— …От гад! І пре собі вгору. Та викрили якось. Не прозівали… А молодчина! Їй-бо, молодчина! Ажи? Ні, ти скажи, ажи, молодчина? Не якась жаба… Га?
— Іди ти ік чорту!
— Ну, ну-ну!.. Тож він в армію ліз по науку. Чи як ти думаєш? Ну-ну, чого шарахкаєшся? Не з’їм. Гм… Ти тому Сміянові і в підметки не годишся. Слимак. Мені він подобається. Як жаль, що він ворог. Отаких би людей треба, а не якусь макуху!.. Ну, та тепер він все одно ідіот. Пропало. А жаль, їй-бо, жаль. Ажи?
Мовчанка. Павло дивиться задумано кудись у вікно, а потім цідить в тон Сазонову:
— Ну й чортяка ж ти, ажи? Сміх. Сазонов веде далі:
— Так от і здали цього суб’єкта під мій нагляд. Мов якийсь капітал! Пильнуй і завжди будь готовий, що його лизень злиже і відповідатимеш. Я б його, чорта, давно прибрав, так не пришиєш діла, тепер не так просто. І маю я клопоту по вуха… Ти тільки уяви собі, які речі цей суб’єкт виробляє!
— Чув…
— Нічорта ти не чув. Все, що ти чув, — то більше побрехеньки. А от те, що ти не чув, — ото правда. От, скажемо, чи чув ти, яка пригода спіткала Грозу недавно?
— Ні, не чув. Якого це Грозу?
— Миколу Грозу. Політрука з полку.
— А-а… Так він же ж ніби поїхав до Галичини!
— До Галичини він поїхав потім. Утік… Еге ж… Так от, ніхто ще в місті не знає, що сталося, лише сам Гроза та я один. А тепер знатимеш ще ти. А сталося таке: йшов пару тижнів тому Гроза по мосту через нашу річку знамениту, а назустріч йому чорт несе Сміяна, як завжди розхристаного й простоволосого, мов Христос. Як углядів Сміян Грозу, весь наїжачився, що з ним ніколи й не трапляється, нагнув голову, як бугай, і йде напролом. Ну, в Грози й гайки всі повідкручувалися, як углядів, ноги почали заплітатися… Якісь там у них старі порахунки… Хто їх розбере… Гроза вліво — і Сміян туди ж. Гроза вправо — і Сміян за ним. Аж поки не зіткнулися груди в груди. Подивився Сміян на переляканого Грозу й ані пари з уст, а тоді мовчки так взяв Грозу за боки, підняв угору та й кинув у річку. З переляку Гроза навіть не пікнув. А Сміян кинув та й пішов собі геть. На мосту й навколо не було саме ані душі живої. Щастя, що наша річка мілка та мулувата, а то б пропав Гроза, або б залився, або б утопився. А так тільки нахлистався води та налигався мулу… Прибіг до мене… Просив кари. Я просив його поставити свідків, але він не може поставити свідків. Ну й… поїхав до Галичини. Здається, далі нікуди вже… Ну, як це тобі подобається?
— Гм. Цікаво. А за що ж він його попер у річку?
— А хто їх там знає. Я його перекинув до центру, а ті — до Галичини.
— А-а!..
— Що «а»?
— «А-а» ясно, за що він його попер у річку! — щиро зареготався Павло.
— Ну, якщо ти такий догадливий, то й помалкуй. Хіба не сатана, ти скажи!? Був би втопив мені хлопця.
Павло реготався від усієї душі. Сазонов єхидно:
— Е-е… Я бачу, тобі ця історія дуже сподобалась.
— Авжеж! Прекрасно! Цей ідіот в моїх очах виріс на цілий метр, і я починаю сумніватися, чи він дійсно без клепок у голові, якщо впізнав сексота[13].
Сазонов кахикнув і удав, що останнього не дочув, спеціяльно пропустив повз вуха:
— Мені теж ця історія сподобалась. І я теж почав ще більше сумніватися. Але вчора, уяви собі, мусив я гірко розчаруватися. Вчора я мав щастя з тим ідіотом грати в більярд.
— Що?!
— Грати в більярд. В полковому клубі. Все підстроїли ті чудаки більярдисти, затягли якось, бо він добрий грач… І уяви собі — він увесь час не впізнавав мене і так і не впізнав. Чи, мо, й справді поняття не має, хто я? Все вважав мене за якогось «Мишка»… І набив мені по перше число — шість партій вліпив!.. Уявляєш собі, скільки це ми часу грали, якщо зіграли шість пірамідок! І от за весь цей час він навіть крихітки не подав знаку, що розуміє, з ким грає. А я за ним хіба ж так пильнував! Блаженний, формений блаженний! Я все боявся, ану ж візьме та й зацідить мені києм межи очі…Їй-бо, скажу по правді, набрався я страху, тому, може, й програв. А він як уріже кулею в кулю, зі свистом, аж іскри летять… Сатана! І ти скажи, — кулі розпізнає, чортяка, й числа на них, а мене — ані-ні. І нікого не впізнавав. Цікава була гра, я тобі скажу. Хвилююча. Ніколи так не грав. Після того всю ніч у мене в голові шарики качались і всю ніч я думав, що б то все значило, як це так, що він кулі розпізнає, а мене ні, чи це можливе… Виходить, що можливе… Ну, що він Грозу впізнав, у тім нічого дивного…
— Я теж думаю, що нічого дивного… Кажуть, вони ж нібито друзі дитинства. Були товаришами — водою не розлити. А потім…
— А-а-а, ти й це знаєш? Скажи на милість!..
— Чув… (Хоч Павло нічого подібного не чув, а сам оце скомпонував за законами «логічного мислення»).
— А що потім? — примружився Сазонов, втопивши погляд у Павлові очі. Павло той погляд витримав і ні трохи не стушувався, навпаки, спеціально докінчив, викарбував почату думку:
— А потім — злі язики кажуть, що Гроза продав свого товариша, оббрехав, ставши сексотом і стукачем, як то кажеться на мові сучасності (і це він скомпонував за тими ж законами).
Сазонов насупився, блиснув очима:
— Що ти верзеш?! Що за тон по відношенню…
— Ах, єрунда! Ми ж — свої… І, якщо я не помиляюся, хтось тільки що говорив про те, що він шанує глибокі ідейні переконання, які б вони не були, — аби тільки глибокі й щирі. Я — теж. А коли так, то хіба послідовність не вимагає затаврувати зрадництво і ницість, і продажність як явища ганебні і протилежні до ідейности?
— Ох!.. Зелений же ж ти, юначе! — похитав головою Сазонов удавано скорбно і неудавано саркастично. А далі замислився і вже іншим тоном:
— Так… Це так… Але… Облишмо про це. Це матерія дуже сівка. Все, брат, не так просто, як здається. Еге ж. Хай іншим разом я тобі розповім дещо й про Грозу. Але особливо цікаве і багато я тобі розповім про того Сміяна. Здається, тобі це не байдуже (єхидний смішок). Ну, ну, я бачу, що ти ще накинешся на мене… Це все жарти, друже мій! А крім того, он сидить Зайдешнер і не дасть мене на поталу. На цім би візита моя могла й скінчитися. Чи не так? Можу я йти, товаришу начальник?
— Можеш. К чорту. Ти зовсім неможливий зі своїми підозріннями та кивиморгами. І сам чорт тебе в ступі не влучить.
— Дякую. Твої компліменти мене тішать. А тепер на прощання я би теж хотів у тебе дещо спитати. Ти мене викликав — я прийшов чи приїхав. Так? І вволив твою волю. Так? Хоч я так і не знаю, для чого ти мене викликав. Хе-хе… Чи про Сміяна розпитати, чи що?.. Але скажемо, що ти мене обдурив, і чорт з тобою. А тепер я теж маю до тебе прохання, послуга за послугу, гаразд?
— Я слухаю.
— Чи не міг би ти познайомити мене з однією дівчиною?
— З якою? Чи я її сам знаю?
— Напевно. Чи не міг би ти мене познайомити з отією, як її, з отією театральною зіркою? Цебто з Дахно. Здається, ти з нею знайомий.
Павло зціпив зуби, відчуваючи, як під ногами йому раптом гойднувся ґрунт. Цей барбос он куди націлився!
І цей барбос знає всі його кроки! Он як!.. Одвернувся до вікна… Потім засміявся.
— Чого іржеш?
— А того іржу, що ти чудак. Він просить мене познайомити його з дівчиною! Бідненький! Як це вам подобається! Він потребує няньки! Гаразд, я можу. Але що ж ти за макуха, що не можеш сам підійти, нарешті, прийти за куліси й познайомитися. Тим більше, що вона тебе знає, бо ж тебе навіть всі собаки знають тут і на сто кілометрів навколо. Лишається тільки формально представитися… Що це тобі стрелило до голови?
— Те, що й усім дурням у цьому місті. Всі за нею озираються, всі подуріли, хочуть обов’язково познайомитися, ну, а в мене хіба душа з лопуцька? Цікава дівчина.
— Так? Але ж вона знає про твій роман з Людочкою.
— Що ти, що ти!?. Скажи ти!..
— Їй-бо.
— Та не може бути! (Чи іронія, чи жаль, скорше зла іронія). Не може бути!
— Точно. Бо ж хто цього не знає.
— І то правда. А це, з її погляду, такий вже великий гріх?
— Безперечно.
— Тоді ти мене зовсім заінтригував. Цікава. Цікава дівчина. Обов’язково познайом… Е-е… Між іншим, що там вони корзяють, що там вони мають ставити, що увесь город гомонить?
— Звичайну п’єсу. «Маруся Богуславка» називається. А місто гомонить, бо любить свій театр, та й немає іншої теми.
— А як ти думаєш, чи не вийде з того якоїсь єрунди… якого-небудь свинства, га? Як ти думаєш? Що то за п’єса?