Маруся Богуславка – Іван Багряний

А випивши, обтер вуса й зітхнув:

— О-о… Ля-ілляга Алейкум!.. — і пояснив буфетниці. — Цікаво, яка вона та Маруся з себе? Може, й не жалко. Той барбос, бач, продав, а ніхто її ще й не бачив, сам мурза ніби бачив колись, і то тільки раз, і то здалеку. Тепер все залежатиме від того, яка вона…

— Що «все»? — перепитала, кокетуючи, насмішкувата зальотна буфетниця.

Чубенко помовчав. А тоді буркнув сердито:

— Це значить, чи питиме в тебе Чубенко пиво далі, чи ні… — і пішов до залі, бо вже був третій гонг. Буфетниця теж кинулася до залі, щоб, приліпившись біля дверей за портьєрою, побачити теж, яка ж та Маруся, продана туркові, — може, й не жаль. Зрештою, те все «назнарошне» так, «театр»…

Всім було Марусю жаль.

Коли відкрилася завіса й коли дивна Маруся з того нереального, розігруваного на дерев’яному помості світу предстала перед морем мерехтливих очей світу реального, — всім її стало дуже жаль. Яка ж вона гарна! Вона була така гарна, така ніжна, як лілея, така чарівна своєю молодістю, така реальна, сповнена віри в прекрасний світ і любови до свого нареченого, вона була таким реальним втіленням дівочої краси й незайманості, що всім її стало безмежно жаль. І це не жодна вигадка! Це ж справжня дівчина, це Ата!.. Всі знали, що її продав брат чужинцеві й поганцеві, турецькому мурзі, продав за дукати, як худобину, а вона про те не знала й, може, ніколи й не взнає, хто та як її продав. Над нею, над її красою, її коханням, її щастям, над її тихим світом навис страшний меч, який ось-ось упаде, а вона не знає…

Батьківський дім в Богуславі. Тихий світ. Малесенький рай. Батька немає, але є в неї Мати, є в неї вірна подруга Леся і є в неї коханий — лицар Софрон — друг її брата. Вони з коханим мріють про щастя, про вірність, про дружбу й любов вічну… Це те вічне в людях, що завжди в усіх часах і у всіх серцях зроджується знову й знову, як фенікс, нове і неудаване, живуче й животворяще, і зворушливе… А за ними — осяяний сонцем рідний Богуслав. А над ними тяжкий вирок злої долі… І ціле гроно легенд з міста Нашого…

Всім було Марусю шкода, і звідси, власне, починається наростання справжньої дії, — справжньої дії, цебто того, чого не поясниш словами, — співдії отого світу, що на сцені, й того великого, що насупроти…

Роль легендарної Марусі була так виконувана живою й теж прекрасною дівчиною, що вже й бутафорія, блискітлива й фантастична, і бутафорний «оселедець» на її коханому, його бутафорні шаровари — перестали бути бутафорією. А вірші вже не були мертвими, ходульними, ні, вони були живими й прекрасними, западали в саму душу. А найглибше западав у душу той дівочий голос, чистий і ніжний, вимовляючи ті слова віршовані, наповнюючи їх життям і серцем:

…Росла я тут у скритій гущині,

Під ласкавим дозором батька й неньки,

В захованім кубельці й розцвіла,

Не знаючи ні чарівних розкошів.

Ні бенкетів, ні ласощів чадних,

Ні жадної сп ‘янілої принади.

Про чудеса на світі чула я

Хіба в казках…

І вірить у те глядач. І хвилюється, бо це віддавалося в самісінькій глибині його серця, як і його власна невисловлена мрія. І тремтить, бо знає, яка ж і біда була та й знов чигає на цю просту й таку гарну дівчину. Тепер продану чужинцеві…

Почуття нереальності й древності неухильно й радикально руйнувалося, бо серця в залі билися тепер, а не колись.

За кожним словом напруження й хвилювання в залі наростає. Це відчували всі на сцені й теж все дужче хвилювалися тим творчим хвилюванням, що рухає людину до вершин творчого пафосу, розкриває глибини людського серця й утілює їх у рухові й слові, передає це іншим і змушує безліч сердець битися в одно. Кудись, до чогось же це все йде, за якоюсь химерною, сильнішою за їх усіх логікою…

Заручені закохані милувалися й мріяли про щастя, а вірна подруга дівчини з матусею готували придане, готували весільні окраси, низали намисто з перлів і коралів, добирали дукачі… Готували все до шлюбу…

Але не дукачами було переповнене Марусине серце вщерть. Воно було сповнене коханням і вірою в свого обранця, і любов’ю до своєї Батьківщини, вірним сином якої був її коханий. Воно було сповнене радісним звучанням від слів вогненних її милого:

…Край ніг твоїх кістками ляжу я,

І навіть їх не переступить ворог!

Це було так гарно… І горда та ніжна дівчина слухала цю сповідь і обітниці милого, такого мужнього й теж гордого, й вся пломеніла від щастя, від того голосу щирого і від хвилювання в нім глибокого, її серце вторило йому з самісіньких глибин:

…Ти лицарем, орлом

Мені запав найперше в серце.Дужих

Побідників, звитяжців запальних

Воно любить, кохати тільки п може…

І мариться, що по Вкраїні ти

Скрізь досягнеш і слави, і почоту,

І схилиться до ніг твоїх чолом

Уся пиха, мізерією вкрита…

І сяяло її лице, як сяяли ген золоті бані замріяного, залитого сонцем Богуслава.

Тихий рай. Нескаламучене море людського щастя. Мерехтіння людської радості, що розпросторюється навколо, розходиться, як луни від великоднього дзвону, й наповнює серця всіх… Заіія нишкне заворожена, зворушена. Нехитрі люди, що більшість з них може вперше прийшли оце до театру, сприймали все відкритою душею й безпосередньо, не втаємничені в «проблеми» й «механіку» мистецтва лицедійства, не розкладені пересиченістю дешевого всезнайства. Але й ті навіть, що були театрал оманами й багато чого вже бачили на сценах багатьох театрів, були теж заворожені й безмежно зворушені, така гарна, така чарівна була Маруся з Богуслава. Мерехтіння її душевних відрухів приворожувало. Яка вона неповторно мила! І яка вона нещасна, та Маруся з Богуслава!.. На гальорці не одна з жінок і не одна з молодюсіньких, працею замучених, дівчат вже тихесенько сплакували, може, від власних нездійснених мрій, а може, знаючи, яку ж і біду приготовила доля, що ось-ось має грянути над головою тієї дівчини…

І лихо впало.

Саме тоді, коли люди в тому раю тихому були, здавалося на вершині щастя й ніщо того щастя у них не могло б відібрати й затьмарити, саме тоді, коли з’явилися подруги-дівчата, заквітчані, закосичені, й разом з нареченою, побравшись нею за руки, почали співати веснянки:

А вже весна, а вже красна,

Із стріх вода капле… —

десь узявся брат-Юда, терзаємий душевними муками зрадника. Він хотів би повороту, але вже повороту нема. Започатковане ним лихо тепер котилося само, й не можна було його зупинити, не можна, відвернути… Приведені Юдою татари раптом увірвалися на чолі з своїм мурзою, вони схопили наречену й ще декого з дівчат… Все геть сплюндрували… І щезли.

Продана сестра дісталася її «господареві», що прокричав тріумфально:

«Аллах керім! Моя! Моя! Моя ханум!»

……………………………………………………………………………

Якась велика, ще до кінця не схоплена правда видерлася крізь мішуру, переступила через умовності театральної бутафорії, через всі блискітки дешеві, й примусила душі всіх стрепенутися… Навіть в перших рядах, де недавно панував неподільно скепсис, коли загорілися лампки в залі під час паузи, ніхто іронічно не посміхався. Упереджене начальство стримувалось. Якщо не від зворушення стримувалось, то принаймні тому, що кожен відчував, як вся маса людей — простих і нехитрих, щирих серцем, схвильована до найглибших глибин душевних, а при такому явищі як ти будеш посміхатися! Навіть Страменко опустив носа, бо його теорія про «трудящих» терпіла поразку, — він опустив носа й, думаючи, що всі на нього конче дивляться, на теоретика «нового соціалістичного суспільства», щось говорив до «Генеральної лінії» — Людочки Богомазової з перебільшеною серйозністю й заклопотаністю, навіть не помічаючи, що об’єкт його раптової уваги зовсім не підходящий ані до часу, ані до місця, — він «обмірковував, мовляв, якусь дуже важливу, сторонню справу». Добриня-Романов обернувся до залі й водив шкельцями окулярів по балконах зосереджено й дуже пильно, ніби когось шукав, або рахував там своїх студентів. Павло Гук сидів у першім ряду, простягнувши наперед ноги й зосереджено дивився на носки черевиків, хмурився, зрідка Скоса позирав на Сазонова… Решта начальства теж позирала на Сазонова, тримаючи «ніс за вітром». А Сазонов був ніби запечалений чи чимсь огірчений. Може, справді огірчений долею тієї «Маруськи». А чи заклопотаний чимсь. Сидів нахмурений, червоний. Так ніби його спіткало якесь жорстоке, непередбачене розчарування… А тоді підняв брови й потис плечима сам до себе… І звівся.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: