Маруся Богуславка – Іван Багряний

І вже ніхто цього не зміг би повернути на інші тори, а тим більше зупинити, як тую лявину, що фатально котиться згори. Вона мусить докотитися до краю, впасти й придушити когось, хто приречений на жертву.

І лавина котилася…

Коли в жорстокій сцені упокорювання закутих в залізо невільників спаґи убили Степана за те, що він, доведений до нестями знущанням ворога над товаришами, прибив кайданами наглядача й коли в момент Степанової смерті з’явилася на плацу його мати Ганна, перебрана в циганку, напруження в залі дійшло високої точки. Але воно ще наростало. Наростало. Показником цього була мертва, понура, зловісна тиша. Ніхто навіть не зааплодував, коли Степан ударив свого ката тяжкими наручниками по голові, чути було лише сопіння. А коли з’явилася мати Ганна, покотився шелест шикання — вимога ще більшої тиші, хоч більшої тиші вже не могло бути, хіба що глушили власні серця.

Мати зустрілася з сином. Зустрілася для того, щоби прийняти передсмертний шепіт тяжкого каяття…

Але як же ж вона грала, тая заплакана мати! Ніхто не знав, чому вона так особливо грала сьогодні й чого вона так щиро заплакана перед тими всіма невольниками. Ніхто не знав, що в тієї Ольги, яка грає Матір Ганну, стоїть увіччю інший невольник, справжній, отой хлопчик-вовчик, що десь умирає в лікарні. І тому їй не треба нічого удавати. Вона лише виливала свою душу, так збентежену й поранену… Вона грала те й не те, що було по сценарію, формально те, а в суті не те, — вона все бачила в іншому дещо плані, аніж то приказав режисер. Слова були ті самі, що і в книжці, але душа в них інша, звучання їхнє було інше, продиктоване власним серцем. І тому те звучання діяло так вражаюче… Коли дозорці й спаги відірвали брутально Ганну від сина й почали гнати її та таврувати «джаврою», проклинати шайтаном, вона так заполоменіла й такими розсипалася прокльонами, що вони не вкладалися в епічні старовинні рамці, а дихнули гарячим вогнем нового, живого:

Мене… мене… до сина не пустили!

здивувалась вона, простягши руки до залі і затремтіла тими руками материнськими:

О будьте же ви прокляті до смерті!

Щоб цілий вік ні ви, ні весь ваш рід

Не знали й дня щасливого, години!

Щоб муки всі, які у пеклі є,

Невідступно вам душу мордували!

Щоб серце вам все струпом пройнялось!

Щоб в печінках засіли чорні жаби!

Щоб хробаки точили скрізь нутро!

Щоб очі вам повиїдала тля,

О гаспиди, архангели прокляті!!.

Це був несамовитий монолог. Ольга його виголосила в нестямі в залю, простягаючи туди в шаленім пафосі прокльону свої материнські руки, туди, де в першім ряду сиділо все начальство… Вона сама не здавала справи з того, що робила… власне, вона виголошувала те, що й належалося по п’єсі, виголошувала монолог, завчений твердо, «назубок» за довгі місяці безкінечних репетицій, тільки тоді вона його виголошувала машинально, адресуючись в далеке минуле, чуже й байдуже, а тепера вона адресувалася в сучасне, вона тими словами виливала великий біль, що пік її серце. В кінці вона цілком підсвідомо вліпила одне-однісіньке власне, своє слово, що чомусь підвернулося на язик, слово «архангели». Це — зовсім модерне, крилате слово, народній епітет для означення володарів і наглядачів модерних тюрем.

Начальство нічого собі, сиділо мовчки, лише втягнувши голови в плечі. Становище того начальства досить дурне. З одного боку, це ж його зовсім не стосується, ясно. А з другого… Ні, не могло ж воно запротестувати проти п’єси великої давності! Та й проти чого саме протестувати? Та й час протестувати був учора, на перегляді.. А тепер пізно; щоб не вийшло — «на злодії шапка горить!»

А Ганна-Ольга зробила павзу, запнувшись після свавільно вилетілого слова і згубивши нитку, бо збилася з тексту, й тоді тишу розірвала буря оплесків — і миттю вщухла, знову стала грізна тиша… Так, ніби це був перший розкат грому. Ганна в одчаї простягнула руки й продовжувала монолог надміру тепер високим, далебі, переляканим голосом. Скидалося на те, що вона неабияк перелякалася сама того нефортунного слова, що так нагло вискочило.

…Помста!

І помстою я душу вдовольню!!

Але ідуть… Ховайся в серці, горе,

Не проступай для глуму на виду!

Після цього, задкуючи й захищаючись від темряви залі руками, Ганна відступає мерщій за камінь. І хтозна, чого вона так розгублено відступає, — чи так положено за ходом п’єси, а чи вона відступає з переляку, від очей тих, що сидять в перших лавах партеру… Чи від несамовито розпалених очей «гальорки»…

В залі мертва, понура тиша. Мовчанка. І понурість тієї мовчанки стає все виразніша. Лавина котиться сама. Нагнічення в заданім якоюсь невідомою силою психологічнім напрямку наростає само собою. Якимось дивом старі, заяложені слова повертаються зовсім новим кутом і сяють, як удари блискавки.

Маруся Богуславка шукає невільників, почувши від Ахмета, що ті невільники десь працюють тут. «Де ж, де ж вони?!» — і взнавши від нього, що тих бідолах десь тут в льохах дуже карають і мордують, сплескує руками і до залі:

О злочинство!

Яка страшна омана! Значить, тут

Така ж, як скрізь, дратівля мого люду?!

Невольництво! О зрада!.. Спала я

На подушках шовкових і не знала,

Що вся пиха й розкіш ця ось райська

Купована за кров і сльози бранців…

Боже мій!

Учувсь мені знайомий, рідний голос!

Веди! Веди!..

В залі йорзання в перших рядах, а на гальорці наелектризоване мерехтіння очей.

Маруся зауважила циганку й велить Ахметові покликати її, а почувши, що циганка говорить її мовою, скинулася:

— З України циганка!!.

(До Ахмета). Відступися!

Ті сама я хочу розпитати…

Мати впізнає дочку, дочка впізнає матір, що босими ногами прийшла шукати її й усіх бідних невільників…

Ганна розповідає дочці про дім, про край, про те, як багато невільників працює тут, про смерть її брата Степана, про Софрона… Яка мука, яка пекельна мука для нещасної Богуславки!

Не знала я, не відала… Клянуся…

Яке страшне пробудження від сну!!(Озирається по залі).

Яка собі роблюся я гидка!

Сп’яніла я, чи одібрав Бог розум…

Ой лелечко!..

Навіщо ж ти пустила на цеп світ

Своє дитя, на горе, на гризоту,

На поквіл злий…

Маруся пропонує матері свій турецький ятаган і просить, щоби вона вкоротила її муки.

…Тни у серце

Щоб на ножі все кров’ю запеклося.

Геть прічусе! (Зриває геть оздоби). Запроданки оздоби!

Здобуті ви за рідну братню кров!..

О як тепер ненавиджу себе я!..

Але мати не тнула ножем. Ще келих не допитий до дна. Ще його треба їм допити. Удвох. Ворог мусить зло спокутувати кров’ю. А вони мусять упитися помстою. Ні, мати не ткнула ножем.

— О моя доню люба!

………………………………………………………………..

Третя дія закінчилася без аплодисментів. Завіса поволі закрилася при гробовім мовчанні. Аж дивно. І моторошно усім за сценою…

А Страменко в переднім ряду вже посміхається, розуміючи це мовчання по-своєму, як і належиться, й обертаючись до другого й третього ряду, — мовляв, «а що, хіба я не казав! Наше радянське соціалістичне суспільство не таке, брат, дурне, щоби піддаватися якійсь там дрібнобуржуазній наївній мелодрамі, отакій от шараварщині!» Сазонов позіхає скептично, з виглядом душероздиральної нудьги. Чорт його розбере, цього щелепатого.

А режисер квапився. Перерва була надзвичайно коротка, власне, її не було, — завіса закрилася тільки для того, щоби він — режисер — глянув з одчаєм у дірочку в завісі на душероздиральне позіхання Сазонова в першім ряду. Він те позіхання зрозумів по-свойому; він, як досвідчений режисер, помітив з одчаєм уже давно, що з виставою творилося щось неймовірне, що все з’їжджало набік, вихопилося з-під його керма й котилося чорт його знає куди, усім опанувала якась масова психоза. І вже він не міг нічого вдіяти. Він тільки боявся, що не дадуть дограти п’єсу до кінця. Хай вона дійде до кінця й тоді всі побачать, що все в порядку… Але тільки би дали закінчити. Через те він зарядив не давати антракту, тільки відділити коротким зашморгом завіси дію від дії і зразу знову — вчвал до фінішу! Не давати глядачам, власне, отим вершителям долі, опам’ятатись. Пустити останню дію, як могутній заключний акорд, без жодного інтервалу, і там — хай хоч небо завалиться, там кінець його оцій божевільній напрузі… Крім позіхання Сазонова, режисера надзвичайно збентежила понура мовчанка партеру й «гальорки», — якась тривожна, незрозуміла… Чи не пахне це катастрофою й для вистави, й для театру взагалі, — бо в холодності тій вичувається вже смертний вирок найвищого судді, громадськості… Але хай котиться все до кінця, як було, з усього розгону. Кінець вінчає справу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: