XII
— По чотири ставай!
«От тобі й не відправлять на фронт!» Серед жіноцтва прокотився шелест. Жінки, бабусі й діти почали збігатися до місця дії, де їхні чоловіки, батьки й діди ставали «по чотири».
В першій четвірці стали — колишній драгун Ставицький з величезною торбою за плечима, Арсентій Чичай, якийсь добре підпитий чолов’яга, замурзаний, як вуглекоп, здається кочегар з ливарні, і Петро. Це була перша четвірка Першої сотні Першого батальйону «народного ополчення». За нею стали інші четвірки. Так склалася перша сотня… Потім батальйон… Потім став другий батальйон… Потім третій… Кінець сірої колони губився грець його зна й де.
Колона стояла й чекала понуро посередині вулиці. А жінки тислися обабіч на пішоходах, беззвучно плакали або без сліз заламували руки. Діти стояли, пороззявлявши роти, дивуючись, чого це їхні батьки та діди здумали бавитися в «салдатики», чого це їх нагло забрали до війська і отак без зброї та без військової одежі вишикували посеред вулиці. На ґанок вийшов якийсь начальник у цивільному, з ним кілька новозмобілізованих «ополченців», що їх він призначив на командирів батальйонів і сотень. Начальник щось поговорив з ними й вони мляво розійшлися по місцях. Потім начальник махнув рукою й біля першого батальйону розітнулася голосиста команда:
— Батальйон!.. Кро-ком… Руш!!
Тяжко, але твердо вдарили опорки[69], чоботи, черевики й взагалі взуття всіх систем, і так босі п’яти, й затюпали по глибокім піску вулиці… Це була та сама Соборна вулиця, по якій ще так недавно й так парадно, й так грізно марширувала інша колона, сіро-сталева, оправлена в блискавки тригранних багнетів. Зараз її місили шереги «народного ополченія». Вони рушили гойдливим, але вірним кроком, як ті, що колись добре машерували та трохи забули. Перші відділи йшли, а решта, вичікуючи інтервал, тупала на місці, збиваючи пилюку, потім теж рушала відділ за відділом… Скоро урухомилася вся колона, і пил піднявся хмарою й поплив над нею, затуманюючи небо.
І так само попливли сльози в жінок, затуманюючи світ. Жінки бігли, спотикаючись, слідом. І так само бігли діти…
Раптом якась жінка скрикнула слізно й заголосила:
«Ой, на кого ж ти нас покидає-е-ш…» — Піднявся плач по всій юрбі. І тоді в першій четвірці, у голові колони, колишній драгун, коваль Ставицький, гойдаючись під тягарем своїх літ, враз замотав своєю хмільною головою й несподівано затяг одчайдушним голосом на всю силу своїх легенів:
Ви не вєйтєся, русиє кудрі,
Над моєю больной ґоловой…
Діти шугнули наперед і засміялися весело, й побігли в голові колони, намагаючись потрапляти в крок першої шереги, а головне в крок тому співучому дядькові з великою торбою. Вони, діти, сміялися й показували пальцями на того, хто це так чудно заспівав. А Ставицький, заточуючись, машерував по пилюзі, обома руками тримав за плечима торбу і, нічого не бачучи, співав високим фальцетом. Він був червоний від натуги, але не здавався, бо був певен, що за ним співає вся колона, як же ж він може облишити! Але, крім нього, ніхто не співав. Усі йшли мовчки, понуро, дивлячись під ноги або в спину переднього. Скоро голос у Ставицького зірвався і він облишив пісню, на закінчення вигукнув хрипко:
— Дор-рогу!.. Народна армія йде!.. Тр-руси ви і п-падлєци!!
Сіра колона обірваних і здебільша босоногих «ополченців», супроводжувана жінками й дітьми, марширувала упоперек через усе місто. Вона перетинала шлях лавині біженців і армійських частин, змусивши ту лавину на якийсь час зупинитися. Кадровики, що сиділи на машинах, навантажених шафами, перинами, столами, стільцями й іншим «народнім добром», котре треба було конче й насамперед рятувати від німців, дивлячись на колону, презирливо копилили губи й сміялися з неї:
— Ці дадуть жару!
Колона машерувала до станції ладуватися на фронт, звільнивши шлях лявині втікачів і дезертирів.
XIII
Петро не любив армії. Колись служив у ній і зненавидів на все життя за її властивості принижувати людину, уніфікувати її, обертати її в автомата без права мислити, критикувати, розпоряджатись собою. Але тут він почувався досить добре. Бо це не була армія, це було щось середнє між регулярним військом, приватним екскурсійним товариством і арештантською колоною.
Очікуване нагле відрядження на фронт не відбулося, їх не відправлено на захід ані поїздом, ані погнато пішки. їх — величезну колону разом з жінками й дітьми — виведено просто на край міста, навіть не до залізничної станції, а просто на край міста, майже в степ, і тут зупинено. Це був величезний вигін над Н-ським трактом. Посеред вигону стояла школа, обставлена високими тополями, за школою стояли рядочком кузні, за ними глинища, зарої, ями, де вибирано пісок міщанами для хатніх потреб. Упоздовж вигін перекопано глибоко й широко меліоративною канавою, сухою тепер, поросло ключками й лопухом.
Колона розташувалася в темних клясах і коридорах школи, поза школою, під тополями, в зароях і ровах, геть по всій околиці. «Аванпости» її, тобто групи, яким так кортіло геть розбігтися, або принаймні побігти подалі від міста, висунулися далеко в степ і розташувалися на сухій, грудкуватій чорноземлі або на стерні. А ті частки, яким навпаки страшно було відриватися від рідного міста, розташувалися подалі від околиці, по-ближче до центру, в головній вулиці та перевалочках, теж у канавах та попід парканами.
Разом з «ополченцями» розташувалися й їхні жінки та діти, та родичі. Ніхто тих жінок і дітей не гонив, нікому до них не було ніякого діла. Відчувалося, що взагалі ніякого справжнього начальства немає й колона здана на саму себе. Можна би було всім розбігтися й розійтися в усі боки й ніхто нікого не затримував би. Але люди не розходились. І навіть жінки не тягли чоловіків додому. Бо де сховаєшся й як урятуєшся, і куди дінешся?! «То тільки,комісари й генерали можуть тікати з фронту безкарно, навіть барахло своє рятувати, а ти, рядова махорко, та ще й отака беззбройна, будеш негайно суджена й розстріляна». Ця сентенція, висловлена невідомо ким, облетіла всі гурти й гуртки, всю «народну армію». Але й без цієї сентенції люди не тікали б.
Петро тинявся в імлі по вигоні, межи тополями, попід тинами й парками. Сідав до гурту, закурював і частував інших. Знову вставав і йшов далі. Йому було смертельно нудно, сон його не брав, —його давила та безодня людського горя, яку він відчував у кожному слові, у кожнім зітханні, у кожному квилінні дитини, у кожнім схлипові немовляти, у кожній ядерній, приперченій лайкою або рипом зубів фразі дорослих, згорьованих і спрацьованих людей, а тепер от поставлених перед чимсь жаским, непоправним, неминучим… Вони коротали останню ніч на голій землі зі своїми рідними, щоб більше, може, не побачитися ніколи, розметаним фугасними бомбами, вогненними ураганами… І це мало статися, незалежно від того, куди їх поженуть — на захід чи на схід.
Під школою в бур’яні люди курили й гомоніли півголосом. Хтось, якийсь приблудний дезертир, а може, ранений, що гостює в когось тут на околиці, розповідав нервовим голосом про те, як «б’ють міномети, січуть і косять» як «сиплються грядом бомби» і кожна «в сто пу-дов», як клекотять автомати і «кожен німець має його і строче, уперши в пузо приклад»… Як розриває людей на шматки й перевертає будинки догори ногами… Як ідуть лавами страхітні, непробійні танки. Як здаються тисячами вояки в полон… Де! Не тисячами! Сотнями тисяч!!. Люди слухали й мовчали, і не йняли віри, бо думали, що то якийсь «типок» «ума вивідує».
А в другому місці шугнула в темряві репліка:
— Продали народ мерзавці! І техніку продали! Все продали! Аби лиш самим врятуватися… Двадцять п’ять років ти, чоловіче, ішачив, позику платив, ударничав — непобідиму армію озброював, першу в світі фльоту по копійці збирав, а все для того, шоб в одну годину здати її собаці під хвіст!
А йому у відповідь:
— Та не жалько й тії фльоти й тії техніки-механіки, як жалько, що всі герої повтікали, а нас покинули…
А ще інший:
— Та нехай тікають, бодай і не вертали ніколи, щоб і слід пирієм поріс.
Ще інший, зітхнувши:
— Гірше не буде!
— Е-е-е… Що то буде, якби знаття!
— Та воно так… Та тільки ж не було від своїх добра, то ж як його ждати від чужих?