Маруся Богуславка – Іван Багряний

Разом з «ополченцями» розташувалися й їхні жінки та діти, та родичі. Ніхто тих жінок і дітей не гонив, нікому до них не було ніякого діла. Відчувалося, що взагалі ніякого справжнього начальства немає й колона здана на саму себе. Можна би було всім розбігтися й розійтися в усі боки й ніхто нікого не затримував би. Але люди не розходились. І навіть жінки не тягли чоловіків додому. Бо де сховаєшся й як урятуєшся, і куди дінешся?! «То тільки,комісари й генерали можуть тікати з фронту безкарно, навіть барахло своє рятувати, а ти, рядова махорко, та ще й отака беззбройна, будеш негайно суджена й розстріляна». Ця сентенція, висловлена невідомо ким, облетіла всі гурти й гуртки, всю «народну армію». Але й без цієї сентенції люди не тікали б.

Петро тинявся в імлі по вигоні, межи тополями, попід тинами й парками. Сідав до гурту, закурював і частував інших. Знову вставав і йшов далі. Йому було смертельно нудно, сон його не брав, —його давила та безодня людського горя, яку він відчував у кожному слові, у кожнім зітханні, у кожному квилінні дитини, у кожнім схлипові немовляти, у кожній ядерній, приперченій лайкою або рипом зубів фразі дорослих, згорьованих і спрацьованих людей, а тепер от поставлених перед чимсь жаским, непоправним, неминучим… Вони коротали останню ніч на голій землі зі своїми рідними, щоб більше, може, не побачитися ніколи, розметаним фугасними бомбами, вогненними ураганами… І це мало статися, незалежно від того, куди їх поженуть — на захід чи на схід.

Під школою в бур’яні люди курили й гомоніли півголосом. Хтось, якийсь приблудний дезертир, а може, ранений, що гостює в когось тут на околиці, розповідав нервовим голосом про те, як «б’ють міномети, січуть і косять» як «сиплються грядом бомби» і кожна «в сто пу-дов», як клекотять автомати і «кожен німець має його і строче, уперши в пузо приклад»… Як розриває людей на шматки й перевертає будинки догори ногами… Як ідуть лавами страхітні, непробійні танки. Як здаються тисячами вояки в полон… Де! Не тисячами! Сотнями тисяч!!. Люди слухали й мовчали, і не йняли віри, бо думали, що то якийсь «типок» «ума вивідує».

А в другому місці шугнула в темряві репліка:

— Продали народ мерзавці! І техніку продали! Все продали! Аби лиш самим врятуватися… Двадцять п’ять років ти, чоловіче, ішачив, позику платив, ударничав — непобідиму армію озброював, першу в світі фльоту по копійці збирав, а все для того, шоб в одну годину здати її собаці під хвіст!

А йому у відповідь:

— Та не жалько й тії фльоти й тії техніки-механіки, як жалько, що всі герої повтікали, а нас покинули…

А ще інший:

— Та нехай тікають, бодай і не вертали ніколи, щоб і слід пирієм поріс.

Ще інший, зітхнувши:

— Гірше не буде!

— Е-е-е… Що то буде, якби знаття!

— Та воно так… Та тільки ж не було від своїх добра, то ж як його ждати від чужих?

— Ото ж бо й є… Ех-хе-хе-хе…

Сміх. Чийсь молодечий, зухвалий. А потім їдкі, як гірчиця, слова:

— Еге ж, папаша! Виходить, що нам, яку тій приказці — хоч круть, хоч верть… Все не для нас. (Плюнув). Доки за розум не візьмемось…

Останні слова проціджені крізь зуби, а голос той самий, що просторікував про фронтові страхіття. Після цих слів розмова нагло урвалася, запанувала тиша. Так і здавалося, що кожен озирнувся навколо й утяг голову в плечі, за довголітньою звичкою втягати її навіть при меншій «єресі», а тут такі слова.

Петро напружив очі, хотів бачити того, хто це сказав, як він виглядає, той одчаюга. Але в темряві нічого не можна було вглядіти. Голос більше не зринав, мабуть, той, що говорив, передбачливо «змився», пішов до другого гурту.

Мало хто з людей спав. Лежали люди, нудились, журились, мерзли й від того цокотіли зубами, нагрітись не можна було. Не велено класти багаття і навіть не велено курити на просторому. Хто не велів, невідомо, але хтось не велів. Так само як «хтось» невидимий утримував усю колону вкупі й вона не розбігалася.

Міста не було видно, лише відчувалася його близькість, як відчувається тепла піч в темряві; його було чути з крику півнів, з нявчання котів і повискування собак, але не видно було ані хат, ані жодного вогника. В цілому місті заборонено світити світло при «незадраєних» вікнах і навіть топити печі вночі. Хоч фронт ніби й далеко, але… Але тепера, мовляв, усюди фронт. І всюди шпиги…

Над ранок вигін виглядав, як велетенське побоєвище з казки про богатирів, — побиті вороги лежали купами, один на одному, а богатирі обернулися в тополі. Перемучені люди не витримали й над ранок поснули, як де хто сидів, звалившись набік, і тепер лежали морем трупів. Лише де-не-де, хто лишився живий і, покахикуючи з перестуди, крутив цигарку. В числі таких був і Петро, сон не міг зломити його. Він сидів під тополею, курив цигарку з махорки, завернутої в газету, й дивився на людське звалище, як воно сходило туманом і як з-за обрію до нього йшов ранок. Темрява на обрії ніби репнула і в щілині показалося небо. Воно спершу було булане, а потім взялося прикро червоним кольором, як розіллята кров. Щілина між землею й темрявою все більшала, нарешті з неї повіяв холодний вітерець — це ранок.

Легенький туман закурів, неначе пара від людських тіл, від людського дихання. Десь голосно й тонюсінько заплакала грудна дитина й від того плачу весь простір заворушився, ніби, це хтось протрубив зорю.

Все складалося на те, що колону поженуть не на захід, а на схід. Логіка була за те: щоб це «народне ополчення» воювало, треба було спершу його обмундирувати, взути, озброїти, вишколити, нарешті постачити махоркою й сухарями, а тоді вже «марш-марш!» Так твердила елементарна логіка.

Така перспектива Петрові не подобалася. І всім вона не подобалася, бо всім хотілося на фронт, на захід, і то якнайшвидше, бо рятунок здавалося був лише там. Єдина надія на те, що в цій безглуздій країні взагалі немає жодної логіки. Отже, часом і безглуздя буває до серця.

І сталося всупереч людській логіці.

XIV

Перон і весь простір навколо станції, за станцією й по той бік залізничних колій захряс народом. Біля перону стояв довжелезний ешелон товарових, так званих «телячих» вагонів і в ті вагони щойно повантажено напівголу й напівбосу колону «народнього ополчення». Поки її вантажено, прибула ще одна колона, з іншого мобілізаційного пункту, так само супроводжувана масою жінок і дітей… Цю колону теж стали запихати в той самий ешелон. Вагони були пристосовані до перевозу війська, — в них були настелені лави внизу, а потім широкі «нари» посередині і нарешті широкі полиці вгорі. Так що в кожен вагон влазило багато душ. За царя сюди влазило «сорок человєк ілі восєм лошадєй», а тепер напаковувалося чоловік по вісімдесят, натоптувано «до отказу», тобто так, що й повернутися не можна було. Всією процедурою такого несамовитого натоптування на пероні ніхто не керував, самі люди вантажились і натоптувались, а той, що керував, сидів десь у станції й усе його керівництво вичерпувалось наказом «Вантажитись!», і ніхто його не бачив, лише бачили ті кілька чоловіків, яких було ще вчора призначено на командирів — вони ходили в станцію, виходили звідти, чухали потилиці й дивилися, як люди виконують і перевиконують наказ. І ніхто не бунтувався ані сперечався, — кректали люди, тислися, один одного підсаджували та підтягували за руки… Люди тислися у вагони, як приречені, що їм уже не було ані вибору, ані рації опиратися, що єдину потіху бачили вже лише в тому, щоб «усі разом», щоб «усім однакова доля». Вони один одного підбадьорювали й навіть жартували.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: