Маруся Богуславка – Іван Багряний

Маруся борюкається з усієї сили. Ні, ні, вона не вірить!..

Вона кличе діток своїх на допомогу — вона хоче вхопитися й триматися за них, за своїх діток, за своє щастя, за доказ палкого кохання Гірея-паші, за доказ своєї наївної й щирої віри в нього… Та не знаходить в тім забуття й колишнього спокою…

З’являється паша Гірей і на самоті розвіває всі болі й сумніви. Він говорить їй палкі слова про кохання й про вірність. Він лестить її божественній красі. Він клянеться їй у вірності до смерті й дає наказ євнухові Ахметові оповістити всюди й у гаремі, що ханум є найвищою володаркою над усіма. Він заколисує бідолашну свою полонянку, свою вірну дружину, повертає їй спокій і певність, повертає їй втрачену було рівновагу, повертає їй віру в самого себе, в пашу Гірея, як «милосердного» й чулого, великодушного володаря, як того, що любить її, «її мову», «її рід», «її землю» й «її людей», «як самого себе»… І Маруся, змучена й стерзана тугою за рідним краєм, заспокоюється, приколисана. В ній оживає пошана, скріплюється довіра…

А паша Гірей кличе одалісок, щоб співали й танцювали, і вони танцюють плавкий танок сходу й співають тягучих пісень… Потім кличе арабчат і муринчат, щоб потішали володарку танками жагучими… Потім показує їй черкесів з їхньою жагучою лезгінкою… Потім велить привести циган. І все для неї, для своєї коханої «ханум»…

Заколисана Маруся підкоряється своїй долі. Що ж, він добрий. І їй треба все забути і рід, і край, усе. Цього всього, що тут, їй несила вже зректися. Та й для чого. Те, що було колись —

…Нехай то буде сном

В моїй душі, розкішним сном, яскравим,

І мрією моїх дівочих літ!

Так, так! Розвійсь ти, марево минуле…

Час і пора туркенею ставати!

Прощай, прощай…

І Маруся вирішила ставати туркенею. Дія йшла наспад, переходила в тон такої от собі мелодрами, затихала, пригасала й мала пригаснути цілком. І нічого би й не було. Але раптом Маруся зробила страшне відкриття… І все пішло шкереберть. Дія зробила карколомний зиґзаґ…

Коли Маруся вже скорилася своїй участі, коли заспокоєна пашою скріпилася вірою в нього й уже вирішила ставати туркенею, — раптом почулася звідкілясь тиха пісня чоловічого гурту, що все наростала, наближаючись… І ось зринули чіткі її слова:

Ой, у полі два явори.

Третій зелененький,

Та занедужав при дорозі

Козак молоденьки…

Зачувши пісню, Маруся потяглася за дорогими звуками, ламаючи руки та ридаючи. А далі кинулася, як ужалена:

Ай, хто ж там, хто?!.

Мій мозок запалав.

Почувсь мені коханий, кревний голос…

Ой Боже ж мій!..

(І до Ахмета, що навернувся).

Який то гурт співа?

«Невольники!» — відкарбував Ахмет голосно й понуро.

Маруся остовпіла. І… що сталося з Агою, невідомо, але трагізм її був такий справжній, такий глибокий і непідробний, що вийшов зовсім за театральні межі, — заточуючись, вона ступнула до рампи, зовсім близько, й, простягаючи руки до залі, до перших рядів, у чорноту, в ніч і до мерехкотняви очей на балконах… ні, не вигукнула, як то належалось по п’єсі, а проговорила тихо й якось так особливо, крізь здушене ридання, що стрясла всіма:

Нево льн ики?!!

У мужа?!!

В моїм садку?!! В кайданах кревний люд?

І, може, та м… Л у кав е о ш у ка н я!!.

Веди мене до них!!.

Пізніше казали, що по тих словах Ати-Марусі з Богуслава Сазонов машинально втяг голову в плечі. Хтозна. Одно було вірно: ошелешена зала мить мовчала, закам’яніла… І враз вибухнула громом аплодисментів, проводжаючи завісу, що возвіщала антракт, відтинаючи від того грохоту Марусю й Ахмета, що покірно приклав руку до серця й вклонився Марусі до самої землі.

Багатьом уже тоді здалося, що аплодисменти ці занадто були експансивні, занадто вже смислові, такі самі смислові, як смислові вийшли Атині слова, останні заключні слова в цій дії. Але в перших рядах панував цілковитий спокій, ніхто там не надав тим словам якогось особливого значення, поза тим, що належалось по п’єсі. Це вже вони бачили й чули на пробі. І так, як і на пробі, так і тепер, нікого з очерствілого начальства ті слова не вразили, хіба котрусь з відповідальних жінок, що то там, то там он витирали хусточками очі.

Коли закрилась завіса, Чубенко, весь червоний і усміхнений «в вуса», протиснувся в нижнє фойє до буфету й випив підряд два кухлі пива, а потім ще й чарку горшки.

Публіка, відхлинувши з залі й виповнюючи всі бічні простори, була надзвичайно задоволена з ходу п’єси. Це вже приблизно те, чого вони сподівалися, включавшись всією душею. Дівчата деякі вже були заплакані. Хлопці дудлили пиво й хмурніли, або й кепкували з дівчат, або ніяковіли, блукаючи очима понад головами, в четвертому десь вимірі, — далебі, їм було прикро за своїх «слабонервних» товаришок. Дачниці й дачники чимсь стурбовані, задумані, зніяковілі, тиснулися окремо купками й поширеними очима дивилися на «масу», — їх, без сумніву, вражала сила впливу сцени на ось цю ось «примітивну», кепсько вдягнену, «простяцьку» провінційну масу тубільців, «півдикунів», що от же виявилися такими надзвичайно чутливими до мистецтва.

«Маса» гойдалася, вирувала в коловороті руху по всіх фойє й по сходах, витирала сльозинки з вій, пила пиво біля буфетів, а часом і горілку, немилосердно диміла папіросами й так самокрутом. І хміліла. Хміліла… Тільки не самим горілчаним хмелем…

На балконі над вулицю якось особливо шаліла оркестра, якимсь таким зухвалим вихилясом, ніби їй було відомо, що там щось сталося, й те все було надзвичайно веселе…

А за сценою, як тільки закрилася завіса, заплакана Ольга, мати Марусина, кинулася Аті на шию й ні з того ні з сього почала її цілувати. Цілувала й плакала і нічого не казала… А потім підійшла до дірочки в завісі й дивилася крізь неї в осяяну залю, в передні ряди — там сиділо начальство й чекало наступної дії. Великі пани не хотіли виходити в фойє й мішатися там з малими людьми, чекали кінця вистави тут, — поважні, маєстатйчні, величаві. А може, вони не хотіли в фойє зустрічатися з тими «стаханівцями» й «ударниками соціалістичних ланів і заводів», з тими всіма «знатними людьми», що їх так лагідно і просто було виселено з передніх рядів десь на гальорку… Ольга дивилася в дірочку на Страменка, на Сазонова, на конячу щелепу Зайдешнера, заплічних діл майстра, на Добриню-Романова, на начальника міліції, на всіх інших і тремтячою рукою жмакала кохтину на грудях, обриваючи старовинні блискітки… І кусала губи…

* * *

Люся Жабка, чарівна одалісочка, теж поцілувала Ату, підстрибнувши, як коза, й обхопивши за шию. Але вона з інших причин, просто їй було весело, вона була в надзвичайному піднесенні, в надзвичайному збудженні, — таке все чудесне, такий прекрасний світ, так гарно йде вистава, такий успіх, так гарно грала Ата, так гарно грали всі, й така гарна вона сама… Це вже ясно, буде колосальний успіх, а там же — в театрі, в залі — скільки знайомих! А скільки гарних хлоп’ячих очей, чорних, блакитних, різних!.. І всі дивляться на неї!..

Збуджена Люся не могла всидіти й не могла втерпіти, щоби не вибігти на хвилинку в фойє й не показатися людям (ніби ненароком, нібито вона за ділом, чимось так заклопотана, когось шукаючи ніби)… Так як була загримована, в убранні туркені, в ролі пишної й чарівної одаліски, Люся Жабка бігала кілька разів через нижнє фойє… Скільки народу!! — І всі перед нею розступаються… Хитра дівчина! Вона любила показатися хлопцям і взагалі людям, мовляв: «А дивіться ж! Ось я яка! Дивіться!! А ви думаєте, хто це там так гарно грає оцю одалісочку?!» — Вона хотіла пожинати славу безпосередньо, відчуваючи її на собі в поглядах, в шиканні — «О! О! О! о! Дивись! Дивись!!.» Бо хто ж може бути кращий за Люсю Жабку, двадцятидворічну дівчину? Авжеж, ніхто… Хоч це було заборонено — показуватися в фойє під час вистави в костюмі й гримі, але тим самим це й було ще цікавіше…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: