Але згодом хтось у центрі похопився, що Сміянова справа так і не доведена до кінця, й Сміяна знову вернули до «лабораторії». На цей раз узялися до нього краще… Скінчилося ж все тим, що Сміян збожеволів. Довго був у психіатричній лікарні тюремній, потім на Сабуровій дачі і знову в тюремній лікарні, а тим часом вгорі заіснували великі зміни: після «розгрому єжовщини» Москва стала вимагати не «липового», а «законного» оформлення справ арештованих, за всіма правилами, передбаченими Карно-процесуальним кодексом і «в строгій відповідальності до Конституції». Почалася забава в закон… А оскільки слідство над Сміяном не було завершене і не могло бути завершене після пройденої школи, а ще й тому, що він «несповна розуму», значить він не міг бути й суджений до закінчення слідства… У висліді — Сміян опинився в цьому місті. З ним поступили «мудро»: його випустили в рідне місто «під нагляд». Це означає — його звільнили умовно, тобто отак він на волі, а отак — в’язень. Віддано під постійний і строгий нагляд місцевого НКВД, під особисту відповідальність начальника його, — це означає перебування далі під слідством. Страшна доля мученика. У рідному місті, під впливом його, Сміян, мовляв, прийде до пам’яти, до психічної рівноваги (бо ж це тут колись ходила «банда» під його проводом! Правда, це було п’ятнадцять років тому, але ж хіба такі речі забуваються! І це ж тут було дитинство й колискові пісні матері, а такі речі хіба забуваються!) — прийде Сміян до пам’яті, і от тоді його буде-таки розімкнено!..
Чи це все дійсно так, як говорять поголоски, а чи всю цю карколомну біографію божевільному створила слава й фантазія малих сірих людей, що хотіли все-таки бачити щось небуденне, — хтозна. Може, ця біографія створена заштовханими аборигенами міста Нашого за принципом «бажання — мати думки».
А тим часом Сміян опинився в повній ізоляції. Отак — ніби між людьми, а отак — в’язень, оточений муром жаху. Цілковита й страшна самотність.
О «перестраховко»! Кажуть, що перші дні люди просто кидалися врозтіч при появі божевільного. Хоч він і не кидається на людей, але — «ану ж кинеться»! А головне — ану ж запідозрять у співчутті йому!
Лише легенда никає по місту безперешкодна і неуникна — залазить у всі душі, і їй не поставиш ніякої греблі, бо вона незбагненна, як той місячний відблиск чи як хвилі радіо…
Минуле — це тільки частка легенди. Це, так би мовити, легенда-міф, легенда про невідоме, зрештою. Друга половина легенди складається з добре відомого, з теперішнього, з того, що відбувалося й відбувається на очах у всіх, і від чого чутки безпосередньо йдуть хвилями.
Наприклад: розповідалося пошепки про те, як Петро Сміян прийшов додому з в’язниці. Він прийшов до рідної хати босий (а був це місяць березень!), у лахмітті, власне, в самих рубцях, що лишилися від зітлілої в тюрмі одежі, худющий, як мрець, з обличчям, густо зарослим чорною щетиною, простоволосий… Кажуть, як тихенько відчиняв двері до хати, — плакав перед очікуваною зустріччю з матір’ю… Але сльози його швидко висохли — мати не вийшла зустрічати, його одинока старенька мати. Не було її в хаті. Переступивши поріг без стуку, Сміян побачив у хаті не матір і не когось бодай з далеких рідних, а якусь чужу червоновиду жінку — вона стояла з закасаними рукавами посеред хати біля оцинкованих ночов і прала; з виду жінка не скидалася ані на селянку, ані на дружину ремісника чи робітника, а на супругу якогось чиновника, а ще більше скидалася на традиційну перекупку, пихата, широкостегна й широкогруда. Глипнувши на Петра, жінка раптом визвірилася й гиркнула непривітно:
— Ану чого!.. І хто ти?!. — явно здогадавшись, хто це.
— Мені треба господиню… — промурмотів Петро, водячи гарячковими очима по хаті, по всіх кутках і по стінах.
— Яку таку господиню!
— Господиню цієї хати…
— Я тут господиня! І ніякої іншої господині, крім мене тут немає й не було!..
— Ні, мені треба господиню цієї хати, — повторив Сміян тихо, але уперто.
Жінка раптом затіпалась вся, затупотіла, закричала:
— Геть! Я тут господиня! Чув! Ану, геть звідси… Е-е… Геть, кажу! Троцькіст паршивий! Враг чортів!..
Сміян тим часом щось углядів на стіні, мовчки відсторонив жінку рукою і попростував туди, куди прикипів його погляд, — на стіні, під материним ще люстром, накритим материним ще рушником, висіла якась фотографія в чорній вузенькій рамці, завбільшки з зошит… Петро підійшов до стіни й ушнипився поглядом в фотографію — то була знимка з його матері в домовині… Коло матері стояли сусіди, якісь дітки, якісь незнайомі дівчата — все це заплакане, убого вдягнене, худе, понуре… Сміян довго стояв, ніби отерплий, дивився на фотознимку, приголомшений, — він не проронив і сльозинки, лише зціпив зуби й понуро дивився на материне лице й на заплакані обличчя чужих людей на фото… Жінка тим часом приступила до Сміяна й намагалася його виштурхати:
— Геть! Чуєш! Ану геть, кажу! Та геть же, «троцькістська» ти шкуро, Петлюро недорізаний! Геть! — і аж вищала, аж ногами дріботіла, захлинаючись. Сміян не чув, стояв як стовп, не міг одвести очей і душі від знимки. Тоді жінка раптом здерла знимку зі стіни і з криком «Ах, це давно треба було викинути, я ж казала!» — пошпурила знимку до дверей, штовхаючи й Сміяна слідом у спину. Сміян ураз ніби від сну очнувся, стрепенувся увесь і, полихаючи божевільними очима, ступнув до жінки… Та спершу оніміла під божевільним поглядом, а тоді з криком «рятуйте!» кинулася з хати прожогом. Сміян вхопив ночви і з усім гамузом викинув геть услід за жінкою в двері. А тоді відчинив вікна в двір і на вулицю, зірвавши зимові заклейки, і почав викидати у вікна все, що потрапляло під руку, не думаючи над тим, кому воно належало колись або чиє воно тепер. Викидав стільці, перину, подушки, стіл, етажерку, якісь чемодани, скриньки, цеберки, миски, кошики — геть все, на що натрапляла рука. Надворі чувся лемент. — то лементувала «господиня», але ніхто з сусід не поспішав їй на допомогу, бо люди чули крик про «троцькіста» й «Петлюру недорізаного» й здогадалися, в чім справа, — висипали рясно з дворів і стояли позакладавши за спину руки. А Сміян не чув нічого й не тямив — піряв усе з вікон без пам’яти. Нарешті, погасивши дикий і страшний свій гнів тим, що викидав усе геть, Сміян підняв знимку Матері й довго стояв з нею посеред хати, дивився на неї й навіть не помічав, як заглядали сусіди оддалік у вікна і в двері. Потім Сміян почепив знимку на місце, де вона була раніше, під люстро, що дивом лишилося не викинене (бо пам’ять гостро тямила, що це МАТЕРИНЕ люстро), пішов десь у комірчину, приніс материного кожуха, закрив двері кімнати на гак і позачиняв вікна, а тоді простелив кожуха посеред кімнати й ліг на нього лицем униз… За вікнами під хатою лементувала «господиня». Потім затихла, десь подалася. Сміян пролежав нерухомо в «очищеній» ним хаті зо дві години так на підлозі, лицем униз. Потім повернулася «господиня» в супроводі гнівного супруга з течкою й довготелесого міліціонера. Про їх прихід сповістив ще здалеку її крик і несамовиті прокльони та словечка — «Контрреволюціонер!», «Троцькіст!», «Враг проклятий!», «Мой муж покажєт!», «Товаріщ міліціонер! На місці… застреліть його на місці, гада! Як собаку!»
Підійшовши до дверей, міліціонер постукав. Дужче. Ще дужче. Ніякого результату. Ніби в хаті не було живої душі.
— Одчини! Тут представник власті! Чуєш? — так меланхолійно, маєстатично[9].
Ніякого результату. Міліціонер почухав голову. Може, там нікого немає. Господиня здерлася на стовпчик і зазирнула в вікно, і заверещала як різана:
— Там він! Там! Стріляйте! Негайно стріляйте, товариш міліціонер! Він скажений! Він, мабуть, сказився.
З нього піна летіла шматками… Еге ж. Наша хата… з нашої хати він нас викинув… Нам цю хату власть дала.
Все те слухали люди понуро оддалік, нічого не говорили, дивилися «нейтрально».
— Мій муж партєйний! А не якийсь Петлюра!.. Міліціонер пригрозив, що він ламатиме двері, що він заарештує, що він хтозна-що зробить. Але то все в порожнечу.
А як уже всі були певні, що Сміян на смерть переляканий, що він просто боїться відчинити двері й взагалі не знає, що йому робити або й умер з переляку, — двері відчинилися, й з них вийшов Сміян, такий, як він прийшов недавно до цієї хати, — босий і простоволосий, з міцно стисненими щелепами та пломеніючими очима. Міліціонер хотів його зупинити, але Сміян відсторонив його злегка рукою й, сказавши байдуже «За мною!», попростував на вулицю. А на вулиці вийшов посеред дороги, став там і, піднявши вгору руки та потрясаючи ними, звернувся до міліціонера на увесь голос, щоб усі чули й бачили, карбуючи кожне слово, напоєне нелюдським сарказмом і маніакальною рішучістю, рішучістю божевільного, рішучістю людини, що вже не має чого втрачати, яка втратила й те останнє, за що трималася її бідолашна душа: