Павло подивився Сазонову в очі пильно і апатично спитав:
— Ти що, потребуєш, щоби я таки тобі це підтвердив? Обов’язково?
— Іди ти к чорту! Зрештою, я би тобі за інше одірвав би оце голову — ти що, ради Людочки оце сюди мене кликав? Чи чого ти мене кликав? Якщо ради Людочки, то чорт би тебе забрав, ти зовсім недотепний, чудак. Хороші мені забавки! Краще би ми пішли зіграти в більярд. А ходім-но! В полковий клуб. Там комісар полка Шубін і Паровічніков чекають. І Пономаренко. Вся банда. Всі «герої нашого часу». Ходім. Машина до ваших послуг, містер-Твістер!
— Ні. Я тебе не для розмов про Людочку, як ти кажеш, «кликав», хоч я знаю, що тобі приємно про цю дівчину, колишню (а може, й теперішню ще!) королеву серця чути. І не про більярд я хотів би говорити. А ось про оце… Тут справа великої політичної ваги… — при тих словах Павло підсунув Сазонову секретний обіжник з Москви. — Що ти на це скажеш? І як це я маю розуміти? І які заходи вживати? Я в таких справах тупий… Потребую консультації. Твоєї консультації.
— А-а, добре, подивимось… — підлещений Сазонов узяв обіжника і враз стукнув себе по лобі. — Та я ж якраз для цього і викликав тебе вчора!!.
Павло посміхнувся:
— Ти диви, як збіглося!.. Ну, то й що тут робити?
— Що ж це ти мене питаєш, неначе ти піонер малолітній. По своїй лінії я, брат, знаю, що робити. А ти роби по своїй. І хіба тобі ще я мав би розжовувати, що тут написано? Тут написано ясно, чорним по білому, — треба рішуче повести боротьбу з національними ухилами в думках, настроях і в організаціях молоді, в комсомолі й серед піонерів, в нацреспубліках, ясно? Як серед молоді, так і серед всього населення взагалі. Викорінювати всі прояви опозиційних націоналістичних настроїв у масах молоді і взагалі в усьому суспільстві. Бути першим помічником партії й органів безпеки взагалі в оздоровленні суспільства від ворожих антисовєтських елементів. Хіба ще не ясно?
— Все ясно… Все… — протяг задумливо Павло, пильно дивлячись Сазонову в очі.
— Лише одно мені не ясно — хто саме, хто конкретно в нашому місті мусив би стати об’єктом такої опіки… отим об’єктом, що проти нього треба боротися, як проти ворога?
— Як!!. Та тут контрреволюції повно! Хіба ти сліпий?!
— Ну, а все ж таки?
— Еге, хлопче, та ти, я бачу, малописьменний політично чи такого удаєш з себе. Ти звернув увагу, що в обіжникові написано й підкреслено про націонал-ухильників?
— Так. Але це загальник. А я хотів би знати конкретно, як цю формулу прикласти до нашого міста, до нашої області, тобто хто конкретно в нашому місті мусив би бути позначений, так би мовити, хрестиком?
— Гм… Всі! — випалив Сазонов подразнено й засопів, і по хвилі підтвердив це, рубнувши ребром долоні по столі: — Всі!
— Як це? — перепитав Павло здивований, але про всяк випадок розтягуючи слова апатично й позіхнувши.
— А так. Тут де не повернись, там і контрреволюція. От, скажемо для прикладу… Ну, кого б нам узяти для прикладу?.. Ну, от візьмім для прикладу, скажімо, тебе. Ти чого увесь час говориш на своїм хахлацькім нарєчії? Принципово? Уперто?! А чи ти знаєш, що це нарєчіє — — це мова дрібнобуржуазного класу, мова куркульства, говорім щиро? А чого ж ти не хочеш говорити мовою пролетаріату, мовою Леніна й Сталіна, тобто російською мовою? Ага! Чого? Отож…
Павло посірів. Не то розгубився й злякався, не то роззлостився, образився тяжко й глибоко. По досить довгій паузі, опановуючи свій голос, проговорив тихо:
— Я говорю так, як говорить мій клас, як говорить українське незаможне селянство й український пролетаріат, як говорить увесь мій нарід. І це не суперечить ані вченню Леніна (тут раптом Павло підніс голос подразнено, твердо, зі сталевою ноткою в звучанні, намацавши ґрунт під ногами), ані вченню Маркса, ані ідеалам пролетарської революції в усьому світі! Це не суперечить ленінській національній політиці… А от те, що ти говориш, суперечить… Еге ж, брат, супе-ре-чить!
Сазонов скептично поляпав хлистиком по нозі, але голосом промовив похапливо, ніби й злякано:
— Ну, ну, я жартую, я жартую, друже! Ха-ха-ха! З тобою, брат, трудно. З тобою приклад, звичайно, невдалий. Зовсім дурний приклад… Хрущов теж говорить по-українськи, на мові українських робітників і селян, як ти кажеш. Я й забув. Говорить Микита Сергійович, говорить. І я теж вчу ету тваю «мову», треба, брат, вчити… гарна мова… Ні, з тобою приклад невдалий, і ти, брат, того, не лізь в пузир. Тим більше, що прикладів і без тебе досить. Ну, от візьмім для прикладу хочби і театр наш…
Павло знову посірів. Стривожився. Театр для нього — це значить Ата. Це синонім імени цієї дівчини, свавільної, дерзкої і — всемогутньої щодо його серця. Павло чомусь подумав, що зараз буде мова про неї, нашорошився і креслив щось олівцем по паперу недбало. А Сазонов просторікував:
— Це ж суцільна контрреволюція, цей театр! І куди тільки там в центрі дивляться, дають їм хід, затверджують репертуар! Це ж суцільна націоналістична пропаганда! Націонал-ухильництво! Хіба ні? Одна мова чого варта!!.
— Стривай, стривай, — перебив Павло холодно. — Ти щось того, загинаєш. Таж в театрі працюють при кермі все люди партійні, перевірені, вони політично куті, вони і за репертуар відповідають, і за все.
— Ну, то й що з того, що партійні! А мова, га!? Або от ще в центрі, там люди ще більше партійні й ще більше, як ти кажеш, куті політично, але …Але хіба Скрипники та різні Курбаси… Хвильові там різні — були не в центрі!?.
(«Е-е, — подумав Павло, — та він не такий простак, як здається!»).
— В центрі, брат, були ці всі Хвильові та інші! От ти й подумай над цим. Але я до того театру все-таки доберуся! Доберуся, брат! Тяжкувато це, ха-ха, насторожі у них стоїть офіційна закарлючка, так звана «національна ленінська політика», але я все-таки доберуся. А ти мені мусиш допомогти! Еге ж. Ти хотів консультації, так от найкращий спосіб виконання тієї директиви це — допомогти мені… І не дуже розсуждати…
Павло зовсім зблід на обличчі. Боявся, що ту блідість помітить Сазонов. Налягав на слова, хоч хотілося йому сказати цьому Собакевичу зовсім не те і не так.
— Договорився… Ні, все ж таки запідозрювати театр, отак ні сіло ні впало…
— Чого ж «ні сіло ні впало»? Чудак! Та тут кого не пошкреби, то вилущиш контрреволюціонера, а вже націонал-ухильника напевно, безпомилково. І тут всіх треба позначати хрестиком, всіх… Згори донизу.
Павло враз стріпнув головою і весело зареготався:
— З мене починаючи!..
— Що?.. Ага… — Сазонов повів щелепою, промурмотів, — це так смішно!?. Дійсно!..
— Та дійсно ж! Якщо ти починаєш підозріння і ставлення хрестиків з мене, то як же мені не сміятися? То тоді, напевно, геть всі будуть контрреволюціонерами. Мені здається, що це і невірно, і небезпечно, і контрреволюційно, отака твоя радикальна нетерпимість… Та якби так міркували всі вгорі, то в нацреспубліках уже не було б людей… («їх і так небагато вже лишилося», — буркнув цинічно Сазонов; Павло удав, що не почув, вів своє.) Виходить, що ти один тільки і є тут правильний чоловік, неухильник і взагалі порядний … Гм… Ти читав щось коли-небудь про унтер-Пришибєєва?
Тепер Сазонов зареготався:
— Здорово! Їй-бо здорово! Що здорово, то здорово! Звичайно, я про того Пришибєєва читав. А коли б навіть і не читав, то однаково розумію, куди ти стрелив і що ти хочеш сказати. Ти хочеш сказати, що я мелю тут язиком, як якийсь миколаївський держиморда… Їй-бо, правильно! Люблю самокритику! Але я то все жартую ж, все назна-рошне… (При цьому Павлові впала в око невідповідність між словами й виразом обличчя Сазонова, обличчям тим перебігла зловісна хвилька й сховалася в презирливій гримасі уст і погасла разом з гримасою). Я жартую, брат. Не турбуйся. Я, брат, чую, як під ґрунтом вода тече й трава росте. Все чуїо, все бачу і все знаю. І помилки не зроблю, е ні, не зроблю… Що ти ще хотів від мене, га?
— Та нічого… Взагалі нічого… Тільки і було от з цією директивою. Ти ж хазяїн!.. До речі, як ти дивишся на Педінститут чи на Індустріальний?
Сазонов помовчав, закурюючи, подивився на Павла примруженим оком і, не відповідаючи на запитання, раптом сам запитав, повільно розставляючи слова: