Маруся Богуславка – Іван Багряний

З нього піна летіла шматками… Еге ж. Наша хата… з нашої хати він нас викинув… Нам цю хату власть дала.

Все те слухали люди понуро оддалік, нічого не говорили, дивилися «нейтрально».

— Мій муж партєйний! А не якийсь Петлюра!.. Міліціонер пригрозив, що він ламатиме двері, що він заарештує, що він хтозна-що зробить. Але то все в порожнечу.

А як уже всі були певні, що Сміян на смерть переляканий, що він просто боїться відчинити двері й взагалі не знає, що йому робити або й умер з переляку, — двері відчинилися, й з них вийшов Сміян, такий, як він прийшов недавно до цієї хати, — босий і простоволосий, з міцно стисненими щелепами та пломеніючими очима. Міліціонер хотів його зупинити, але Сміян відсторонив його злегка рукою й, сказавши байдуже «За мною!», попростував на вулицю. А на вулиці вийшов посеред дороги, став там і, піднявши вгору руки та потрясаючи ними, звернувся до міліціонера на увесь голос, щоб усі чули й бачили, карбуючи кожне слово, напоєне нелюдським сарказмом і маніакальною рішучістю, рішучістю божевільного, рішучістю людини, що вже не має чого втрачати, яка втратила й те останнє, за що трималася її бідолашна душа:

— Агов! Власть!.. Забери ж мене зараз і відправ мене знову туди, звідки я прийшов. Забери й веди. Чуєш? Або пристрель з отієї пукавки, що ото ти маєш. А як ні, то… — тут Сміян враз затупотів і вибухнув прокльонами й безтямним криком: — А як ні, то забирайся звідси геть к чортовому батькові. Забирайся під три чорти і забирай з собою й отих своїх мавп!.. Щоб і духу тут вашого не було! Марш!!. — А потім тихо, зламано: — Йди ж і доложи про все начальству. Все, як оце чув і бачив. А я буду ждати… Ну! Кр-ругом! Шагом марш!

Міліціонер знизав плечима, посміхнувся криво, почухав потилицю. Він був з почуттям гумору, й все це йому страшенно сподобалось. Потім махнув рукою й пішов геть, поніс свою невиразну посмішку назад, до начальства.

Сміяна мусили забрати знову, щоб він уже ніколи не повернувся. Залежало все від того, як поінформує «там» про все міліціонер… Через годину прийшла вантажна машина й забрала не Сміяна, а навантажила речі крикливої «господині» й їх обох з супругом і десь повезла на інше мешкання; приїздила ще раз позабирати різні пожитки… Сміянові речі (вірніше, речі його покійної матері) лишилися лежати на вулиці. І вони лежали до вечора. І, може, лежали би вічно, бо господар ними зовсім не поцікавився, але увечері, потемну, якісь сусіди нишком позносили ті речі до хати й навіть хтось у хаті натопив…

Так кажуть. І навіть кажуть, що хтось до материної знимки в домовині почепив ще одну материну знимку — дівочу… Десь у когось зберігалася …

Таку історію Сміянового повернення до материної хати розносить поголоска. Ата повірила в це зразу й всією душею. Саме так, на її думку, й мусило бути в цієї химерної людини, що про неї розповідалося стільки фантастичного взагалі.

Крім історії повернення, розповідалося багато іншого. Наприклад, те, як Сміян обходить будинок управління НКВД п’ятою вулицею, — як він перелазить через огорожу міського парку або шукає дірки в тій огорожі, простуючи на обмин, як він часом переходить глибоку дренажну канаву на площі Леніна вбрід, знову ж таки обминаючи ту частину міста, де стоїть той проклятий будинок. А іноді навпаки — Сміян спеціально йде попри будинок, ніби хоче випробувати міць своїх нервів, зупиняється зухвало насупроти, стоїть, розставивши широко ноги, розглядає все докладно, читає вивіску на мурованій брамі (таку дзеркальну вивіску на кам’янім стовпі), дивиться на неї, примруживши очі, як на не знати який мистецький твір, так, ніби хоче розгадати секрет її виготовлення.

Розповідають, як Сміян часом стоїть остовпілий посеред базарної площі й щось так заглиблено думає, що нічого геть не помічає. Часом так він зупиняється й перед якою-небудь будівлею й стоїть, мов заворожений, нічого не чуючи й не бачачи.

Іноді ж навпаки — ні з того ні з сього Сміян починає раптом перелякано озиратися, а тоді кидається швидко-швидко йти, ніби від когось невидимого утікаючи, все швидше й швидше, нарешті; кидається панічно бігти, щось мурмотить… А тоді враз зупиняється, витирає спітніле чоло й, спокійно повернувшись, йде назад рівною ходою, задуманий, сумний, спокійний, зовсім як ділова, нормальна людина, лише чимсь тяжко зайнята й тому нахмурена, самозаглиблена. Часто такий раптовий і несамовитий порив до втечі спричинює поява міліціонера чи працівника НКВД в уніформі.

А то бувало знову-таки навпаки: побачивши міліціонера, Петро Сміян спокійно підходить до нього, стає перед ним, кремезний і широкогрудий, закладає руки за спину й задумано дивиться, — як Гуллівер на ліліпута, як не знати на яке диво, дивиться, ворушить губами або роздимає ніздрі й посміхається. Міліціонер червоніє, блідне, губиться остаточно під незвичним проникливим поглядом й, нарешті, зірвавшись з місця, утікає геть, під посмішки випадкових свідків такої чудернацької сцени. Кажуть, що ще не було випадку, щоб у такій ситуації міліціонер чи навіть енкаведист, не втік, як і не було випадку, щоб Сміян дозволив собі щось сказати такому бідоласі чи зачепити його, або, тим більше, вдарити, чи шарпнутися з наміром вдарити. Просто стояв і дивився з посмішкою, і того погляду ніхто з представників поліційної влади не міг витримати. В той день, коли такий випадок траплявся, на базарі всі жінки єхидно посміхалися в обличчя навіть самому начальникові міліції, товаришеві Бубиреві, а тим паче його жінці Бубирисі, що плавала по базару, як пані («як колись приставиха!») й купувала то се то те та давала «домробітниці» (не наймичці, що ви, що ви!) тарабанити слідом у тяжкому кошику.

Кажуть, що сам великий начальник НКВД, тов. Сазонов, зустрівши Сміяна на вулиці або побачивши здалеку, переходив на другий бік або просто непомітно повертав назад.

Або ще от розповідають: часом цей Сміян сидить у кімнаті сам, щось робить або сидить в чайній, а чи в бібліотеці, біля столу, зосереджений в собі й нікого не помічаючи, — і раптом як не скинеться, як не обернеться шпарко назад і наставиться на двері широко витріщеними безтямними очима!.. Що він там бачить — невідомо, але все його єство наче б’є блискавка, а чи пропасниця… Кажуть, що то йому ввижається тюремний вовчок у камері смертників і що хтось у той вовчок підглядає за ним.

А то розповідають ще й таке: часом Сміян, задуманий і самозаглиблений, підходить до дверей своєї (а чи й чужої) кімнати й стає в кутку за звичайною людською потребою… і лише в останній момент похоплюється, буйно червоніє, озирається, а як хтось є присутній, щось бурмотить і утікає; часом навіть і шапку забуде чи те, що мав у той час при собі. Так він раз забув течку з якимись помальованими шпаргалками в приміщенні міської бібліотеки-читальні. І не повернувся по неї.

Та течка пролежала там пару днів. Нарешті завідувач читальнею, не знаючи, кому течка належить і не припускаючи, щоб вона могла належати тому непритомному маньякові, передав течку в міліцію. І там вона й мала пропасти без сліду, коли б на сторожі божевільних часом не стояла сама доля…

Або ще розповідають, що цей Петро Сміян іноді вийде на край міста, на піски (по-місцевому конче наголос на першому складі — піски) і там з дітлахами бавиться, сам немов дитина, — нагрібає з піску вали, будує козацькі фортеці, вежі, церкви… Діти з ентузіазмом зустрічають цього будівничого… Маленькі діти бавляться з великою дитиною…

І багато інших дивин розповідалося про Сміяна в місті Нашому.

Всіма цими легендами Ата була дуже заінтригована, її химерне дівоче серце, не раз преболюче шарпнуте й до сліз розчулене якою-небудь особливою деталлю з пригод того божевільного, на зразок «зустрічі» з мертвою матір’ю, почало не в жарт марити тією дивною й такою бідолашною людиною.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: