Іван Багряний - Людина біжить над прірвою (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx)Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx523 Кб4084
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb2)Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb21341 Кб11288
Максим опускає ноги в холодну воду й злазить зі свого сідла. Бреде. Бреде просто туди, де пробігають вогники. Вода все вище, а він бреде. По пояс уже... Скоро попід руки... Байдуже. Зціпивши зуби, він посувається все вперед і вперед, сковзається під водою по крижаному дну, натикається на пеньки, оступається в ямки. Він вирішив: або він захлинеться, або перейде цей потоп і вийде геть. Вийде на той шлях, що по ньому проходять машини. Той шлях лежить за зоною низин. Там починається степ.

Вода досягла попід руки. Глибше... Максим зринув і поплив. По якомусь часі він дістав ногами дно й пішов далі. Починало мільшати. Нарешті Максим вийшов на «сухе» — на гливку, хлипку ріллю. Тією ріллею він посувався далі в напрямку шляху. Машини перестали йти, й Максим у темряві знову згубив орієнтацію. Та по довгій хідні вія усе-таки вийшов на шлях. Він намацав його ногами. Шлях! Розчавучений, вкритий грязюкою, але все-таки відмінний, твердіший від іншого грунту.

Повернувшись праворуч, Максим пішов шляхом. Та ось раптом спереду знову з'явились вогні, — то йшли машини. Коли вони наблизились, Максим зійшов убік, ліг ниць просто в грязюку й лежав, чекаючи. Машини пройшли. Тоді Максим устав і пішов далі. Та знову з'явилась машини й знову Максим ліг на землю. І, мовби на зло, ті машини все йшли й ішли, партіями по чотири, по п'ять, з короткими інтервалами. Але Максим тримався шляху в надії дійти до людського житла й там обсушитися, обігрітися. В ньому ще жила невгасима іскра віри в людську доброту й надія на неї та на своє щастя.

Але житла людського не видно було ніде й не чути. А машини, ніби десь прорвало, — йшли й ішли шляхом без кінця. І світили на повні фари, щоразу створюючи Максимові дуже небезпечну ситуацію.

Помалу надія на людське житло зсікла. Вона розвіялася від знаного й усвідомленого тепер особливо чітко факту, що ні в якому житлі над шляхами, що стали ворожими артеріями, його не приймуть і не пригріють. Адже всі ті житла обсаджені ворогом та його посіпаками. Там його розстріляють, згідно з існуючими законами ворога, та й не самого, а ще й низку неповинних людей разом з ним.

Отже, хоч би вій і надибав житло над цим шляхом, то що з того? ... Ні, там, звідки йдуть ці машини, не могло бути для нього щастя.

Він ішов ще якийсь час шляхом за інерцією, раз по раз припадаючи до сирої, мокрої, холодної землі.

Нарешті інерція висякла. Тоді Максим звернув геть і пішов просто в степ.

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

 

«Милосердя!»

Над ранок дмухнув і почав розгулюватися холодний північний вітер. Земля взялася корою, дубіючи. І такою ж корою почав братись одяг на Максимові. Мокрий, він крижанів, дубів, робився цупким, як дерев'яний. Дедалі — більше.

Ставало тяжко рухатись, так немовби він був закутий у залізний, суцільно литий панцер. Засунувши руки в рукави, він тепер уже не міг їх розвести, — рукави задубіли та ще й попримерзали один до одного, і не було сил ті руки розвести. Ще живі, але вже скуті руки!

Максима почав огортати жах. Замерзає!!. Живий, живісінький, на ходу — і замерзає. Ще трохи — і він обернеться в задубілу мумію, що зупиниться та так і стоятиме посеред степу на ногах, примерзнувши ними до землі.

Нагнувши голову, він ступав з усієї сили, але бачив, що туго посувається наперед.

... І ось скоро станеться як у казці — злий дух його оберне в крижжву...

Хоч би ж хоч вітер перестав!.. Але вітер дме і дме. Як зумисне!

І розбирає його розпач. І розбирає його лють на вітер, немов на живу, зловорожу істоту. Він лає його шалено, лає останніми словами. Лає... І бачить... Таж то він зумисне, той вітер! І то не просто вітер. То воля злого демона. То злий всесвітній дух жорстокости, злоби й наруги. Ненависницький і мстивий. І тут Максим пригадує, що з ним уже раз щось подібне було... Це було там, на холодній півночі, в таборах знущання, наруги й загибелі. Там «карали» в'язнів за непослух тим способом, що роздягали й ставили їх голих на морозі, обливаючи водою. А він, лютий вітер, студив їх поволі, обертаючи в крижані стовпи. Він, вітер, служив тоді в штаті «Севлагу», як ретельний і дисциплінований виконавець... Тоді він, Максим, вирятувався. Але той вітер догнав його тепер ось тут...

Лють розбирає Максима така, що він вибухає дикою лайкою на весь голос, клене вітер і цілий світ, мов божевільний. Вітер йому затуляє рота, не дає йому слова. І Максим скаженіє ще більше.

Господи! Куди ж ти дивишся!?. Якщо ти взагалі дивишся... Хіба ж це вітер? Вітер — це той пестливий і ніжний, що, як усмішка матері, голубив його колись, у дні його дитинства, на цій же таки самій землі. Він цілував і пустотливо гортав волосся. То був вітер. Вітерець... А цей... А будь же ти Богом і людьми трижди розстопро-про-про-проклятий!!!

І кляв, і кляв.

Максим відчував, що йому ставало все тяжче й тяжче рухатись. Якась злобна сила його не пускала, приковувала, хотіла покласти на землю. І те, що він ніби кричав, кленучи, — то йому тільки так здавалось. Він зовсім і не кричав... Коли б він зміг послухати сам себе збоку, то переконався б раптом, що він не кричав, а тільки бурмотів — хрипко й божевільне.

Потім лють минула й лишився жаль. Жаль видавлював сльози, що відразу ж. замерзали на очах. Максим уже ладен був опуститися навколішки й благати той вітер, щоб він перестав, або щоб хоч почекав, якщо вже не може стати знову таким, як був давно-давно колись. Та відчував, що якби опустився тепер, то більше б уже ніколи-ніколи не встав. А вітер однак собі дмухатиме. І ні тобі скирти, ні тобі хати, ні тобі нічогісінько ніде. Степ...

По якомусь часі спереду щось забовваніло в сірій мряці. Ближче. Щось фантастичне посувалося назустріч.

Хат а!!?

Людська хата!.. Ось вона! Стоїть над дорогою. Над самісінькою цією степовою дорогою, по якій ішов Максим, уже наполовину обернений у крижину. Обставлена чимсь, забарикадована від вітру, обтикана стовпцями й глицями, замість тину, — хата! Одна-однісінька, без ніяких інших будівель, але то нічого. Для того, щоб урятувати людину, цієї хати було цілком досить. Максим зрадів їй, як рідній матері. Хата!.. І люди в ній. Люд й!.. Підходячи, Максим чув, як у хаті щось гомоніло, хоч і було темно — ніде не було видно й натяку на світло.

Максим обійшов хату навколо і здивувався. Далебі, це була хата «без вікон, без дверей» — як у казці. Ні, вона була просто товсто обставлена очеретом, скошеним улітку надзелень і так висушеним. Очерет той був буйний, листатий і височенний. За ним, як за муром, не видно було ні вікон, ні дверей.

Нарешті Максим таки знайшов у заглибині між очеретом двері («Така товста очеретяна кожушина! Тепло, мабуть, там у цій хаті!!.»). Знайшов двері й постукав.

Мовчанка. Бурмотіння всередині раптом урвалось, затихло. Мертва тиша. Тільки вітер шумів в очереті, мов у лузі, гойдаючи буйний лист та «лисиці» вгорі.

Максим постукав дужче.

Мовчання. Мертво. Глухо. Ніби пустка. Тоді Максим знайшов віконечко — теж у заглибині. Постояв якусь мить, вагаючись (може, там справді нікого немає?). Але по деякому часі вухо знову виразно вловило гомін усередині. Є!.. Там є люди!!.

Максим постукав у віконечко, всунувши голову в заглибину, як у пащу. Гомін затих. Мовчанка.

Ще постукав.

Мовчанка.

Настирливо постукав з усієї сили.

— Чаво тібє?!. — озвався нарешті злий жіночий голос. Озвався тією мовою, якою говорять усі чужі колоністи на пограниччі Слобожанщини, по всіх отих Люджах, Верхолюджах, Пожнях, Верхопожнях...

— Чаво тібє?..

— Люди добрі... — прохрипів Максим, зворушений до глибини душі людським голосом. — Люди добрі!.. Пустіть... погрітися...

— Ну-ну!.. Пррахаді сябє!!.

— Трішечки... Люди добрі...

Мовчанка.

— Перевзутися... Тільки перевзутися ж...

І переступив з ноги на ногу, спіймавши себе на такій брехні. «Перевзутися!» Господи! Він же цілком босий. Так він у житті ще ніколи не брехав. «Перевзутися».

— Люди... А?..

В хаті раптом закричало злобно, люто й глузливо, на два голоси — чоловічий і жіночий:

— їді — іді!!! Чаво там!!. Наші пашлі, і ти, сволоч, іді!!. Іді к... матері!!.

Максим відзначив, що той погрозливий чоловічий голос був зовсім молодий і такий же молодий був голос жіночий.

А як перекричали, настала тиша, а в ній — чоловіче хтиве бурмотіння й жіночий лоскітливий смішок. Зливу ж люті закінчив уже якийсь інший старечий жіночий голос понуро:

— Іді, іді, Бог с табой...

Максим зціпив зуби. Його ніби хто нагло вдарив чоботом в обличчя, в самісінькі зуби, вибивши геть оте, витисне-не з самісінького серця, «люди добрі». Соломинка надії й віри, за яку так цупко вхопився Максим (люди ж, люди!), непоправно урвалась.

І він відчув, що рятунок утікає геть. Ба, втікає навіть щось більше, ніж саме життя, після отого — «Бог с табой!..»

Серце йому божевільне закипіло, заклекотіло. До корчів.

До гістерії.

«Бог с табой...»

Господи! Не заперечуй же сам себе!.. Сірника! Одного лише сірника!!. Спалити! Геть спалити всю цю погань, цих щурів, разом із їхніми іконами й великодніми страстними хрестиками на сволоці, напаленими ще дідами й прадідами цієї мерзоти... Малесенький, чудесний, божественний, справедливий сірник! В ньому більше добра й мудрости, ніж у всьому цьому!..

Його вже била пропасниця, хапали корчі, зводило коліна й щелепи. Так, тремтячи, Максим постояв іще якийсь час. А тоді зайшов з підвітряного, затишного боку й почав помалу оберемками стягати очеретяний лист із стіни... Вони, ті щури, хоч і чують, то не вийдуть. Горітимуть, але не вискочать! Ні... Але Максим не мав сірника і очеретяний лист він стягав не для того. Він настягав його купу на землю, хоч на землі й так було його товсто вже навколо хати, пооббиваного й настеленого вітрами. Але той був з льодом. А Максим же настягав сухого, нагорнув велику купу. А тоді вмостився в тій купі, як у пуховій перині, втиснувся спиною в очеретяну стіну й, скільки міг, підкорчив ноги, згорнув руки. В міру того, як одяг розтавав, Максим збигався все більше й більше в клубочок. Нарешті зіщулився зовсім і закрив очі. Задрімав. Під закритими повіками зацвіли веселки, — все ті ж гарячкові вогні, спектр веселки, й інший, тим спектром обарвлений, світ. Той другий Максимів світ, що буяв і цвів ось уже стільки — весь час відтоді, як він опинився й жив уже за межею можливого.

Холодний вітер, і колюча земля під порепаними, побитими ногами, і тривога, і все геть лишилося десь там... Одійшло... Нема. І люди теж... Нема.

Тіло огорнулось приємним-приємним теплом від самого ж таки тіла. Розливалась приємна втома, від якої паморочилась голова. Так хотілося покласти її комусь на груди чи на плече. Товаришеві... Другові... Братові... Але нікого. Лише пустеля й вогненні віхоли в ній. «Вогненні віхоли? Це все з одного манюнького сірничка! Це добре!..»

Віхоли. А серед них хтось, тріюмфуючи, саркастично проказував знову те саме, що колись уже говорив, і тим самим голосом:

«Що ж сказав Сократ, Кант, Маркс, Ніцше... й інші, й інші — добрі й злі генії?!. Ти їх читав, ти їх вивчав. Ха!.. Все, що вони сказали, таки абсолютно не має ніякого значення і нічого не варте. Ні! Не варте! Бо не може... ні не може — і не може — таки не може врятувати одну маленьку людину... Людину... А згубити?.. Згубити може!..»

«То чи ти ж віриш у людину?!» — питає здалеку-здалеку той змученим, у шинелі наопашки і з розчахнутим навпіл серцем, майор, кутаючи те серце в свою сіру шинелю.

— Вірю... — шепоче Максим уперто, затято, крізь сльози відчаю, боячись ту віру розгубити.

— Вірю!!.

Помалу віхоли втихли. Втихли. Світла погасли. Лишився темний, млосний морок — так, як, мабуть, у дитячій колисці в перші дні після появи на цей світ. Морок і гойдалка — Сон. Це навалився волохатим, глибокий-глибокий сон. Лагідний і хороший. Сон...

— Н-ні!!.

Максим через силу зринає з тієї волохатої пітьми. Н-ні!!. Не тепер і не тут! Він умре. Так, умре, але не тут. Не біля щурів. Не тут і не тепер. Вдома! Він умре вдома, переступивши поріг. Хоч на три сантиметри, але переступивши поріг…

Максим розплющив очі.

Навколо було сіро. Либонь, розвиднялося. Спереду бовваніли ще якісь хати. Там, мабуть, теж були люди. Але швидше від ось оцих і від тих людей! І від цього, такого  брачкого, нахабного, волохатого, страшного сну. Швидше!

Вітер віяв так само, але вже трусив і кружляв сніжок. Потепліло.

Максим виліз із барлога і тільки тепер раптом усвідомив собі, що той лютий вітер, якого він так лаяв у степу, насправді тоді дбав за нього, за Максима! Таж це він його рятував, атож! Заморозивши йому одяг, він обернув його в панцер і тим панцером захищав Максимове тіло, зберігаючи під ним крихітку власного тепла й затишок. А тепер от, коли той панцер розтав, Максим раптом відчув, ставши на вітрі, справжній холод, що пробирав до самих кісток. Так пробирав, аж мізок у тих кістках судомило. Але нічого не вдієш. Він мусить іти. Мусить! Вій не виспався, але все ж таки трішки перепочив і тепер мусить іти. А виспатись — він уже потім за одним заходом виспиться, як переступить поріг свій. Ой, і виспиться ж!.. Лише не тут.

За коротку мить вітер знову зробив Максимові ту саму прислугу — обернув йому одяг на панцер. Благословенний вітер! Такий же благословенний і чудесний, як і ті весняні голубливі вітерці його дитинства.

Це було невеличке село, з кількох хат, що всі стояли ось тут купкою понад дорогою. Підійшовши до тієї купки, Максим зупинився. Чи не спробувати йому щастя ще раз? Повагавшись, Максим підійшов до однієї хати з високим ґанком, зійшов на той ґанок і постукав. Мовчанка. Постукав ще раз... І, зітхнувши, зійшов униз, вийшов насеред дороги. Ба! Не тільки люди, навіть собаки до нього ні звідки не озвалися. Нікого ніде не було чути. Худоби теж. Ну, худобу люди зжерли, це ясно! А решта, де ж решта?.. Решта, мабуть, поховалась, прищулила вуха, прикинулась, що її нема. Таж, Боже! Все це так ясно...

І в Максима вже не було жалю до людей, — жалю на те, що вони такі нікчемні, здрібнілі й немилосердні, злобно ощирені... Таж вони перелякані! Смертельно й навіки перелякані. Занадто великий жах обступив їх, щоб вони пам'ятали ще про когось, крім самих себе. Жах від усього. Жах від чужих і жах від своїх. Жах від червоних і жах від брунатних, чи яких там. Жах від «героїв» і жах від звичайних злодіїв, душогубів. І... жах від «добрих людей». Перші всі карають. Другі ж лише «визволяють», але за ними слідом приходить теж кара. Всі приносять лише біду. Люди бояться всіх і самі себе. І все чекають... Від чужих — кари, від своїх — зради, від лихих — помсти, від «добрих» — не знати чого, від ще «добріших» — доносу й мотузки. А від самих себе — підлого страху, батька всіх мерзот...

Пошук на сайті: