Маруся Богуславка – Іван Багряний

Світло в залі блиснуло на мить і стало знову примеркати. Вдарив хапливо гонг — перший… другий… а за тим і третій… Світло погасло.

Чубенко навіть не встиг випити шклянки пива…

Остання дія йшла на граничному регістрі нервового напруження. Сластьон зразу не збагнув, як і інші, що тривожне мовчання залі — то мовчання грозове, то мовчання страшне, яке може розрядитися в зовсім непередбаченому ніким напрямку.

В тій мовчанці дія котилася до фінішу з повного розгону.

Всі блискучі монологи, всі надзвичайної сили кадри, з такою любов’ю виточені й вистилізувані, йшли без оцінки, без зовнішньої реакції… Навіть тоді, коли Маруся Боїуславка, вкрай розтерзана своєю трагедією, зробила героїчний, всеокупаючий вчинок, — звільнила нарешті всіх невольників і свого милого з кайданів, з неволі, з немилосердної каторги, — тиша залі не розсипалася аплодисментами.

Та тиша тільки ще більше набрякла… Сопла… Кой-де сьорбала носом…

І тільки тоді нарешті, коли нещасна Богуславка не в силі виплутатися з внутрішньої колізії, не в силі пережити своєї власної душевної катастрофи, трагедії «запроданки», кінчає життя самогубством, коли роля Марусі Богуславки, так прекрасно зінтерпретована й осучаснена відважною Атою, була зіграна до кінця, коли над трупом Марусі Богуславки-Ати, розпростертої на кону, мовби розіп’ятої перед очима залі, поволі поповзла завіса, — вся заля глибоко зітхнула…

І хтось десь спазматично заридав…

То Людка Богомазова… Так, то та пропаща дівчина впала на спинку крісла й запихала рот шовковою шаллю…

А тоді почалося щось несамовите. Спочатку то були шалені оплески, й крики «браво!», «слава!», й тупотнява безлічі ніг. Відкрилася завіса й вийшли перед рампу всі виконавці: режисер, асистенти, актори — одаліски, спаги, яничари, турки, запорожці, шляхтичі, Маруся Богуславка, мати Ганна, Степан, Софрон, всі… Розкланялися… А грім оплесків і крики не вщухали, навпаки, все наростали… Більше. Більше. Завіса відкривалася й закривалася кілька разів, і виходили виконавці… Всі!.. а грім ще дужчав. В передніх рядах партеру вважали, що акторів винагороджено досить і почали зводитись, але оплески, тупіт ніг і хаос голосів загрохотав так, що змусив передні ряди сісти, прибив їх, як градом. І раптом в тім грохоті, в тім хаосі, ніби пояснюючи причину такого шалу, в кількох місцях одночасно закричало кілька дзвінких голосів в рупори долонь:

— Художника!! Божевільного!!.

Мов на команду цей крик був покритий ревом і грохотом цілої залі:

— Художника!!!

— Божевільного!!!

— Божевільного!!!!.

В передніх рядах замішання, якийсь рух, а зала ще більше несамовитіє.

А коли нарешті відкрилася завіса й блідий директор театру вивів до рампи за руку Петра Сміяна, що йшов покірно й байдуже за директором, в залі вибухнула така буря оплесків, тупотняви, несамовитого крику «браво!!», що, здавалося, ніби стеля рушиться, розпадаються стіни й все летить геть у прірву. Людські серця зірвалися з усіх причалів, люди забули в нестямі, в нападі масового психозу, про все. Всі щось кричали, тупотіли, лементували, сміялися гомерично і били, били, били в долоні, навально й оглушливо, гатили, мов з кулеметів і гармат скорострільних… Хто-зна, чим би цей шал скінчився, коли б бідолашний художник, висмикнувши свою руку з руки розгубленого директора й повівши нею по чолі, не дав знаку кудись набік, за лаштунки, і коли би услід за цим завіса не з’їхалася докупи, прицокуючи колечками угорі… Завіса з’їхалася докупи перед постаттю Сміяна, що стояв над світлом рампи, байдужий до всього і з виразом ідеальної індиферентності, відрішеності від усього. Поли завіси не зійшлися щільно внизу, й було видно Сміянові ноги в грубих, латаних черевиках, що стояли, мов укопані, осяяні знизу, — до тієї щілини кинувся директор і швиденько звів поли завіси докупи.

Грохіт в залі нагло вщух. Урвався, мов на помах чарівної палички, і люди з шумом повалили до дверей у всі боки, виливаючись з них, як кипляча вода. Було таке враження, що кожен нагло протверезів і в нападі каяття та жаху намагався якнайшвидше видертися й утекти звідси. І в той же час ніби кожен в душі сміявся й тріумфував, — зухвальство заховалося всередину, мов равлик у мушлю, й визирало крізь вузенькі щілинки прижмурених очей, що їх люди ховали один від одного, опускаючи голови, втягаючи їх в плечі й шпарко, весело розбігаючись у всі боки… А грім того, що трапилося з тією «Маруською», викотився на вулицю, на площу й помчав геть у всі кінці з юрбами, що так довго чекали й нарешті дочекалися й тепер розходилися в гомінкій нічній темряві…

В залі лишилася стояти лише маленька купка перед бар’єром оркестру: розгублений і люто насуплений Сазонов з готовим до скоку Зайдешнером, червоний, мов варений рак, Страменко, Калашников, Шубін, Говоров, уповноважений Головліту, тов. Маслов, Добриня-Романов і Чубенко. Не було з начальства Павла Рука, він, стривожений і усміхнений, пішов десь з масою молоді. Не було й Людмили Богомазової, — її, заплакану й пригноблену, десь винесли людські хвилі… Так само, як винесли й усіх «благонадійних» та «правовірних»…

Чубенко був п’яний, — стояв, похитуючись, перед Сазоновим, а лице його сяяло, — він стояв в точно відтвореній мимохіть позі того запорожця з Рєпінової картини, що так загонисто оскирився, взявшись у боки й розвісивши свої піваршинні вусяра. Він був увесь втілення безмежного, хоч і безсловесного, тріумфу. Зухвалий вигляд Чубенків аж наче кричав у лице Сазонову:

— «Ага!!. А ти казав, «нема грому»! Маєш! Чортів ти сину!»

А посеред сцени за завісою стояла приголомшена Ата й тисла руками скроні. Вона була безмежно схвильована й здивована, й розгублена, й сміхом осяяна:

— Ух! — замружила очі дівчина й струсонула плечима: — Всі… Всі равлики вилізли зразу!!. Мільйон!

XXXIII

Розділ кінцевий

Це була демонстрація. Без сумніву. Стихійна, непередбачена і немисленна. Але — доконана. І тепер всі чекали справжнього грому. І той грім ось-ось мав би грянути.

Петро Сміян, Ата, Сластьон, директор, Ольга і всі інші, увесь колектив чекали на ранок великих подій. Того, чим скінчилася їхня прем’єра, ніхто з них не передбачав і ніяк не зміг би передбачити. Лявина впала на них… Власне, ця впала не на них, на інших, але наступна, цією спричинена, впаде на них. Чекали арештів, обшуків, слідства, допитів — усього, що в цій країні належиться в таких випадках.

І великі події прийшли… О Провидіння! Мають же люди іноді й щастя! Великі події прийшли, лише зовсім неждані й негадані…

На другий день у неділю раптом з усіх гучномовців грянуло:

— Війна!

Немов грім з ясного неба:

— Війна!

Іхенхаузен — Ст.-Блазієн

1952—1956 рр.

«ДЕРЖІТЬ ПОЇЗД!»

(уривок з другого тому роману «МАРУСЯ БОГУСЛАВКА»)

Уламки розбитих армій, корпусів, дивізій і полків панічно котилися через місто на схід. Це була лише частка того, що котилося на схід на величезнім просторі від Чорного моря до Балтики, всіма шляхами, дорогами й стежками, і так навпростець. Але й ця частка не потовплювалася на широченному тракті – вона творила суцільну лавину, що стугоніла й ревла цілий день і цілу ніч через місто, десь на Харків, за Дін, на Урал, не зупиняючись. Спочатку то були лише біженці, жидівські родини, родини відповідальних радянських і партійних працівників, а також родини військових командирів, з усіма їхніми пожитками — столами, стільцями, шахвами[68], курми, кроликами. Навантажені на великі авто, родини військових командирів часом мчали в супроводі самого господаря, що при повному озброєнні теж возсідав на пожитках, супроводив родину на схід, невідомо від кого охороняючи її в дорозі. Потік машин і підвід з евакуйованими пересновувався величезними чередами худоби: корів, овець, свиней і коней… Вимучена, хора, з побитими копитами й ратицями худоба ледве повзла; її обганяли машини, спихаючи геть у канави, на пішоходи, притискаючи до парканів. Потім у цьому потоці біженців і худоби почали гасати машини військових частин. Вони теж котилися на схід, а так як вони військові, а не цивільні, то правом військового часу вони летіли з ревом чимдуж, розштовхуючи цивільних, розполохуючи череди худоби. Над тим усім захеканим потоком кружляла паніка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: