— А хочеш, я тобі скажу, що тобі найдужче болить? — при цьому Сазонов кивнув на директиву.
— А що?
— А те, що цей папір написаний не з Києва, а з Москви, і що це про націоналізм. Ага…
— Ну, що ти! Яка ж різниця по суті!? — засміявся Павло, а в самого пересмикнулося обличчя від такого стрілу, від несподіваного і явного доказу, що він не в жарт-таки на підозрінні. Він затушкував це своє замішання презирливою гримасою й такими ж презирливими словами:
— От стрелив!.. Гм… Якщо думати так і те, як і що ти думаєш про мене взагалі й про що ти сказав напочатку, то логічним буде думати й те, що ти сказав тепер. Дурниця тягне за собою дурницю.
— А хочеш, я тобі скажу ще, — перебив Сазонов, — я тобі скажу ще щось.
— Ну, давай. Печи далі. Що?
— А от що: я тебе зовсім останній час не впізнаю, товаришок, рішуче не впізнаю. Хтось над тобою, мабуть, працює, хтось тебе розкладає, хтось тебе точить, як шашіль… І хотів би я знати, хто?! Такого гарного хлопця і — хтось точить! Хтось псує… X т о?!
Павло раптом почервонів. Потім кров йому відхлинула, він пересилив замішання, швидко зринув, особливо від думки про те, яка катастрофа може спіткати декого, якщо його оце замішання буде невірно (власне, вірно!) страктоване. Пересилив замішання, зблід, роззлостився надзвичайно й зовсім щиро, аж по столі долонею рубнув:
— З тобою розмовляти, як у дурного квача грати! Ляп! — і квач. Що за єрунда! Ти б думав над тим, що говориш!.. Гаразд, я хотів би, щоб мені вказали на мої антинародні чи антигромадські вчинки, на мої збочення, на моє переродження, на мій «розклад», як ти кажеш. І не голослівно. Ми, зрештою, поставимо це питання на бюро… Я можу навіть зараз подзвонити Калашникову… Ось зараз…
— Стривай, стривай! — схопив Сазонов Павла за руку. — Стривай! Який ти гарячий!.. Я ж пожартував… Я сказав тільки для прикладу… Ні, ніхто не може тобі закинути, що ти став інакшим. Ти був і є ідейним, міцним, зразковим комсомольцем, комуністом. Чесним і прямим…
Павло понуро й помалу, цілячи слова крізь зуби:
— То легше на поворотах, чоловіче… (/ ще понуріше й карбованіше). Можеш бути певний, що, якщо я скрахую ідейно, якщо я стану інакшим, якщо я «розкладусь», як ти кажеш, — я скажу про це прямо. І не побоюся ані твоєї буцигарні, ані {хотів сказати «ані твого Зайдешнера», але тільки глянув у його бік, а сказав інше) — ані нічого в світі. Можеш бути певний…
— Так! Я іменно цього й певен… Але якого чорта ми всі ці антимонії розводимо! Крапка. Та ми ж свої люди! «Мілиє бранятся — только тєшатся!» Ліпше б ми пішли грати в більярд, ажи? А то ще поб’ємося, чого доброго.
— Не виключене; якщо ти будеш чортовиння верзти. Сазонов зареготався:
— Ну-ну! Ти глянь лише на мого цербера, на милого мого Зайдешнера!..
Потім, посміявшись, закурив, помовчав і змінив тон:
— Дивлюсь я на тебе оце й думаю, що ти дійсно сильний і ідейний чоловік, послідовний в своїй ідейності… І ось цим, знаєш, кого ти мені нагадуєш? Як це не дивно і як це не парадоксально, але знаєш, кого ти мені нагадуєш?
Павло мовчить, дивлячись у вікно. А Сазонов веде своєї:
— Ти мені нагадуєш одного знаменитого чоловіка…
— Дякую.
— Стривай, — посміхнувся іронічно Сазонов, — ти мені нагадуєш отого, ну, як його, отого… ну, отого ідіота…
— Що?!
— Та стривай же! Це порівняння буде не таке-то вже й погане. А може, навіть і гордитися треба таким порівнянням, бо такі люди — то велика й дуже велика рідкість. Кажу щиро. Такі люди зроблені зі сталі.
— ?!
— Я маю на увазі Сміяна… Петра Сміяна.
— Отого самашедшого!?. Та він же справді формений ідіот!
— Хтозна… Це, брат, загадка… Я сам часом думаю, що він ідіот. Власне, я напевно знаю, що він ідіот. Але іноді подивлюся на нього, й у мене волосся ворушиться — мені здається, що він зовсім не ідіот, що він тільки «ваньку валяє». Але як валяє! Але яка то й вдача, скажу я тобі, брат! Так що гордись моїм порівнянням. Кажуть, що то була людина зі сталі… Ну, потім зідіотів. Буває. Буває, брат… Все ламається… На його місці ми б теж поідіотіли. Ручусь…
Павлові йде холодок поза спиною і в той же час якесь позасвідоме тріумфальне хвилювання: ось він зараз узнає те, що потаєнно давно хотів знати — щось важне про свого «суперника»! Може, це, власне, й було справжнім, підґрунтовним його бажанням при організації оцієї зустрічі, — потягти якось цього володаря великих таємниць за язик. А воно й тягти не довелося — язик сам працює на його користь. Сміючись внутрішньо, що от він опинився в ролі слідчого, а «великий інквізитор» Сазонов у ролі дурненького розбазіканого хлопчика, Павло хмуриться й цідить сердито:
— Гарне мені порівняння! Дуж-же дякую.
— А хіба погане порівняння?! Е, ще невідомо, брат… Нічорта невідомо, одверто кажучи! І невідомо, що цей чоловік ще може втяти взагалі, і невідомо «в общем і цєлом», як з ним справа обернеться. Отак він ідіот, безперечно ідіот, тихо помішаний, а отак — хтозна… Скажу тобі щиро, попри всі свої обов’язки, я люблю людей суцільних, з глибокими ідейними переконаннями… А він ніби таким був!.. Був… Гм… І тут я тебе порівнюю з ним. З того ж тіста. Глибокоідейний… Зрештою, якщо ти хочеш мати людину, на якій би напевно можна поставити хрестика, згідно отого сопливого обіжника, то таким на всю округу може бути тільки Сміян… От тільки що він, так би мовити, в душевних нєтях, вибув зі строю. Як утиль. Але то нічого. Ану ж раптом він повернеться в стрій… Все можливе…
Сазонов закурив і замислився. А Павло скептично:
— Якщо у тебе такі міркування, то чого ж ти вже не поставиш на ньому хрестика, чого ти терпиш його на волі?
— А, що ти там про мої міркування, що там ти знаєш про мої міркування! — аж скинувся Сазонов роздратовано. — Ти знаєш, що він на моїй відповідальності?
— Гм… Ти хочеш сказати — на твоїй совісті?
— Ні, я хочу сказати, на моїй відповідальності! Звільнили на мою голову! І кинули сюди… Чорт побери!.. У мене таке враження, що це нерозімкнена чортяча скринька, яку ще має хтось розмикати. Його не розімкнули, але таки розімкнуть. Ой і розімкнуть!.. Це шарада, але її ой і розшифрують!.. А до того часу його здали на мою відповідальність, під нагляд, — тішся! Маж собі голову! Чорт побери!.. І от я й мажу, мушу пильнувати, щоб з ним чогось не сталося, щоб він десь не щез, щоб його хто не прибив, щоб він сам часом не задавився і таким способом не здезертирував… Парадоксально, але факт. Бувають же парадокси! І це тільки у нас бувають такі парадокси. У нас же від великого до смішного завжди тільки один крок. Хіба ні? Ну, скажи, хіба ні? Ну, скажи!..
— Ти знову хочеш, щоб я таки сказав «так»?
— А, йди ти к чорту! Чого це ти думаєш, що я на тебе полюю?
— А хіба це не твій фах? І хіба ти на тім полюванні не помішався?
— Це правда … Ну, звичка, брат. Але ти не звертай уваги. Ми свої. І ми зараз не про те. Так от бувають парадокси…
— Та бувають …(Іронія).
— Авжеж, бувають (така сама іронія). Від величного до безглуздого тільки один крок чи як там… І от явного й махрового контрреволюціонера здали під мій нагляд і відповідальність. Та як!.. Е, якби ти про нього знав! Плетуть про нього багато… Але якби ще вони знали всю правду про цього чорта, про цього дивовижного маньяка! Таки ця людина має фантастичне життя. Ну, от, наприклад, — чи тобі могло би прийти до голови таке: поки його ловлено після втечі з в’язниці, він спокійнісінько був собі в армії! Атож. Спочатку втесався на шахту Донбасу (з фальшивими документами, звичайно), зробився ударником, трохи не знатним героєм труда, а тоді з такою атестацією поперся до армії. Прямісінько. «Шахтар!» «Потомствений робочий!» Га!? Отак діє справжній, а не вигаданий, висюсюканий ворог! Проліз не вужем, а вмаширував навпростець, напролом. В армії закінчив короткотермінові артилерійські курси, звичайно, першим, з усілякими відзнаками, та й зробився вже командиром батареї тяжкої артилерії. Можна повірити? Га? Запустив густу чорну бороду… От гад…
(«Значить, правда! — думає Павло, згадавши поголоску, відому й йому; він це думає чомусь схвильовано, і цю схвильованість поглиблює інша думка.— Може, Ата й має підстави до захоплення — все ж таки це героїзм, чорт візьми! Це героїзм! І це характер!!»). А Сазонов веде далі: