Іван Багряний - Людина біжить над прірвою (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx)Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx523 Кб4081
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb2)Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb21341 Кб11269
Він ішов напівпритомний просто по замінованому шляху, а якась невидима рука вела його поміж смертельними точками. Часом він інстинктивно зупинявся перед тонкою дротяною дугою, що стирчала з землі перед самісінькими ногами, дивився на неї якийсь час, поки до свідомости доходило значення цього явища, а тоді звертав набік. Пробував іти стороною. Але стороною, тією другою дорогою, що була вичавучена паралельно, йти було зовсім неможливо. Глевка грязюка засмоктувала ноги по коліна, він ледь-ледь посувався вперед, більше тупцявся на місці, немовби місив великий заміс глини, як той опішнянський гончар. Звернути ж зовсім набік і йти просто полем було також неможливо, бо там була гола колюча стерня. Та стерня штрикала у виразки, в збрижі розпухлих підошов ніг, завдаючи несамовитого болю.

Помісивши грязюки до непритомности, Максим звертав знову на замінований шлях, забуваючи, що він замінований, або й нехтуючи тим. Просто було йти добре — твердо й місцями майже сухо: протряхло від сонця, вітру й спокою — бо там давно вже ніхто не їздив. Так він пройшов тим шляхом довгі кілометри, мов випробував своє щастя, бавлячися зі смертю в піжмурки.

Нарешті та проклята замінована дільниця шляху лишилась позаду. Вона кінчилася кількома глибоченними вирвами й кістяками поперекиданих та попалених машин. Далі шлях ішов рівний, гладенький, твердий, бо був висушений сонцем і вітрами, а головне тому, що підіймався на горби, на плато й стелився ним. Те плато було досить високе, порівняно з попередньою низиною. Над тим плато віяли вільні вітри, остуджуючи й осушуючи землю. Тут Максимові йти було легше. Не зупиняючись, він ішов до самого вечора. Хапав очима й душею простір, гнав чимдуж тією душею, як сокіл, і доганяв її своїми побитими ногами... Та надходив вечір, а простір лишався наче зовсім не рушений. Пройдена ним відстань була до смішного мала, хоч він ішов, ішов, ішов без зупинок, увесь час і на всю свою снагу. Та, бач, відстань — то є поняття відносне. Залежно, хто йде й коли. Раніше, коли Максим ходив по цім степу, як мисливець, він проходив те, що пройшов нині, за півдня, за годину, і це було страшно мало. А тепер — це було страшно багато. І він тепер ішов швидше, так-так! Назовні — він повз, але внутрішньо — він ішов страшенно швидко. Так швидко, як швидко билося в агонії його серце. Він летів, надсаджуючись, тим серцем. Він пролітав над землею, аж дух йому спирало.

Він пройшов дуже багато. Але лишилося безмірно більше. ї вже здавалося, що він тієї решти не пройде, бо серце його не витримає. Бо то якась зачарована «решта», — чим далі він ішов, тим більше йому лишалося йти, так же безмірно далеко, як і безмірно тяжко. Та «решта» розтягувалась і розтягувалась, і загроза, що він уже її не пройде, ставала реальною, бо надходив вечір. А за ним мала прийти темна, чорна, холодна й безкрая, непрохідна ніч. Ніч, якої він уже, напевно, не подужає.

Сонце заходило, й навколо все полиловіло, посиніло. Стало холодно. Синява згущалася з кожною хвилиною. Хтось усередині Максима заскімлив тонюнько й безнадійно-жалібно. Але хтось другий понуро цитькнув і, зітхнувши, вирішив іти, йти, йти... До останку. До останнього віддиху. До кінця. І йшов. Хоч то й було явне безглуздя. Так, уже безглуздя...

Він мусить перепочити. Мусить. Або загине. Не дійде. Ні, не дійде. Цю ніч би слід було десь якось перебути, бо сили його вичерпались. Треба перепочити, відсапатись, може, виспатись... Десь у теплі б перебути цю ніч... Але де? Перед гарячковим каламутним зором простяглася лише сіра пелена далини. Вона вже йому заслонила все, і розум. Пустеля. Безнадійна пустеля.

Зробивши на останку кілька непевних кроків, Максим сів. Сів просто на землю. І так сидів. Помутнілими очима дивився просто перед собою, дивився в далину, туди ген, де був десь його дім. Ось тут же!.. Вже зовсім-зовсім близько!.. Дім... Поріг...

Напружуючи всі сили, Максим намагався звестись, але не міг. Тоді він почав повзти, на чотирьох. Він повз. Рачки. Повз і повз. Довго... Потім таки звівся на ноги й помалу-помалу пішов. Піднявся на бугор. Перед ним було кілька хат над шляхом.

Господи! Житло! Людське житло.

І от він уже біля хат. Та те, що він побачив, мало його втішило. Тих усіх хат було п'ять, але чотири з них були напівспалені, попрострілювані кругом, а потім вікна й двері позабивані дошками. На обчухраних деревцях теліпалось якесь мотуззя... «Вішано», — відзначила думка. Максим підійшов до останньої, п'ятої, хати. З неї назустріч вибігла розхристана жінка і, глянувши в один і в другий бік шляху, раптом закричала, вся тремтячи з жаху:

— Тікай, чоловіче, тікай!!. Бо наспіють німці і вб'ють тебе, повісять! І мене теж... Боже ж ти мій!!.

І стала, загородивши двері до хати та дивлячись на бідолашного гостя.

— Що ж це за хутір? — прохрипів Максим, сам не здаючи собі справи, що він же цей хутір знає.

— Та Гарбузи ж!.. Господи, ще й не тутешній!.. — і, глянувши в одчаї на Максима, а тоді на шлях туди-сюди, раз зашепотіла, показуючи десь поза хати рукою:

— Іди ж отак, чоловіче! Та швидше. Звідси, зі шляху, геть, швидше!.. Йди ліворуч. Там є другий хутір — теж Гарбузи. В степу, не на шляху. Отак іди навскоси, а там побачиш доріжку, саньми їжджену, і тією доріжкою прямо... А якщо що станеться — не кажи ж, хто тебе спрямував...

І витерла рукавом очі. Максим стояв, похитуючись.

— Іди ж!!! — раптом закричала жінка.

Максим слухняно пішов. Той крик несамовитий, той наказ божевільний на нього вплинув, мов удар бича на змученого коня, видобуваючи в нього ще іскру сили. Пішов. Пішов навпростець. А там доріжка, — тією доріжкою...

Вже майже зовсім смеркло, як Максим, ледве переставляючи ноги доріжкою, вперся просто в чиїсь ворота, збиті з кількох лат. Уперся й став коло них і стояв, тримаючись за лату руками, щоб не впасти. Він нічого вже майже не тямив, лише одно — що він прийшов. Прийшов до того хутора, який «в степу, а не на шляху» і в якому напевно є люди. Перед ним, як у тумані, сірів, коливався двір. Ось вийшла з хлівця жінка, глянула — й перелякано побігла назад. За хвилину з хлівця вийшов старий чоловік і став.

— А хто там? — спитав переляканим і воднораз сердитим голосом. Вороже так.

— Добрий вечір... — промовив ледве чутно Максим.

— Добрий вечір... А хто ж там?

— Людина, господарю...

— Та бачу... А чого?

— Погрітися... Пустіть хоч погрітися трохи... Максим говорив, заплітаючи язиком, але доброю українською мовою, і, може, саме це — контраст між тією мовою й жахливим виглядом зовнішнім — змусило старого господаря зацікавитись. Він помалу підійшов, нашорошений, як вовк, і оглянув пильно гостя. І аж плечима знизав — так, видно, вразив його вигляд цієї людини.

— Господи!!. Хто ж ти?!.

Максим розвів рукою, другою тримаючись за лату, щоб не впасти, й прохрипів, посміхнувшись:

— Як бачите...

А сам, як тільки міг пильно, оглянув господаря: сивоусий і сивобровий, суворий, кремезний — зовсім як його батько був колись. І шапка так само насунута на брови, і так само одягнений: куцина — не купина, сіряк — не сіряк, жупан — не жупан, — щось усе відразу на плечах.

А дід насупився:

— Бачу... та що з того. Звідки ти?

Максим сказав.

— Аз якої сотні?

— З дев'ятої.

— А кого ж ти там знаєш?

— Усіх знаю... — зітхнув Максим. — Усіх, хто був колись і хто ще лишився...

— А все ж таки? — провадив своєї дід.

Максим подивився на вуса його, на брови й назвав перше-ліпше ім'я й прізвище, що зринуло з пам'яти. Це якраз було ім'я та прізвище його батька, знаного колись на все місто каменяра.

Дід раптом аж скинувся, аж скрикнув:

— Боже!!. То це ви, може, його син?! Син?! Отой архітект? Що на каторзі на Сибіру пропав був?..

Максим похитнувся й узявся обома руками за лату. Серце в ньому затрепетало:

«Ага!!. Не пропала! Ні, не пропала ж твоя молодість марно!..»

— Так, це я, — прохрипів ледве чутно й ледве стоячи на ногах. Від раптового зворушення й від утоми його ноги тремтіли, згиналися, так що він от-от міг упасти й знепритомніти...

Дід оглянувся на всі боки, а тоді швидко вхопив Максима під пахви, силоміць відірвав від воріт і потяг, поволік його через двір до хати. Збоку можна було подумати, що на Максима напав хижий грабіжник і людожер, схопивши його, як шуліка курча, і що тепер прийшов Максимові край — ось тут, на цьому самотньому, загубленому в степу й, здавалось, забутому Богом і людьми хуторі, може, навіть нічному притулкові якихось бандитів та злодіїв. В кожному разі дід був дуже подібний до козака-чаклуна й характерника зі «Страшної помсти» Гоголя.

В хаті Максима оточили турботами. Спершу позавішували ганчір'ям вікна й запалили каганець. А тоді почали побиватися над бідолашним гостем усі — і старий, і стара, і невістка, й навіть онук. Онук носив солому на постіль, а невістка гріла борщ, а старий звелів Максимові скинути геть вогку верхню одежу та й дав її старій розвісити над піччю сушитись, Максимові ж дав кожуха, щоб одягнув на себе. Тоді застелили солому рядном і поклали Максима, все питаючи, чого йому треба, що він хотів би. Максим посміхався, напівпритомний від гарячки, за все дякував і нічого не хотів. Щиро дякував. Він бурмотів ту подяку, як молитву перед сном грядущим. Але його змусили їсти, змусили звестись і їсти. Невістка насипала борщу в велику полив'яну миску, врізала яшного хліба й дала ложку, просто силою вклала ложку в пальці й стиснула їх:

— їжте!..

Максимові не хотілося зовсім їсти, його нудило при одній думці про їжу, але він усе-таки з'їв кілька ложок. З'їв через силу, щоб не образити таких добрих, таких сердечних господарів. З'їв і... (о, яке ж це свинство!!) — тут же все геть вернув... І аж трохи не заплакав від сорому й прикрости. Його заспокоювали, але їсти він уже більше не хотів, не міг. Попросив тільки часнику, йому дали, він з'їв кілька зубків із сіллю й ліг горічерева. Його накрили кожухами, сіряками і далі побивалися над ним. Дід, пильно вкутуючи Максимові ноги, бідкався, що немає горілки, — ото добре було б із перцем випити...

Максим лише дякував і дякував розчулено...

Потім його наче хто загойдав на високій гойдалці. Він поплив на вогненній каруселі тяжкої пропасниці. Лежав і марив і зціплював зуби, щоб не стогнати. Марив... І тільки чув крізь те маріння, як дід розповідав онукові, й невістці, й своїй старій його, Максимову, епопею, легенду про нього, що ходила тут у народі, серед земляків. Виходить, була-таки легенда, про нього складена! І от дід переповідав її з усіма гіперболами і з усіма наївними, часом і смішними виясненнями, на зразок:

«І говорив він по-вкраїнському, а не так як ми, по-мужицькому»; або:

«І був він «щирий», — це так його вороги прозивали, бо боялися тих, хто є щирий, тобто — наш, значить...»; або:

«І сказав: що ж ви революцію кат зна куди завели, сволочі! їй би на Вкраїні процвітати, а ви її на Сибір-каторгу запроторили...»

Максим слухав і посміхався. «Милий, симпатичний дід. І тямущий же! Він ніби все перекручує формою, але нічого не перекручує змістом...» Слухав Максим те все крізь гарячку й відчував піднесення від свідомости того, що про нього, поки він поневірявся по Сибіру, складено легенду — зворушливу в своїй наївності й разючу в своїй правді, висловленій із властивим для людей нахилом гіперболізувати й стократ ошляхетнювати те, що вони вважали за добре.

І Максим плив по ній, по тій легенді, як по хвилях, ніяковіючи, що він же, далебі, на те зовсім і не заслужив. Плив усе далі й далі в тяжкий сон, у гарячкове маячіння. Потім лишилося саме маячіння. Цілу ніч він бився на соломі в пропасниці, охоплений марінням і спрагою, весь мокрий від поту, задихаючись від спеки. Галюціонував, і бачив янгола мармурового, що стояв над ним і плакав мерехтливими сльозами, а потім розсипався жахливими прокльонами й кричав, як матрос. Максим поривався встати й не міг. Він розкидав геть кожухи, й рядна, й сіряки, що ними його привалило. Розкидав геть, а хтось знову складав ті кожухи й сіряки на нього... Потім на нього навалилася волохата пітьма й він провалився в глибоке забуття.

 

 

Мов по тяжкому вчадінні, Максим розплющив набряклі повіки.

На шибах заблищали золотом і зарожевіли морозяні лисиці, зацвіла вогнем фантастична, казкова папороть.

«Ранок!» — збагнув Максим і, заточуючись, став зводитись на ноги. Аж дід, що вже ходив навшпиньках по хаті, злякався:

— Бог з вами!.. Та ви лежіть, лежіть...

— Ні! — сказав тихо, але твердо Максим. — Ранок! І я мушу йти! Мушу!!.

Голосу в нього не було. Згорів, либонь, як і все всередині йому погоріло, пересохло, дотліваючи вже...

— Мушу!

Його огорнув страх: а чи зможе ж він іти?!

Попробував.

«Зможу! Зможу!» А вікно золотилося й цвіло все більше, вогневіло фантастично, розписане найгеніяльнішим майстром у дивні візерунки. Розписане сонцем, що десь там сходило навпроти вікна. Максим почав збиратися, пориваючись назустріч сонцеві.

Вони були тільки з дідом у хаті, решта була вже десь на праці. Дід хотів заперечувати й боявся заперечувати. Він прохукав шибу, подивився в неї пильно й промурмотів:

— Ох-хо-хо-хо... Як же захряс шлях німаками!.. Цілу ніч їдуть... Гляньте...

Вкритий інеєм світ і вкритий інеєм шлях. Синьо-сивий, срібний світ і синьо-сивий, срібний шлях. А на шляху рухалась безкрая колона машин з білими халабудами, забарвленими сонцем у рожевий колір. Здавалось, то були химерні вітрила на синьому морі — довгий ключ біло-рожевих прямокутників... І чулося гудіння, гудіння...

— Цілу ніч ревуть... — повторив задумливо дід. Потім глянув у Максимові очі, що, здавалося, не реагували зовсім на те, що там десь діялося на шляху, а були сповнені єдиним палким бажанням, що кричало:   «Й т и!   Й т й!!.   М у ш у!..»   Дід провів рукою по своїх очах, по чолі й пішов знімати Максимову одежу. Здійнявши, подав її Максимові.

Максим швидко одягнувся. Його одяг (чи, вірніше, лахміття) був уже сухий і теплий — все висохло за ніч на гарячій печі. Потім Максим напився холодної води й за звичаєм сів на лаві, перед тим як уже піти... А дід усе дивився в вікно.

— Бач! Це ж вони, пак, рухаються назад! Може, відступають?!. А гляди, що так. — А тоді подивився на Максима, з іскрою надії, бо боявся Максима відпустити (загине ж і не дійде):

— Може, не йдіть?.. Може ж, вони не заглянуть уже сюди!!.

— Ні-ні. Я піду... Мушу!

А дід подумав над сказаним без віри в те, що так буде краще, а тоді закінчив думку, зітхнувши:

— Хоч «ці» не заглянуть, так «ті»...

Дід переживав від безвихіддя проклятої ситуації. В ній він не міг навіть дати поради з певністю, що все вийде на добре, а не то що якось улаштувати що людину, яку він так шанував, хоч перед тим і не бачив ніколи в очі.

Пошук на сайті: