Ось таку функцію приділено цьому театрові. Але оскільки все в світі має в собі дві сторони, «орла» й «решітку» (досадний для декого закон природи), й іноді криє в собі власне кричуще заперечення, то, мабуть, цьому досадному законові природи підданий і цей театр.
Зі звороту, з «решітки» (хоч цьому належалося б бути з «орла», але ж у нашій благословенній країні все навиворіт!) — це таки справді душа міста Нашого, справжній храм людської культури. Так його й називають всі. Так його називає навіть простий і нехитрий Харитон, завгосп і сторож цього театру, — «Храм культури!». Бо він живить людські душі ще чимсь, що сягає трохи далі пласких замірів пуритан, він живить їх великим мистецтвом, що все ж є завжди мистецтво. Він живить їх тим, чим живить людей, здібних мислити й відчувати, книга помежи рядками. Бо театр володіє секретом хвилювати людські душі в такій мірі, як ніщо інше, хіба ще пісня й музика, але пісня й музика — це ж теж складники театру. І тому люди, на яких вже не діє ні преса, ні радіо, театр виповнюють завжди по вінця. Пресу ж і радіо люди в місті Нашому якщо й читають та слухають, то тільки з примусу (особливо те «радіо», що по дротику, а іншого тут і немає), — вони споживають цей «духовний харч» з огидою й досадою, так, як людина глитає бридку мікстуру. І лише театр розкриває їхні серця чарівним ключем… Особливо цей театр, краса і гордість міста Нашого. «Особливо» тому, що в нім дібралися гарні мистецькі сили, талановита молодь, що оволоділа мистецтвом полонити людські душі… А ще тому, що ту талановиту молодь направляє організуюча воля мистецького керівника, колишнього учня й соратника незрівнянного Леся Курбаса.
На сповид — ця душа зараз спить. Але за закритими дверима йде напружена праця, й ціле місто заінтриговане.
Вже три місяці не було вистав. Та скоро все місто має бути здивоване чимсь оригінальним. Чимсь таким, чого ще не було, — про це всі говорять. Говорять так тому… що так хочуть. Ану ж справді! Чи, може, дарма колектив театру так посилено працює! Навіть від тарифних відпусток відмовилися в середині весни, в найкращій порі року, а перенесли їх на кінець літа, а може й на осінь. І працюють, працюють, працюють. Заздалегодя вивішений анонс голосить про якусь «Марусю Богуславку». Що за така «Маруся Богуславка»?! Це інтригує. Чому стільки шуму заздалегодя?!.
А тим часом все дуже просто. І шум заздалегодя пояснюється досить прозаїчно. Три місяці вистав не було в театрі тому, що репертуар вичерпався, видихався, всі п’єси «збиті», як черевики в старця від довгого вжитку, і інтерес до театру послаб. Тоді поступило завдання від начальства не .робити дефіцитних і вже безвпливових вистав, а натомість зробити «творчу» перерву й приготувати щось особливе, щось нове, щось таке, що найперше наповнило би касу, а потім — щоби воно нагриміло й нашуміло, й піднесло театр знову на «належну височінь». І те «гриміння» та «шуміння» почати вже заздалегодя, мобілізуючи уваїу всіх!.. Такий ось клопіт був у вищого начальства, у тих, що розпоряджають цим знаряддям формування людських душ.
Окремий же і ще більший клопіт був у мистецького керівника цього «знаряддя», в Сластьона. Клопіт Сластьона був у тім, що не було чого ставити. Це вічна біда, а якщо вже на те пішло, вічна трагедія сучасного режисера, справжнього режисера, а не якогось «Гаркуна-Задунайського»; останні таки мали до вибору чимало запропонованого і дозволеного згори — «Сатану в бочці», «Кума мірошника» і ін. «шедеври», рекомендовані реперткомом Наркомосу без жодного сорому. Але Сластьон волів би повіситись, аніж поставити «Сатану в бочці». Та й колектив його не став би над таким працювати, — не так він вихований ним. І тому мав проблему — «що ж ставити?!» Куліш? Заборонений… От він би всю душу віддав, щоби здійснити свою давню мрію, поставити «Патетичну сонату», але — цю мрію треба тепер поховати навіки. Крапка. Винниченко? Заборонений. Корнійчуків «Платон Кречет»? Скільки ж можна!!. Всі вже його бачили й перебачили, його колектив і він сам витисли з себе всі творчі соки й здібності, щоб зробити з цієї речі добру виставу. Вони її зробили. Був успіх. Але скільки ж можна!?. Разів зі сто йшла п’єса за ці роки, але останній раз було продано тільки… три квитки! Всі інші п’єси, які тільки дозволені до вистав, або до краю затягані, або — соромно було би такому колективові їх ставити, плямити свою репутацію, як-от, скажімо, поставити того самого «Сатану в бочці». Можна би було ризикнути поставити дещо з найновіших п’єс, правда, банальних, правда, простацьких славословлень ріжним вождям партії й уряду, але все ж — новотворів, одначе в такі часи, в атмосфері боротьби з різними «ухилами» й «ухильниками», в часи, коли «вожді» злітають геть, як голівки будяків під палицею, й щезають невідомо де, а все про них написане підпадає осудові й ліквідації (здебшьша разом з авторами), а також в час, коли тяжко угнатися за викрутасами й змінами т.зв. «генеральної лінії», ставити нові речі — дуже великий ризик. Хіба не було вже зняття приготованих речей і ламання всього геть перед самісінькою прем’єрою! Що ж ставити!?
Ось над цим бився давно режисер і мистецький керівник Сластьон. Шукаючи чогось підходящого, вигідного й безпечного під кожним оглядом, він радився зі своїми помрежами, скликав наради цілого колективу для обговорення ситуації та накреслення творчих планів. Раз з одчаю зробив пропозицію (в жарт, звичайно) піти по лінії найменшого опору й взяти справді до робочого плану, як чергову річ, «Сатану в бочці» (і навіть показав усім примірник цієї сміхотворної п’єси, надісланий з самого центру) — зчинилася ціла буря, регіт, обурення, тюкання на адресу того Наркомосу, що таку біду прислав, і навіть заяви декого, що якщо таку п’єсу ухвалять ставити, то «прощайте! йдемо в колгоспи буряки полоти, або на Донбас вугілля довбати!»
Та «без реперткому — ні кроку нікому»; все ж таки довелося вибирати з матеріялу рекомендованого тією всесильною інституцією, шукати щось, що відповідало би бодай приблизно всім вимогам, таким суперечливим і незмістимим: і щоб було гарно, не халтурно, і щоб було модерно, і щоб було неполітично, і щоб було сценічно, і щоб було витримано ідеологічно, і щоб було естетично, і щоб було виховавчо-практично, і щоб було гарне елементарно, і щоб було утилітарно… і т. д. В цих чудернацьких пошуках і прийшов щасливий помисл дівчатам — запропонувати «Марусю Богуславку». Мірило всіх вартостей п’єси, на їхню дівочу думку, в тім, що вона починається з прекрасного слова «Маруся». Інших аргументів не було (бо не знайшлося), та й не треба. Пропозицію цю всі інші підняли на кпини. Сластьон її категорично відхилив. Мотиви (ті, що й в усіх): хоч п’єсу і рекомендував Наркомос — п’єса сама маловартісна. Трохи-трохи ліпша за «Сатану в бочці». Щось виключно незграбне. Стара-престара тематика, неактуальна, несучасна, неспівзвучна; занадто велика відірваність від епохи, забагато шароварщини. Та ще й віршем написане — хто з публіки той вірш (та ще такий «дубовий», неоковирний) слухатиме! Це загрожувало би провалом театру. Підемо краще буряки сапати чи вугілля довбати! «Хто на буряки?!.»
Але на другий день Сластьон скликав знов нараду помрежів і найліпших акторів й на ній, торсаючи за звичкою свого вічно скуйовдженого чуба, заявив:
«Устами младенців глаголеть істина!..» І довів, що конче треба ставити «дівочу п’єсу» — «МАРУСЮ БОГУ СЛАВКУ». Він простудіював її старанно за ніч від «дошки до дошки» і навіть уклав уже робочий план. Всі були здивовані, але Сластьон, з властивою йому здібністю захоплюватись («вже готовий!»— муркнув хтось, знавши добре властивості цього їхнього «фанатика» потрапляти в полон якійсь ідеї і тоді вже хоч кілля теши на його голові!), довів усім, чому цей помисл «младенців» дуже щасливий. По-перше — це ж абсолютно аполітична п’єса! І вже в ній навіть найбільший «ловець політичних бліх» не знайде жодного політичного, ані «правого», ані «лівого», ані «перпендикулярного» ухилу. Гарантія! П’єса ця не має нині жодного політичного начала й політичного значення — як і всі п’єси такого типу на побічну або занадто старовинну тематику. Пригадати «Лісову пісню» або «Ніч під Івана Купала»… По-друге — п’єса надзвичайно сценічна, дуже вигідна до постави, має багато суто театральних ефектних можливостей, а це, зрештою, головне, бо якраз це може забезпечити їй успіх у простого глядача. По-третє — п’єса екзотична, і ця екзотичність — річ неоцінима, в ній найбільша запорука, що глядач буде захоплений, маса любить такі треньки-бреньки, лірику і красу невідомості. По-четверте — п’єса дуже барвиста щодо зовнішнього оформлення, дає можливості мистцям розгорнутися вповні, на всю широчінь і глибінь («якби тільки ті майстри були!» — на цім місці режисер завжди тяжко зітхає, бо це його вічна біда і клопіт — брак художника; не взагалі художника, а доброго театрального майстра, творця). Так само вона дає можливості розгорнути костюмерам і бутафорам. А це дуже важне. Маса любить блискітки-брязкітки, оту всю мішуру казкову…