Маруся Богуславка – Іван Багряний

Жінок і дітей з приходом другої колони збільшилося й тепер їх стояло справжнє море. Те море чекало понуро й напружено, подекуди гомоніло або схлипувало, затопило все навколо. Матері тримали малих дітей на руках, а старшенькі дерлися на палісадник, на дерева, на дах станції.

Петро стояв у середньому вагоні в дверях, притиснений до дебелої лати, якою було загороджено вихід, і дивився на грона очей, на сіре море провожатих. І пригадував щось аналогічне, вже колись бачене, а саме — проводи новобранців на фронт під час Першої світової війни на ось цій самій станції. Але тоді було не так: на рейках стояв ешелон, навантажений вже обмундированими скороспеченими солдатами, а його проводжали родичі; тільки ті всі родичі тоді були по той бік станційної огорожі й могли лише махати руками, прощаючись. Біля лати отак у вагоні стояв тоді його батько, а він — Петро — був серед родичів. Уся площа перед станцією і всі навколишні вулиці були тоді заставлені підводами, запряженими баскими кіньми, на яких родичі приїхали проводжати своїх синів, батьків, чоловіків, коханих. Ті сини, чоловіки, батьки й кохані, всі геть розпалені горілкою, ревли у вагонах душуроздираючих пісень: — «Зібралися всі бурлаки» та «Послєдній нонішній деньочок», гронами нависали в дверях і махали руками з вагонів, а по цей бік, постававши на возах, на стовпцях, на огорожі й так просто спинаючись на пальці, плакали матері й діти, жінки й сестри, махали хустками, хрестили, хрестили… Це було колись.

Зараз не видно ніде жодної підводи, жодної коняки, — матері й сестри, жінки й кохані прийшли пішечки босоногі, з малими дітьми на руках, а старшенькі трималися за поли та за подоли. Вони всі старалися не плакати, лише мерехтіли вогкими очима, стримувалися. За ці роки, що промайнули від тієї мобілізації до сьогодні, люди втратили не тільки коней і підводи, вони втратили, либонь, і здібність на все боляче й голосно реагувати, втратили здібність ридати. Звикли терпіти. Безконечно й покірно терпіли, та й потомилися від плачу. Ось вони, ті матері й сестри, й жінки — якісь отупілі, понурі, неначе з дерев’яними обличчями; худенькі замурзані діти, — стоять суцільним морем і тупо дивляться на червоні вагони, у яких товпляться в кілька ярусів на дверях людські обличчя, почорнілі від мовчазної журби й голодухи, від безсонних ночей… Неголені обличчя їхніх батьків, дядьків, братів, чоловіків… І вже не можна їх вирятувати. Це як присуд злої долі, ні, це як Божа воля, що перерішенню не підлягає. І немає кого просити, і ніщо все одно не допоможе. Напхали їх у вагони, загородили глицями і — прощай, прощавай…

Спереду тихо димів паротяг. Але не подавав знаку, що він збирається їхати. Ешелон стояв нерухомо.

Далеко в юрбі Петро побачив Ату — і серце його затріпотіло. Це ж вона прийшла його проводжати… І його теж прийшли проводжати! А Ата спиналася на пальці й махала йому здалека хусточкою, вона хотіла протиснутися ближче, але не могла — море жінок і дітей стояло непрохідне.

Але ось кочегар підкинув вугілля, дим заклубочився буйно, зашипіла пара, — паротяг швидко набирав сили… Море загойдалося, неначе прокинулося, заклекотало, розітнувся десь зойк і плач, і той зойк і плач швидко перетворився в суцільне ревище, і те ревище все наростало, — всі квапилися прощатися, всі щось кричали своїм, щось просили, щось наказували, чогось вимагали. Розхристані й розпатлані жінки підіймали високо на руках дітей… Всі наче стерялися… «Виходить, що вони не забули плакати, не розучились ридати!»

Паротяг дав оглушливий гудок, шарпнув, — і все на мить завмерло, захололо…

І тут раптом різонув повітря несамовитий, божевільний жіночий крик:

— Держіть поїзд!!!

Такий божевільний, шалений крик.

Велетенська юрба, зірвана тим криком з місця, в одчайдушному пориві, з плачем і лементом кинулася на поїзд, вхопилася за буфери, за двері, за дошки, за рами залізні, за вугли вагонів — за все, за що можна було вхопитися пальцями, здираючи на них нігті, і подалася назад… Назад!.. І — поїзд не зміг рушити, паротяг забуксував, затараторив на місці, а потім помалу поповз назад з ешелоном… По юрбі прокотився рев тріумфу. А в тім реві, то тут, то там, хтось безтямно кричав, підбадьорював, ніби справді в цьому був порятунок:

— Держіть!.. Держіть! Назад!

Поїзд поволі котився назад.

Машиніст визирнув з віконечка, подивився на море збожеволілих жінок і дітлахів, витер кулаком очі, висякався й, діставши кисета, почав крутити цигарку. Скрутив, закурив, ще раз витер очі, а через плече непомітно сказав щось помічникові. Ешелон покотився назад швидше. Швидше. Людський прибій відлинув від вагонів, жінки й діти пустилися, бо ж ешелон котився назад, — що й було очевидною перемогою… Ешелон здав далеко назад, аж до семафора. Розбурхане, безтямне море лишилося на пероні. Потім ешелон враз брязнув буферами, паротяг рвонув наперед і, набираючи.швидкість, поволік довжелезного хвоста мимо станції. Паротяг ревів скажено, попереджаючи про небезпеку, щоб ніхто не підступав… І вже тепер його не можна спинити. Машиніст витирав лице хусткою й махав рукою — прощався.

Море заревло, залементувало, найодчайдушніші з жінок пробували хапати за вагони, але падали збиті з ніг. Марно. Тепер уже його ніщо не спинить.

Людське море хлюпнуло услід за поїздом. Але поїзд усе прискорював темп і ті, кому вдавалося вхопитися за буфери чи за зчеплювальний гак останнього вагону, не могли поспіти, спіткалися об шпали й падали, а через них переступали інші і бігли, і бігли услід…

З дверей вагонів махали грона рук, ніби кликали, і здавалося, що жінки й діти біжать навздогін тому, що їм батько чи чоловік, чи коханий на прощання забув щось сказати, щось найголовнішого і найважливішого, і тепер кликав… І як не доженеш, то так до віку й не знатимеш, що ж він хотів сказати, може, востаннє… Але вже не доженеш. Юрба безтямних і розбитих горем забігли аж за водокачку. І там стали… Поїзд зникав з їхніх очей. Зникав. Ставав лише сірою смужкою. І нарешті канув за синіми козацькими могилами. Прогримотів десь на захід.

Серед тих, що не кинулися за поїздом, а лишилися на пероні, була Ата. Вона махала хустинкою до поїзда, знаючи, що серед грона рук є й Петрова рука і що та рука розпачливо махає до неї й тільки до неї. Але Ата махала хустинкою не тільки до Петра, вона махала до всіх. В цю хвилю всі для неї були близькі й рідні до сліз.

Коли поїзд канув за козацькими могилами, Ата витерла хустрнкою очі й швидко пішла геть зі станції.


[1] Перевалок – місцева назва провулків на малій батьківщині І. Багряного.

[2] Авреоля (заст.) – те саме, що ореол.

[3] Стеклярус – різновид бісеру.

[4] Рампа – невисокий бар’єр уздовж авансцени, який прикриває апаратуру для освітлення знизу передньої частини сцени. || Апаратура для освітлення, розміщена за цим бар’єром.

[5] Помреж – помічник режисера.

[6] Фуга – форма поліфонічного твору, заснована на послідовному проведенні в усіх голосах однієї або кількох тем за певним тонально-гармонійним планом.

[7] Камфора – пахуча безбарвна кристалічна речовина, що застосовується в медицині й техніці.

[8] Гама́рник Ян (1894 – 1937) – начальник Головного політичного управління Червоної Армії. Носив довгу бороду.

[9] Маєстатичний (діал) – величний.

[10] Препарувати – обробляти, переробляти що-небудь певним чином, надавати чомусь відповідної форми, відповідного вигляду для якихось потреб, для якоїсь мети.

[11] Анальфабетизм – неписьменність.

[12] Ротонда – кругла або напівкругла в плані споруда (будинок, павільйон, зал), зазвичай увінчана банею і оточена розташованими вздовж стін колонами.

[13] Сексот (рос.) – секретный сотрудник, тобто донощик НКВС.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: