Іван Багряний - Людина біжить над прірвою (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx)Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx523 Кб4060
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb2)Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb21341 Кб11242
Максим дивився пильно перед собою на річку, а потім на той бік, на село, обсаджене військом. Потім знову на річку. Двічі підходив він до крутого берега й двічі вертався назад і знову сідав на лавочці. Попід берегами, обабіч хребта збриженої криги, швидко текла вода — тут лід уже сів на дно, а почасти й відійшов від берега. При самому березі вода була глибока. Максим дивився на ту воду, й усе в ньому здригалося від пропасниці. Вернувшись до лавочки, він сидів і з тугою дивився на сонце, дивився на сині гребні борів і лісів, що тяглися праворуч понад Ворсклою, й розумів, що в нього немає інакшого виходу. Ось тут напроти нього та   л і н і я,   якою він мусить іти! Іншої немає. Йти на обмин — безглуздя. Він ще сьогодні до півночі загине там, в отих лісах, засніжених, і холодних, і тяжких-непрохідних. Сорок кілометрів тими лісами... Ні! Лінія його руху вперед лежить не там, а ось тут, просто перед ним. Це як тая доля, що її й конем не об'їдеш. Рано чи пізно, а цю річку треба переходити. Чи перелітати, а чи перепливати, але однак треба. І чим більше він буде вагатись, тим менше в нього буде шансів на те, щоб дістатися на той бік живим...

Та Максим сидів і вагався, розмірковуючи й намагаючися сам себе обдурити, десь потайки, либонь, покладаючись на якийсь щасливий випадок, на оте прислівне російське «авось» чи наше «якось воно буде».

«Гм, — сказав хтось у нім єхидно. — Ті дядьки кинулись назад. Але в них є ще оте «назад», а от у тебе...»

По тій фразі очі його, що вже почали були дрімати, враз широко відкрились. Він пильно подивився на той бік, ген на село, вибираючи точку напрямку, ніби мішень для пострілу. А тоді встав і пішов до берега. І навіть ані на хвильку не затримавшися, спустився до води й побрів. Вода доходила вже до колін... до пояса... вище... А він брів і думав: «Зрину чи не зрину?..»

Ні, він не зринув. На глибині, що сягала попід руки, перебрів перший потік і вибрався на крижаний хребет. Перейшов його й побрів через другий потік. Вода сягнула трохи вище, але нічого, не зринув, не довелося пливти. І тішився з того. Чомусь йому здавалося важливим, щоб на ньому все-таки лишилася хоч якась суха латка на грудях чи на спині (за день його сонце обсушило таки досить добре).

Вийшовши на берег, Максим струснувся, як вовк після купелі, й озирнувся назад. Там у відхиленій хвіртці свого двору стояла мати, традиційно підпершись у підборіддя рукою, і дивилась на нього. Максим навіть відчув на собі її печальні очі! Затримавшись на ній поглядом на мить, на коротеньку мить, він пішов навпростець до тієї точки, яку намітив ще з того берега. То був німецький патруль на краю села. Максим розумів, хоч і був у пропасниці, що обійти, обминути ту точку він не зможе й не мусить, бо ж той патруль однак його дожене кулею й застрелить з місця.

Не зводячи з нього очей, Максим ішов навпростець по розталій ріллі, потім по грядках, загрузаючи в розквашений чорнозем по коліна й ледве витягаючи ноги.

Патруль дивився на нього пильно. Він дивився з великим інтересом, спостерігаючи його весь час ще відтоді, як Максим опустився в воду з протилежного боку Ворскли. Він аж витягався на ногах, приглядаючись. А коли Максим став наближатись, патруль ліг. Уже зблизька Максим побачив, що він лежав на соломі, а перед ним стояли три кулемети, з'єднані ланцюгом в один «агрегат смерти» й спрямовані на ліс — у той бік, звідки йшов Максим. А вся ця «вогнева точка», цей пункт спостереження й захисту знаходився під шматком паркану, як під щитом, що, вцілівши, стояв на самісінькому краю села. Він був висунений на південний захід, над шляхом, що йшов до станції К. та до цукрокомбінату, що були так добре знайомі Максимові. Туди, повз ту станцію й той комбінат, йому саме й треба було йти.

Салдат біля кулеметів був зовсім молоденький парубійко, але пиховитий і грізний, сповнений відчуття величі свого «райху». Коли Максим наблизився, він несамовито закричав «Гальт!». А тоді, зупинивши, подивився пильно на нього, мокрого, напівпритомного, з босими ногами, обліпленими по коліна масною грязюкою, і зареготався. Довго сміявся, а тоді:

— Папір?! — гримнув нагло, урвавши сміх, що його він ледве стримував.

— У тюрмі, — відповів Максим байдуже по-німецькому. Патруль ураз перестав сміятися. Насупився. Поправив ремінець шолома під підборіддям і подивився на Максима з-під лоба, насторожено. Водив очима знизу — вгору, згори — вниз, із босих ніг, що стікали грязюкою, й до рота, дивуючись, що Максим заговорив до нього по-німецькому.

— Партизан? — спитав понуро, тримаючись за руків'я середнього кулемета.

Максим покрутив головою.

— Ще ні, — сказав по-українському.

— Вас? — перепитав патруль, аж рота роззявивши на таку незрозумілу відповідь.

— Ні, — відповів Максим уже по-німецькому, розводячи іронично порожніми, беззбройними руками.

— Добре, — сказав патруль, ніби аж тепер побачивши, що Максим цілком беззбройний. — Добре... — і, закуривши, щось обертав у своїй голові, пильно дивлячись десь просто перед собою, на шлях, де ген-ген на обрії бовванів стрункий димар. Перед очима патруля, метрів яких за 100, шлях, ідучи в напрямку до того димаря, нагло вривався, перетятий скаженим потоком. Той потік гнав зі степу, розірвавши геть греблю, й клекотав, крутив шматки криги, віхті соломи, дошки й паліччя, що підхопив на шляху свого переможного бігу. Патруль одвів очі від потоку, глянув ними на Максима, посміхнувся злобно й несподівано спитав:

— Спортсмен?

— Спортсмен...

— Ну, так ось, я тобі наказую... Розумієш?.. Я тобі наказую: йди ось через цей потік. Просто. Йди отак посередині!..

Максим стояв і дивився, як той потік шаленів, клекотав перед ним. Дивився ліворуч, дивився праворуч і бачив: скільки сягав погляд, вода йшла буряно, несамовито, перетявши шлях до його мети.

— Ну, чого ж ти! — визвірився патруль. — Там он, де он той димар, там на станції розташована комендатура. І от ти йди прямо туди! І там зголосишся. Там розберуть, чи ти партизан і де твої документи. Ясно? І ніде ти не дінешся — тут рівно, як на долоні.

І, кинувши цигарку, повернув усі кулемети в показанім напрямку.

— Ну?! — сказав нетерпляче і враз засміявся. — Боїшся?! Нічого. Ми тут учора переходили... Правда, в нас потопилися, позахлиналися коні, але то нічого. А тобі однак... А я подивлюся... — і, не витримавши, враз залився сміхом від однієї уяви, як то цей «гунд» топитиметься. — А я подивлюся... який ти... спортсмен... Ха-ха-ха!.. Спортсмен. Ну-ну!

Максим посміхнувся про себе:

«Дурню ти! Та чи ти тут є, чи тебе не було б, а через цей потік мені треба йти. І нема, брате, викруту. Але от що ти з тими цяцьками, що стріляють, — то це гірше...»

Потім він подивився ще раз на кулемети, на патруля, кивнув йому іронично головою в відповідь на його регіт та недобрі вогники в очах і пішов. Дійшовши до потоку, глянув пильно праворуч, не повертаючи голови, — орієнтувався на всяк випадок, якщо його понесе вода, — і побрів навпрост. Вода клекотіла, зривала його з ніг, але він ішов у ній усе глибше, глибше. Він ішов помалу, обережно, тримаючись за стовпці порваної греблі, що де-не-де ще стирчали з води. Він забрів уже по пояс. Попід руки... Ще трохи — й він захлинатиметься. Він зосередив усю свою увагу, все своє серце й душу на латці дороги, яка виходила з води на протилежному боці потоку. Він навіть не чув, як реготався ззаду патруль. Вода реготалась теж і скажено ревла, вила з радости. Ще трохи — й він почне захлинатися, муситиме пливти... Але, гай-гай, — вода його потягне геть за собою.

Враз відчув, що під ним стало мілкішати. Максим помалу, але певно вибирався з пекла. Ще трохи і... Але тут раптом він відчув на собі не тільки злобний погляд чужинця, а й трьох кулеметних цівок — там, за спиною. Озирнувшись мигцем, Максим за одну коротку мить побачив, що патруль припав до кулеметів, навівши їх на нього й так тримаючи. Не було сумніву, що, як тільки він вилізе на берег, ті кулемети заговорять. Учепившись за стовпець руками, Максим стояв у клекітливій крижаній воді, й йому було гаряче. З нудьгою дивився праворуч. Зауважив, що потік ішов не просто до Ворскли, а за густими кущами звертав і йшов під кутом, майже рівнобіжне Ворсклі, зникаючи за кущами верболозу, а тоді десь там, вируючи серед густого вільшняку, що розкинувся ген, зайнявши всю луговину на кілометри вперед. Миттю зважив усі «за» й «проти»: смерть від куль і смерть від води. В першому випадку це було напевно й неминуче, а в другому — ще хтозна... Нарешті, надумавшись і наважившись на відчайдушний плян, Максим пустився стовпа, зробив кілька кроків і, давшись збити себе скаженій течії, поплив. Його закрутило. Він устиг лише вхопитися за невеликий шматок криги й кружляв разом з ним. На березі вибухнув регіт і вже не вгавав, поки Максимові вуха були здібні чути. Його несло далі й далі, крутило, штовхало об пеньки, об шматки криги, він захлинався... А на березі, на соломі, вхопившись за живіт обома руками, качався від нападу божевільного сміху патруль.

Нахлиставшись до несхочу води, задубівши й відчуваючи, що ноги його були вже скуті нападом корчу, Максим все ж іще встиг ухопитися за гілля верболозу там, де потік завертав під крутим кутом. Він виповз на берег майже біля самісінької Ворскли. Ще б трохи — і його б винесло на іншу течію, на іншу воду, між збурений лід великого річкового простору, куди вирвався цей скажений потік і де Максим уже не дав би собі зі стихією ради.

Вилізши, Максим посидів на сонці в затишку крутого урвища, на купі сухого хмизу. Зігрівся. Викрутив своє пальто і почекав, поки воно трохи протряхне. При цій усій пригоді він загубив онучі й шкодував, бо вони його гріли, хоч і були за пазухою. Потім Максим одягся й пішов.

Він пішов понад берегом через густу вільшину. А тоді перетнув її навскіс і вийшов на протилежний її бік, що виходив до степу, й так пішов далі. Сонце гріло добре, й йому було навіть тепло. Дійшовши до молодої посадки акацій, осокорів і ялинок над дорогою, яка, перетинаючи луг і поле впоперек, вела від водяних млинів до заводу, Максим став. Озирнувся назад — туди, в бік того села, яке недавно покинув. Гай-гай, воно зникло геть разом із тим дурним патрулем — розтало в мареві, в теплих хвилях повітря, осяяного сонцем.

Пішов понад посадкою. В голові йому зринула пихата заувага того злобного чужинця про те, що перед ним «рівно, як на долоні» і «ти нікуди не дінешся». Максим посміхався з того.

«Дурню! Ти в своєму «фатерлянді» в своїй садибі не пройдеш так із ліхтарем удень, як я отут із зав'язаними очима вночі. Всі стежки тут виходжені, всі закамарки землі знані, всі кущі, й горбики, й вибалки відомі».

Не доходячи посадкою пару кілометрів до заводу, Максим звернув ліворуч, обходячи завод віддалік попід транспортером, через жомові ями, повз покинуті, занедбані бурти погнилих буряків, через страхітливі бур'янища пустирів. Завод цей уже третій сезон не працював, заглух, заріс кругом чагарником бур'янів. Максим вихоплював із них зайців. Вигнав навіть лисицю. Боявся тільки повикручувати ноги, потрапляючи в заглибини нір. Тут сніг уже зовсім розтав і ховрашки та хом'яки вже господарювали, попрогрібавши та поновивши свої нори.

Лишилося ще минути станцію, перетяти залізницю, і Максим уже буде в степу — в найріднішому вже, в найближчому, в найбільше знаному, — й вільний, як вітер.

Станція червоніла праворуч. Там чмихали паротяги, дудніли дудочки, гули машини чи, може, танки. Маленькою ворухливою цяткою маячів над станцією прапор, мов палахкотів на вітрі. Це була вузлова станція в степу. Через неї йшла колія, з'єднуючи дві столиці України й прямуючи геть на Европу. По цій артерії тепер пульсувала злобна, отруєна жовчю кров, гнана в ці степи з центру Європи, з самого Берліна. З цієї станції йшла й окрема колія до Максимового рідного, найріднішого міста, в ту маленьку його батьківщину в його великій Батьківщині.

Над станцією майорів прапор, і Максим, не бачачи, знав уже, що то був прапор над комендатурою, і відчував того чорного «павучка», який хижо розставив свої криві лапи на тім прапорі посередині. Пригадалися слова патруля: «Знайдеш... Наказую...»

Гм. Дивак!

Стоячи в бур'янах, Максим дивився на ту станцію. Яка шкода, що там є та дурна комендатура! Там же проходить найкоротший і найліпший шлях — повз ту купку будівель у степу. Але той шлях йому заказаний. А чи пограти з долею в піжмурки й піти, га?..

Та Максимові згадалося, як колись давно на цій самій станції стався цікавий випадок. Вони з братом (земля йому соловецька пером!) забрели туди, з полювання йдучи, й занесли зайця. Вони по того зайця прийшли в ці місця за двадцять п'ять кілометрів степами пізньої осени й надибали його тут та й загнали на тонкий лід в озеро і там, на воді вже, впіймали його живцем. А потім зайшли на оцю станцію сушитись та й продали того зайця жидові-буфетчикові. Жид мав його задушити. А кінчилося тим, що заєць, вихопившися, з розгону виніс геть головою шиби в вікні й подався в степ...

Зайцеві повезло тоді. Але чи й йому тепер повезло б на цій станції винести головою шиби й вирятуватись?

Отака пригода й така думка чомусь прийшла в голову. І Максим зітхнув. «Ні, не буде діла!» Так, не буде діла. Він ще не божевільний, щоб іти на ту станцію. Для того щоб він там опинився, треба загнати його, як того зайця, на тоненький лід, щоб він провалився, а потім, піймавши, занести його туди в торбі, або затягти за вуха, як і того нещасного зайця. Але поки що його за вуха ніхто ще не тримав. А коли так, то треба дати волю ногам іти так і туди, як і куди вони хочуть і мусять.

Максим дійшов до залізничної колії, перетяв її впоперек і, опинившись по тім боці, пішов просто по ріллі в степ. Зайшовши в вибалок і надибавши там купу старої соломи, він ліг на ній. Довго лежав. А тоді встав і довго йшов вибалком. Підіймався на гору, оглядав степ і знову спускався вниз. Так ішов, аж поки не дійшов до великого тракту Київ — Харків. А тоді круто повернув праворуч.

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Замінований шлях ряснів дротиками, що стирчали то там, то там із чорної землі. Ті дротики виглядаля невинно, мов ненароком повтикані чи погублені кимсь і втоптані в землю безліччю ніг незчисленних юрб, що прокотилися тут і будуть ще котитися цим шляхом — шляхом із Києва на Харків.

Та тільки ті юрби, прокотившися тут учора, вже обминали цей шлях і йшли стороною, не мавши ще часу розміновувати його. Вони йшли паралельно, проклавши дивовижний слід — танками, гарматами, машинами, кінськими й людськими ногами розмісили, розтоптали, розчавучили землю в коліно, а як де і в метр, потворивши прірви-баюрища, в яких потопилися танки й машини та так і стояли шкереберть, не мігши вибратися. Зараз цим подвійним шляхом уже ніхто не йшов. Ті товпища машин і людей вибрали десь, мабуть, інший шлях. І тепер тут ішла тільки одна істота.

Істота йшла, тиняючись і петляючи з правого на лівий, з лівого на правий бік. Так ніби це хтось, добре випивши, прийшов на цей шлях спеціяльно шукати смерти. Та це була істота, яка навпаки — зовсім не хотіла вмирати. Це був Максим.

Пошук на сайті: