Іван Багряний - Людина біжить над прірвою (сторінка 45)

— Чудесна книга... Яка книга!!. Хто ж... Хто ж написав оцю дивну, оцю чудесну книгу?

— Ага, ага! — підхоплює «Соломон» тріюмфально, злорадно. — Хто написав?! Ти-от пишаєшся... А хто написав оцю «Книгу книг»?!

— Не знаю... — каже Максим задумано. — Не знаю... В кожнім разі не професори й книжники, всі на купу складені... — І враз повертає голову до «Соломона» й каже йому в саму душу:

— Її написали пастухи, професоре. Чи ви зрозуміли? Пастухи! Так само, як перше житло — колиску для Христа, Сина Божого, і ясла зробив   т е с л я.   Йосип, тесля, професоре! Чи ви зрозуміли?..

«Соломон» закипає ревнивою злобою, сипле цитатами, архівними довідками, датами, іменами всесвітніх мудреців, і філософів, і царів... Але все ж таки не може спростувати ані факту, що Біблію — книгу всіх книг — написали пастухи, а не академіки, ані факту, що ясла для Христа зробив тесля, як і факту, що Христос народився все-таки не в богословській академії, а в родині того ж таки теслі... Та «Соломон» був філософ, через те він у всеозброєнні цитат та «логіки мислення» насідав на Максима, збиваючи з ніг, бо хотів вибити його монументальну душу геть з рівноваги, з рейок, на яких вона стояла:

— Так, так! Він зробив ясла... Але ж він зробив і хрест, на якому Христа розп'яли! Ага!

— Так. Але ж він зробив — витесав з мармуру й гріб, у який Христа було покладено, щоб його не клювали круки і щоб він воскрес... І витесав потім, і викував, і вимурував усі хрести й всякі споруди — цей тесля, цей каменяр, цей робітник, робучий людський геній. Геній будування й творчости... І збудував хату для вас, щоб ви могли в ній виплодитись, і захиститись, і отаким от мудрим могли вирости... Нарешті, він і надрукував цю Біблію... Він намалював ікони й образ самого Бога... І він таки створив і дав душу людству — дав йому шедеври мистецтва й техніки... Все це він — цей робучий людський геній!

— Він зробив тюрму! Ось цю! — кричав «Соломон». — Він збудував каземати! Він поробив гармати, й танки, й бомби... всі знаряддя смерти й насильства!.. Ага!

Максим посміхається й каже тихо, але з фанатичною переконаністю:

— То нічого. Людську душу, творчу душу того теслі, не можна ані замкнути в тюрму, ані вбити Її з гармат...

І блідне лице «Соломона», туманіє, розпливається. Лише Санько-бандит ще якийсь час тримає в руках Біблію. Але й він зникає помалу...

Настає тиша. А в тій тиші його, Максимів, голос, доганяючи «Соломона» й Санька, десь здалеку-здалеку й повільно вимовляє:

— Ось чому я завжди... починаю розмову... з гордих слів... що мій батько... був каменяр... а чи тесля!..

Ті слова завмирають. Тонуть у сліпучій мерехкотняві.

Нікого.

Лиш біла велетенська скрижаль мерехтить сліпуче, а на ній вогневіє, кимсь написана, нова Пісня Пісень, і перший псалом її вогненне скапує словами:

«Я   б у д у   в м и р а т и,   т а,   п о к и   м о г о   д и х а н н я   в   м е н і,   я   б у д у  
з м а г а т и с ь   і   б у д у   к в а п и т и с ь   х а п а т и   і с к р и   с о н ц я,   в і д б и т о г о  
в   л ю д с ь к и х   о ч а х,   я   б у д у   з   т у г о ю   в ч и т и с ь   т а й н и   с а м о м у  
з а п а л ю в а т и   ї х,   ш у к а ю ч и   в   т и х   і с к р а х   д о р о г и   з   ч о р н о ї  
п р і р в и   в   б е з с м е р т я...»

Хтось нахиляється над Максимовим серцем і каже в нього тихо, ніжно, лагідно:

—   А в а н т і!

Лагідно, але категорично.

—   А в а н т і!!

Розпластане в безсиллі тіло поривається встати. Довго б'ється, як риба об лід, об білу пелену снігу. Все поривається встати.

І нарешті таки встає...

 

 

Останні кілометри Максим іде, як сомнамбула, з останніх сил долаючи вже останні метри.

Степ лишився позаду. Максим перейшов усі яри й переярки, всі горби й пагорби, перебрів усі потоки й протоки, переліз через усі провалля — і ось він іде вже городами-садами... Степ лишився позаду, а він іде садами, городами, навпростець. Перетинає вулиці й перевалки навскоси, переступає тини й перебрідає канави, дивлячись усе вперед, усе вперед, просто перед собою, маніякальним зором. Він іде по прямій.

«Пряма є найкоротша поміж двома точками...» І однією точкою було його серце, другою — поріг його хати. І ті точки зближаються, зближаються по прямій...

Вже люди зустрічаються в вуличках і в дворах і кивають йому, а він іде... йде... Він нікого не бачить і нічого не чує, і нічого немає в його думці, крім мети... Йде...

Ось замерзле болото й левади, залиті поверх льоду водою. Він іде по воді... Він іде по воді й не тоне — як дивитися віддалік... Там, за цією водою, за цим болотом, за левадами, — там уже його город, уже його двір, уже його хата...

Перебрівши болото по льоду, залитому водою, він вступає в город.

Іде городом. Нарешті доходить до комори, до тинка, за яким починається його двір, і стає...

В дворі біля хлівця — його дружина! Вона рубає дрова. В чоловічому пальті, в ганчір'яних бурках, у шапці з вухами, вона рубає дрова. Наступила сукувату в'ялену дубову гілляку ганчір'яною буркою, б'є ту дубову гілляку тупою сокирою й ніяк не може перерубати. А біля неї синок — носить відрубані цурпалки в хлівець і гомонить щось там із хлівця до матері...

Максим дивиться, як дружина рубає й не може ніяк перерубати гілляку, і останнім напруженням волі посміхається й голосно каже:

— Хоч би ж... хоч тоншу... поліняку... взяла!.. Дружина нагло кидає сокиру, скрикнувши:

—   Б о р и с е!..   Б а т ь к о!!.

Павза. І голос із хлівця крізь буйні сльози:

—   В ж е   з н а ю,   з н а ю...

Але синок не виходить. Він там десь уткнувся личком у дрова, й ридає від безмежного раптового щастя, і соромиться тих сліз — бо ж він уже не дитина! — і не виходить, щоб не зрадити, як маленьке його серце й як велика його дитяча душа затремтіли й розгубилися, запалахкотіли великим полум'ям чистої, як кришталь, гарячої, як вогонь, любови...

Потім вони взяли батька за руки й повели двором через поріг до хати.

О с ь   і   п о р і г!   Серце Максимове затрепетало.

П о р і г!   О с ь   в і н!

Максим переступає його в гарячці, але ще в повній свідомості.

Але за порогом свідомість його враз покинула. Він зів'яв, зломився, як колос, і, спершись на стіну спиною, помалу сповз на підлогу. І без пам'яти ліг упоперек дверей...

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

По садах цвіли вишні. По левадах пишалися кульбаби. Над бомбовими кратерами зеленіли пагінці трав і бур'янцю. А по шляхах і доріжках стелився шпориш. Збомблене місто підводилося знову до сонця.

Люди по городах копали землю, засіваючи її зерном, яке мали під руками вціліле, — засівали всуміш із надіями й вірою. Вони накривали дахи, затуляли стріхи.

Весна йшла переможно й весело, аж наче з вистрибом. Як ті маленькі козенята, що разом із Білявкою бігали по левадах, по кульбабах. Це було свято, велике свято народження на глум і наругу над смертю.

Бруньки на деревах лопались, і з них тріюмфально, стихійно виливалось життя — зачатки нового, радісного, барвистого світу.

Максим був у числі тих, що розкривались, як жадібні листочки, назустріч сонцю, тягнучися до нього лицем. Поправши смерть ногами, по довгих днях агонії на смертному ложі й мандрів на межі цього й іншого світів він нарешті звівся. Його жадібна й уперта душа, його залізна воля, його тваринна жага цвісти й буяти взяли гору. І от нарешті, худий, аж чорний, але живий і усміхнений, він стояв сонячно-росяного ранку під кленом, що буйно вибруньковував лист, стояв разом із синком Борисом, нахилившись над розстеленим на шпориші рядном, і, сміючись, торкав пальцем за довгі вії маленьку, зовсім манюньку людину.

Ту, що її хрестили тоді, над пеклом.

Лежачи на рядні горічерева й гулюкаючи на сонці, вона дивилась у Максимові очі й простягала по них руки — по ті усміхнені й глибокі два променисті озерця, в яких відбивався, обертаючись, цілісінький світ...

А десь далеко-далеко все гримотіла канонада. Війна продовжувалась, і десь там злосливе шаліли й далі обидва, ще не подолані, вороги. Під ними ще стогнала земля.

«Але нехай гримить і нехай шаліє! — думав Максим. — Воістину варто сім разів осліпнути, щоб лише раз прозріти!..»

Максим посміхався, сповнений безмежного до них презирства, почуття незрівняної вищости й гордости, — такої духмяної чорноземної сили, такої буйної, незнищимої й незборимої снаги.

Нехай гримлять і шаліють...

Він відчув уже раз свою перемогу над ними. І нехай тепер що не станеться, але тут, на цій землі, переможцем буде він. Бо ж переможе ця спрагла весняного воскресіння земля, а він, син цієї землі, — невід'ємний від неї. Та головне — які б не страшні були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людського, силою добра, а не зла в ній. Максим знав це тепер так твердо, як ніколи, і ніякі наймудріші Соломони з їхніми хробачно-зміїними філософіями не змогли б тепер захитати його віри в це.

Згадка про Соломона нагадала Максимові ще одну «перемогу» — ту, що її, власне, довів сам на собі Соломон. Незабаром після одужання Максим довідався, що Соломона знайшли мертвим на руїнах собору. Знайшли його після того, як веремія наступу-відступу пройшла містом туди й назад і на мить стало тихо. Він мав відступати з «своїми», але він уже знав, що вони йому вже не вірили й не думали вважати його за «свого» й після того, як уже повністю використали його подвійну зрадницьку душу. Тікати ж йому було нікуди, а залишитися — теж неможливо, бо зрадив себе вже перед усіма, зраджуючи всіх. А головне — він і сам не вірив уже не тільки нікому, але й самому собі. Не маючи в собі вже нічого, крім тваринного страху, він не мав уже іншого виходу, тільки той, що його вказав був йому Максим — тоді, під час зустрічі з ним на руїнах собору.

Прийшовши на руїни, Соломон хотів зірвати себе гранатою — тією, що її знайшов і подав йому тоді на зустрічі Максим, а він її сховав. Але граната не запалилась... Вона так і лишилась валятись на землі з зірваним забезпечником — рожева й ніжна, як писанка, італійська граната. Тоді він отруївся ціянкалієм, що його мав при собі. Отруївся на камені над Авраамом...

Нічого по собі не лишив, тільки хемічним олівцем написав на камені:

«М А К С Е!   Я   ПЕРЕМІГ»,   а трохи далі дописав «себе».

Максим потім прийшов на руїни собору й ще встиг прочитати той напис.

Хемічний олівець розплився від дощів, і напис помалу обертався в брудну, невиразну пляму...

«Ні, — подумав тепер Максим ще раз, як думав з цього приводу вже не раз. — Це не він переміг себе, а його перемогло те, що він так зухвало, з певністю вченого хробака заперечував. Він бачив саме безглуздя в усьому, а тим часом у його власному фіналі — доказ перемоги вищого глузду над безглуздям людей».

Але думка про це тільки ще більше прояснила й без того ясно-прозорий сонячний настрій, що наскрізь пронизував Максима. Джерело цього настрою, він розумів, було не в ньому самому. Воно було скрізь у природі навколо, воно чулося в диханні рідної землі, і воно ж бризкало з радісних усмішок ось оцих рідних, найрідніших істот, що були поруч нього. Це відчуття цілковитої єдности з усім цим коханим, дорогим світом людей взагалі, батьківщини зокрема й родини передусім робило його щасливим, хоч гримотіння далекої канонади й відбивалось у серці болючою пригадкою про непевність та навіть безвиглядність його власного майбутнього. І, відганяючи від себе тривожні думки про це, Максим увесь віддавався відчуттю свого, нехай хвилинного й непевного, але справжнього людського щастя...

Пружилося тіло, й пружилася душа. «Ну, що ж, — думав Максим. — Хай гримлять канонади, хай лютують віхоли, хай завивають смерчі й котиться самум». А він усе-таки стоятиме, як дуб, на цій землі, і поки він з нею — одно, ніякий самум не зможе його подолати, не зможе його звалити, не зможе його змести. Бо все минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого — любов. І як і найгустіший дим не в силі заступити сонця, так і найчорніше зло не в силі подолати добро, що виходить з любо-ви. Невмирущим є все, що здібне любити. В любові тріюмфує над чорною тьмою світ — сонячний, прекрасний, божественний світ Завжди живе тріюмфує над мертвим. Над чорними кратерами бомбових вирв пробиваються ніжні пагінці трав і квіток. Над прірвою буйним цвітом зацвітає весна!..

Ні, він з цієї землі нікуди не піде! Ні на схід, ні на захід, ні на південь, ні на північ! Він буде на цій землі. І ніхто його з неї не зіпхне. Ні, не зіпхне! Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувать свою волю.

Непереможним є все, що роджене для творчости, для радости й цвітіння.

Відгремлять сморідні грози, відшаліють страшні гурагани залізні, одбахкають блискавки зла й злоби... Прийдуть знову й знову громи весняні. Проллються проливні дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте рясним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене цвісти й буяти. І поросте бур'янами те, чому порости бур'янами належить. І згниє геть те, що своїм серцем злобним умерло, захлинулось у зненависті, вдушилось у жорстокості, — все те, що не жило, а чаділо.

І ввійде той чад і сморід у сиру землю, в глибини її найдальші.

І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, над чадом, над злом і над смородом, буйно розквітлий, на цій, на родючій землі. І пливтимуть над ним білосніжні хмарки, воркуватимуть в ньому закохані горлиці, радітимуть в ньому люди щасливі, а з високих його верховіть, сонцем осяяних, падатимуть радісні сльози, як перламутрові блискітки рос.

 

Гарміш-Партенкірхен

1948 — 49 рр.

 

 

 



[1][1] Аванті — вперед (італ.).

 

 

Сторінка 45 з 45 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx)Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx523 Кб4099
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb2)Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb21341 Кб11350

Пошук на сайті: