Маруся Богуславка – Іван Багряний

— Не виключене; якщо ти будеш чортовиння верзти. Сазонов зареготався:

— Ну-ну! Ти глянь лише на мого цербера, на милого мого Зайдешнера!..

Потім, посміявшись, закурив, помовчав і змінив тон:

— Дивлюсь я на тебе оце й думаю, що ти дійсно сильний і ідейний чоловік, послідовний в своїй ідейності… І ось цим, знаєш, кого ти мені нагадуєш? Як це не дивно і як це не парадоксально, але знаєш, кого ти мені нагадуєш?

Павло мовчить, дивлячись у вікно. А Сазонов веде своєї:

— Ти мені нагадуєш одного знаменитого чоловіка…

— Дякую.

— Стривай, — посміхнувся іронічно Сазонов, — ти мені нагадуєш отого, ну, як його, отого… ну, отого ідіота…

— Що?!

— Та стривай же! Це порівняння буде не таке-то вже й погане. А може, навіть і гордитися треба таким порівнянням, бо такі люди — то велика й дуже велика рідкість. Кажу щиро. Такі люди зроблені зі сталі.

— ?!

— Я маю на увазі Сміяна… Петра Сміяна.

— Отого самашедшого!?. Та він же справді формений ідіот!

— Хтозна… Це, брат, загадка… Я сам часом думаю, що він ідіот. Власне, я напевно знаю, що він ідіот. Але іноді подивлюся на нього, й у мене волосся ворушиться — мені здається, що він зовсім не ідіот, що він тільки «ваньку валяє». Але як валяє! Але яка то й вдача, скажу я тобі, брат! Так що гордись моїм порівнянням. Кажуть, що то була людина зі сталі… Ну, потім зідіотів. Буває. Буває, брат… Все ламається… На його місці ми б теж поідіотіли. Ручусь…

Павлові йде холодок поза спиною і в той же час якесь позасвідоме тріумфальне хвилювання: ось він зараз узнає те, що потаєнно давно хотів знати — щось важне про свого «суперника»! Може, це, власне, й було справжнім, підґрунтовним його бажанням при організації оцієї зустрічі, — потягти якось цього володаря великих таємниць за язик. А воно й тягти не довелося — язик сам працює на його користь. Сміючись внутрішньо, що от він опинився в ролі слідчого, а «великий інквізитор» Сазонов у ролі дурненького розбазіканого хлопчика, Павло хмуриться й цідить сердито:

— Гарне мені порівняння! Дуж-же дякую.

— А хіба погане порівняння?! Е, ще невідомо, брат… Нічорта невідомо, одверто кажучи! І невідомо, що цей чоловік ще може втяти взагалі, і невідомо «в общем і цєлом», як з ним справа обернеться. Отак він ідіот, безперечно ідіот, тихо помішаний, а отак — хтозна… Скажу тобі щиро, попри всі свої обов’язки, я люблю людей суцільних, з глибокими ідейними переконаннями… А він ніби таким був!.. Був… Гм… І тут я тебе порівнюю з ним. З того ж тіста. Глибокоідейний… Зрештою, якщо ти хочеш мати людину, на якій би напевно можна поставити хрестика, згідно отого сопливого обіжника, то таким на всю округу може бути тільки Сміян… От тільки що він, так би мовити, в душевних нєтях, вибув зі строю. Як утиль. Але то нічого. Ану ж раптом він повернеться в стрій… Все можливе…

Сазонов закурив і замислився. А Павло скептично:

— Якщо у тебе такі міркування, то чого ж ти вже не поставиш на ньому хрестика, чого ти терпиш його на волі?

— А, що ти там про мої міркування, що там ти знаєш про мої міркування! — аж скинувся Сазонов роздратовано. — Ти знаєш, що він на моїй відповідальності?

— Гм… Ти хочеш сказати — на твоїй совісті?

— Ні, я хочу сказати, на моїй відповідальності! Звільнили на мою голову! І кинули сюди… Чорт побери!.. У мене таке враження, що це нерозімкнена чортяча скринька, яку ще має хтось розмикати. Його не розімкнули, але таки розімкнуть. Ой і розімкнуть!.. Це шарада, але її ой і розшифрують!.. А до того часу його здали на мою відповідальність, під нагляд, — тішся! Маж собі голову! Чорт побери!.. І от я й мажу, мушу пильнувати, щоб з ним чогось не сталося, щоб він десь не щез, щоб його хто не прибив, щоб він сам часом не задавився і таким способом не здезертирував… Парадоксально, але факт. Бувають же парадокси! І це тільки у нас бувають такі парадокси. У нас же від великого до смішного завжди тільки один крок. Хіба ні? Ну, скажи, хіба ні? Ну, скажи!..

— Ти знову хочеш, щоб я таки сказав «так»?

— А, йди ти к чорту! Чого це ти думаєш, що я на тебе полюю?

— А хіба це не твій фах? І хіба ти на тім полюванні не помішався?

— Це правда … Ну, звичка, брат. Але ти не звертай уваги. Ми свої. І ми зараз не про те. Так от бувають парадокси…

— Та бувають …(Іронія).

Авжеж, бувають (така сама іронія). Від величного до безглуздого тільки один крок чи як там… І от явного й махрового контрреволюціонера здали під мій нагляд і відповідальність. Та як!.. Е, якби ти про нього знав! Плетуть про нього багато… Але якби ще вони знали всю правду про цього чорта, про цього дивовижного маньяка! Таки ця людина має фантастичне життя. Ну, от, наприклад, — чи тобі могло би прийти до голови таке: поки його ловлено після втечі з в’язниці, він спокійнісінько був собі в армії! Атож. Спочатку втесався на шахту Донбасу (з фальшивими документами, звичайно), зробився ударником, трохи не знатним героєм труда, а тоді з такою атестацією поперся до армії. Прямісінько. «Шахтар!» «Потомствений робочий!» Га!? Отак діє справжній, а не вигаданий, висюсюканий ворог! Проліз не вужем, а вмаширував навпростець, напролом. В армії закінчив короткотермінові артилерійські курси, звичайно, першим, з усілякими відзнаками, та й зробився вже командиром батареї тяжкої артилерії. Можна повірити? Га? Запустив густу чорну бороду… От гад…

(«Значить, правда! — думає Павло, згадавши поголоску, відому й йому; він це думає чомусь схвильовано, і цю схвильованість поглиблює інша думка.— Може, Ата й має підстави до захоплення — все ж таки це героїзм, чорт візьми! Це героїзм! І це характер!!»). А Сазонов веде далі:

— …От гад! І пре собі вгору. Та викрили якось. Не прозівали… А молодчина! Їй-бо, молодчина! Ажи? Ні, ти скажи, ажи, молодчина? Не якась жаба… Га?

— Іди ти ік чорту!

— Ну, ну-ну!.. Тож він в армію ліз по науку. Чи як ти думаєш? Ну-ну, чого шарахкаєшся? Не з’їм. Гм… Ти тому Сміянові і в підметки не годишся. Слимак. Мені він подобається. Як жаль, що він ворог. Отаких би людей треба, а не якусь макуху!.. Ну, та тепер він все одно ідіот. Пропало. А жаль, їй-бо, жаль. Ажи?

Мовчанка. Павло дивиться задумано кудись у вікно, а потім цідить в тон Сазонову:

— Ну й чортяка ж ти, ажи? Сміх. Сазонов веде далі:

— Так от і здали цього суб’єкта під мій нагляд. Мов якийсь капітал! Пильнуй і завжди будь готовий, що його лизень злиже і відповідатимеш. Я б його, чорта, давно прибрав, так не пришиєш діла, тепер не так просто. І маю я клопоту по вуха… Ти тільки уяви собі, які речі цей суб’єкт виробляє!

— Чув…

— Нічорта ти не чув. Все, що ти чув, — то більше побрехеньки. А от те, що ти не чув, — ото правда. От, скажемо, чи чув ти, яка пригода спіткала Грозу недавно?

— Ні, не чув. Якого це Грозу?

— Миколу Грозу. Політрука з полку.

— А-а… Так він же ж ніби поїхав до Галичини!

— До Галичини він поїхав потім. Утік… Еге ж… Так от, ніхто ще в місті не знає, що сталося, лише сам Гроза та я один. А тепер знатимеш ще ти. А сталося таке: йшов пару тижнів тому Гроза по мосту через нашу річку знамениту, а назустріч йому чорт несе Сміяна, як завжди розхристаного й простоволосого, мов Христос. Як углядів Сміян Грозу, весь наїжачився, що з ним ніколи й не трапляється, нагнув голову, як бугай, і йде напролом. Ну, в Грози й гайки всі повідкручувалися, як углядів, ноги почали заплітатися… Якісь там у них старі порахунки… Хто їх розбере… Гроза вліво — і Сміян туди ж. Гроза вправо — і Сміян за ним. Аж поки не зіткнулися груди в груди. Подивився Сміян на переляканого Грозу й ані пари з уст, а тоді мовчки так взяв Грозу за боки, підняв угору та й кинув у річку. З переляку Гроза навіть не пікнув. А Сміян кинув та й пішов собі геть. На мосту й навколо не було саме ані душі живої. Щастя, що наша річка мілка та мулувата, а то б пропав Гроза, або б залився, або б утопився. А так тільки нахлистався води та налигався мулу… Прибіг до мене… Просив кари. Я просив його поставити свідків, але він не може поставити свідків. Ну й… поїхав до Галичини. Здається, далі нікуди вже… Ну, як це тобі подобається?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: