з цим місцем, це промайнули кращі години його життя часів золотого дитинства, де зродилася думка з великого болю, де особливо сильно билося серце, запалене вогнем великої віри й любови... Задумавшись, він стояв над руїною... Ні, не просто над руїною, а над страшною руїною, де привалило не тільки ніжку тому бідолашному ягняті, а привалило щось більше — привалило частину його душі, загрожуючи ще привалити й похоронити все. Повітря над містом бриніло від гудіння літаків, що час від часу налітали по одному й по два, а часом хвилями по кільканадцять. Іноді повітря стрясалося від наглих вибухів, але Максим, здавалось, їх не чув, стоячи в глибокій задумі.

Думав про матір, про прості її заповіти, про віру в людей, віру в добро, в щирість, у любов, у посвяту заради величного й прекрасного. Думав про те, що під цими руїнами поховано щось, чого вже повернути не можна. Можна відбудувати цей храм, але не можна відбудувати те, що непоправно привалено цими руїнами, привалено уламками всього життя.» Стояв перед знайомою фрескою в забутті, прикутий до неї зором — до джерела давніх дитячих душевних мук, сумнівів, вагань, до об'єкту найшляхетніших поривань дитячого серця.

Злива спогадів, вир думок, калейдоскоп облич, подій бурхнули на нього. Але тепер він дивився на все те, власне — на ту фреску, з зовсім нової позиції, бо ж він тепер дивився не вгору, а вниз, де й Авраам, і янгол, і ягнятко — все те копошилося догори ногами, стояло в ямі сторч головою. Лише Ісаак опинився в зручній позиції — перейшов із пасивної оборони в наступ, наступаючи згори на батька Авраама й на янгола, хоч наступ його виявлявся єдино в жалібному, докірливо-безтямному погляді, від якого батько відбивався ножем, а янгол мечем.

Може, тому, що Максим дивився з нової, найнесподіванішої позиції, він раптом помітив те, чого не помічав раніше за всі рази (хоч він пройшов повз цю фреску пару тисяч разів!), а саме — що в Авраама, як у професійного різника, стримів мусат за халявою. Це перше. А друге — що очі в ягняти і в Ісаака були цілком тотожні, геть однаковісінькі, такі-от наївні, овечі, але сповнені людського серця, сповнені того самого німого благання й трагічної покори. І це ставило тепер між ягням і Ісааком знак рівности, якого Максим у дитинстві навіть не міг припустити. Всю його увагу тоді приковувало ягня — бідне таке, беззахисне, а не Ісаак. Власне, в дитинстві він дивився на Ісаакову ситуацію як на несерйозну, і саме через одну деталь, яку помітив і тепер з посмішкою. Справа в тому, що хоч в Авраама ніж і був по колодочку в крові, аж вона цебеніла, але в Ісаака не було жодної рани на тілі. З цього малий Максим зробив свій висновок (він не міг припустити помилки маляра!), що Авраам таки заріже Ісаака, але після того, як вони з янголом замучать і облуплять ягнятко, подадуть його засмажене до Божого престолу, а тоді вже — може, навіть ще й випивши добре — візьмуться й заріжуть Ісаака. Так він думав раніше.

Тепер очі вирівнювали трагедію обох. Але зараз ситуація кардинально змінилася й погіршилася для всіх. Раніше янгол цупив ягнятко з усієї сили через кущі, а воно упиралося весь час і не хотіло, зводячи янголові старання намарно. Тепер тому ягняткові ніжку привалило каменем і воно безпомічно лежало на спині, так що лишилось тільки його зарізати, але ж янголові й зовсім привалило голову, а головне — геть зломило меч. Тут Максим гірко й мляво посміхнувся:

«От уже не думав ніколи, що тому мечеві судилося бути випробуваним на справжній війні!..»

Крім меча, янголові ще обламало крила. Авраам же, замість позиції войовничого зарізяки, тобто — зручної позиції професійного різника, в якій він був, опинився тепер у незавидній позиції п'яниці, повергнутого навзнак, а Ісаак навпаки — опинився в дуже вигідній позиції, тільки, на жаль, не мав він ножа, щоб скористатися зі своєї переваги. Однак, усі вони борсалися тепер тільки для того, щоб відновити попереднє, таке звичне й законне, від віків освячене для них становище.

Максим дивився й пригадував, що колись його дитяче серце стискалося від жалю й протесту, і він тоді думав:

«Чому це так Богові захотілось крови? Чому йому захотілось баранини? ї чому це крилатий янгол узявся ловити те ягня? Хіба ж Авраам, хоч і безкрилий, не зміг би його впіймати сам? І чому ж це янгол так пильно старається і на таке манюньке ягнятко напосівся з таким страшним, вогненним мечем?»

І його дитяче серце бунтувалося, протестувало. А дивлячись на Авраама, він завжди дивувався, вражений: «Та це ж сусід — різник Масєка!» Копія! Разюча в своїй подібності. Знаменитий на всю 9-ту сотню, чи навіть на все місто, Масєка! Масивний, могутній, червоновидий і білобородий — отакий точнісінько, як намальований, тільки в широченних матнистих шароварах і з люлькою в зубах, підперезаний червоним чумацьким поясом та з ножами, скубелками й мусатами за халявою. Таким він завжди поважно виступав поруч свого воза, навантаженого різаними й облупленими свиньми та ягнятами. Ті ж ягнята на возі були щільно повкладані рядочками, як новобранці, а голівки їхні разом звисали через полудрабок і так теліпалися — з одного й з другого боку воза...

Навіть тепер ось; по 30-ти роках, Максим посміхнувся, вражений подібністю цього Авраама до Масєки. Цікаво, як це сталося? Без сумніву, Масєка послужив маляреві за оригінал, за натурщика. Одно з двох — або ж маляр був родом із цієї ж самої сотні й знав добре безсмертний рід Масєк, або ж Масєка чи його батько, як дві краплини води подібний, запали в око маляреві, щодня їздячи мимо цього храму до різниць із хурою, навантаженою різаними ягнятами.

І ще що дивно — в середині храму багато й інших персонажів на інших фресках здавались малому Максимові також подібними до Масєки. В цьому здавна крилася для нього якась велика, болюча загадка: «Людина не може сягнути вище себе й відображає сама себе». Масєку ж цього на вулиці та в околицях називали не інакше як «матнистий Масєка». Був це монументальний і незрівняний запорожець, безподібний у своїх широченних, «як море», шароварах. Масєка ходив у них і в будень, і в свято. Це, власне, єдині справжні, реальні запорізькі шаровари, що їх Максим бачив на своєму віку не в «малоросійському театрі», а в житті, ще з дитинства.

Довжелезні вусяра й пишно-біла борода, орлиний ніс, волохаті (крилаті) брови, саженний зріст і широченні груди — це все те, що привертало увагу в Масєці. Не тільки мистецьке, а навіть звичайне людське око не могло не зупинитися на ньому, вражене. Така велич! Не малу ролю відогравало такзж його екзотичне, патріярхальне вбрання, що його він уперто тримався, вірний своїм дідам-прадідам — козакам, а потім чумакам і нарешті — шабаям, різникам. У цьому всьому, можливо, й полягала розгадка, чому на всіх стінах собору позначився його дух, — мабуть, він таки запав в око і в душу маляреві, що той собор розписував. Навіть велике зображення самого Саваофа, намальоване на стелі головної бані, було разючо подібне до Масєки. І не раз малий Максим, стоячи в собрі з школярами, порушуючи заборону розглядатися навколо, все-таки не міг витерпіти й задирав голову вгору і завжди відразу втягав її в плечі від моторошного враження, — здавалося, що монументальний і тяжкий Масєка ось-ось злетить униз сторч головою, розчепіривши свої брачкі, товстопалі, різницькі руки. Звикши хапати ними ягнят або телят і підіймати їх на оберемку так легко, любовно й ніжно, мов дітей, щоб... щоб потім зарізати, він от-от чарапне ними... На червонощокій і білобородій голові розвівалася сива запорізька чуприна. Бракувало тільки його запорізької люльки. «Бо ж у церкві не можна курити», — так пояснював собі цю нестачу малий Максим і намагався не дивитися вгору.

Наслідком того всього було те, що ставлення Максима до справжнього, живого Масєки, їхнього сусіди, було просякнуте великою дозою якогось містичного страху. Він відчував завжди той містичний страх і молитовну пошану, коли зустрічав Масєку, бо знав про безпосередній зв'язок між ним і Богом...

Якось Масєка застав його, Максима, з братом у своїй «машині». «Машина» — це була в нього на городі така клуня — не клуня, сам високий солом'яний дах на голих стовпах, під яким містилась розпочата та так і не закінчена, недобудована крупорушка чи олійниця спеціяльної Масєчиної конструкції. Велетенські дерев'яні колеса й шестерні з дубовими трибами, а також маленькі коліщатка та шестеренки — все те припадало пилом. На нього нагромаджувалися, складувані тут господарем, солома й сіно. В стрісі й під кроквами всередині «машини» мостили гнізда горобці — «незчисленні мільйони горобців», як тоді здавалося Максимові. А люди (всі сусіди й ціла вулиця, Максимові ж здавалося, що цілий світ) називали цю Масєчину споруду разом із дахом «машиною», з певною ноткою гумору. І ось у тій «машині» Максим із братом драли горобців, аж геть під самим верхом, висячи вниз головою й тримаючись за крокви, як раптом у «машині» з'явився Масєка. Максим закляк із жаху, руки йому похололи, серце перестало битися. Моторніший брат швидко, мов кіт, зашарудів униз, вистрибнув і втік. А Максим не міг прийти до пам'яти, задерев'янів. Потім — руки самі собою розчепилися і він, як галушка, упав униз на солому та так і лишився там лежати. Він зовсім не забився, ані трішечки, але лежав нерухомо, мов забитий, завмерши від страху. Так гороб'я, випавши з гнізда, лежить, причаївшись, часом. Він лежав, очікуючи чогось страшного, навіть кінця.

— От такої!.. — сказав страшнючим басюрою Масєка, підійшов і взяв Максима на оберемок... точнісінько так, як брав ягнят. Тут Максим, уже цілком опанований страхом, раптом несамовито задриґав. Але де там! Посміхаючись і приговорюючи: «Тпрру, тпрру!» — Масєка приніс його до тину й, перехилившись через той тин, ніжно поставив його на землю, в рідний город.

— Ну, біжи, шибенику ти такий гороб'ячий!..  

Максим вихопився, мов із вогню. Стрибнув двічі, але не побіг далеко. Він зупинився за два кроки від тину посеред моркви і так, прикипівши, стояв на місці й дивився в Масєчин город, на Масєку, що пішов собі геть уздовж межі — в сонячні сліпучім світлі, поміж квітучими соняшниками. Дивився, роззявивши рота, й не міг ворухнутись, відчуваючи, що стряслося щось неймовірне. Справді, весь світ йому перекинувся догори ногами — світ його дотеперішніх уявлень про основні речі. Такий страшний Масєка, домінуючий над усім і вся, прообраз і уособлення тієї сили, про яку всі, а особливо бабуся й мати, говорили як про всюдисущу, караючу, всевидячу, що в її владі Страшний Суд і Геєна огненна, — той самий Масєка, що асоціювався з безчисленною тьмою-тьмущою зарізаних ягнят, із Авраамом з великим ножем, із Саваофом з киплячим пеклом, із усім подавляючим і недосяжно-загадковим, — і раптом ось тобі, на!.. Впіймав його в шкоді, в своїй власній клуні-«машині» і, замість зарізати, як Ісаака там на стіні, де він виконує обов'язки Авраама, — замість зарізати, й годі, пересадив через тин, та ще й як!

«Ну, біжи, шибенику ти такий гороб'ячий!..» З того часу Максим у церкві не боявся дивитися вгору, не втягав голови в плечі. Навпаки, йому було приємно, бо здавалося, що ось-ось Масєка спаде весело згори, схопить його на руки й лагідно скаже:

— Ага! Шибенику ти такий гороб'ячий!..  

І вже ніби він не в церкві стоїть, а на городі посеред моркви... Навколо гудуть джмелі і бринять золоті бджоли — снують золоті нитки поміж квітючою редькою, гарбузами, огірками, соняшниками, кропом та жовтими гвоздиками. А брати й сусідські хлопці — «славне товариство низове» з усієї вулиці — повирізали дудки з гарбузиння і дмуть!.. Дмуть баса і тоненько, різно — там, на межі...

Від того часу Максимова душа роздвоїлася. «Хтось десь усе поперекручував. Зовсім воно не так, як говорять усі й бабуся навіть». Малий Максим мав уже свою таємницю й носив її в собі — таємницю про те, що людські голови замотеличила велика неправда. І головне — неправда в тому, що Бог захотів крови, захотів баранини. Чому неодмінно баранини? І чому це янгол тягне ягня до Масєки, а сам тримає меч і не ріже, — не хоче брати на себе гріха!.. Чому це Масєка мусить бути вбивцею? Чому це так йому прирекли?..

Цих думок Максим не висловлював нікому. Але носив у собі міцно. Носив, ідучи зі школи й у школу через соборну огорожу, і завжди зупинявся перед цією фрескою й довго простоював, задерши голову. Він її вистудіював до найменших подробиць. Із цією фрескою зв'язані початки життєвих мандрів його душі й серця під загадковими зорями.

Тепер все це викликає розпач: тут — цілий трагізм безглуздого в людських серцях і душах. Хіба ж це не те, що намальоване на фресці, виявляється й у тому, що світ зжирає сам себе й усе тепер лежить у руїнах, догори ногами, розторощене остаточно й непоправно. Зерно дало плід — усе рухнуло, і раптом оголилась страшна річ, непередбачений і глибокий зміст цієї ось символіки, якась жахлива правда її... Хтось украв істину й завдав свій тон від самого початку всіх початків! Хтось конче потребує, щоб люди різали й убивали один одного. В ім'я чого? В ім'я «свого», привласненого собі й задобрюваного Бога. І тепер ясно й очевидно — вище свого малого розуміння найвищої мудрости людина ніяк сягнути не може! Ось це і є межа. Межа людських усіх стремлінь до божеських висот...

На руїнах шнирили люди. Вони порпалися нишком у тих руїнах, немов щури, то тут, то там. Звідкілясь тягли шматки брудної матерії, далебі — рештки риз і ряс, також — пляшки, якісь помальовані дошки, шматки золотих рям і багетів, шматки мідяних і брондзових рурок, тримаючи ці останні на грудях, мов не знати який скарб (це ж бо рурки для самогонних апаратів!!). Коли завивав десь близько, пікіруючи, літак, усе геть зникало миттю, ховалось по щілинах, мов провалювалось крізь землю. Потім помалу вилазило знову...

Пошук на сайті: