І, нарешті, — п’єса затруднить собою увесь колектив, бо всі в ній знайдуть своє місце, свою точку прикладення сил, — багата на масові сцени, вона дає можливості для використання всіх…
Словом, п’єса відповідає на всі сто процентів їхнім потребам. Найбільше сценічних можливостей, і жодної політики! Сама «археологія», а значить жодного ризику для театрального колективу й його керівника. Для дирекції також. І найбільше шансів на успіх у мас. Пригадати тільки, який успіх мала отака аполітична «Лісова пісня»!.. Захоплений і екзальтований Сластьон, як завжди, при кінці всіх переконав і загітував, і наелектризував.
Так і було вирішено — вони ставлять «Марусю Богуславку».
Ось така передісторія того анонсу, що висить тепер (давно висить!) на театрі й упоперек площі, в центрі, й виконує завдання начальства — «робить шум і грім, і движеніє в народі».
* * *
Аті Дахно Сластьонові аргументи не дуже сподобалися. Більше того, — зовсім не сподобалися. Як і ще декому з її друзів. Дерзка її душа хотіла чогось іншого, екстранадзвичайного, небуденного, шукала сміливого лету, ризикованого, але хвилюючого, ради якого тільки й варто жити, творити й мучитись. Вона шукала можливості пограти з вогнем, спробувати силу мистецтва на масах не для розваги тільки, не для усолоджування й колисання, не для присипляння різними треньками-бреньками, блисками-лисками, а для того, щоб сказати правду, часом страшну, може, гірку, але правду, так, як вона її розуміє, для формування таки їхніх душ. Всі хочуть (ті, що командують нарадою) формувати ті душі. Вона теж хоче! Так, як велить її власна душа, як велить власне її сміливе й жадібне, дерзке своєю волелюбністю серце. Вона відчуває своє покликання до того, вона відчуває в собі сили для того — вони бурхають у ній і потребують виявлення у великому мистецтві, як, зрештою, й у кожного з юних її колег. Ради цього і тільки ради цього вона стала на цей шлях, пішла «блазнювати» на сцену. Вона шукала якоїсь великої нагоди завжди, ждала її. Але як того всього досягти! Коли завжди все диктується згори, коли завжди все хилиться не в той бік. От і з цією п’єсою — для чого їй та вся екзотика!..
* * *
Під час праці молодь захопилася п’єсою. В процесі заглиблення в неї, в процесі «вростання», «вживання» в ту «археологію», в древню ту епоху й її персонажів всі почали відчувати якесь особливе значення цієї п’єси, якийсь особливий чар її й якийсь позапляновий, позачасовий смисл її. Це п’єса про їхніх далеких предків. Про предків їхніх і про предків усіх тих Перебийносів, Кривоносів, Пономаренків, Курил, Дзюбанів і інших, і інших козачих нащадків, що там, поза стінами театру, виповнюють собою місто Наше й його околиці й завжди чекають там від театру якогось чуда, чогось надзвичайного. Від театру, що став їхньою душею. Це п’єса про далеких-далеких романтичних предків, що потрапили в турецьку чи там татарську, неволю.
Захопилася п’єсою молодь, захопилися нею й всі, кожен по-своєму. В процесі праці виявилося, що ця п’єса влаштовувала всіх і всіх задовольняла, від режисера починаючи, через увесь колектив і дирекцію й аж до старого Харитона, завгоспа й сторожа театрального включно, що працював з усіма цілі дні й вечори, свята й будні, як «допоміжна сила».
Молоді, імпульсивній та експансивній, п’єса імпонувала чимсь невловимим і дерзким, якимись натяками, як здавалося, чимсь, що, далебі, перегукувалося з сучасністю, якщо би його зуміти увімкнути в цю сучасність, але про це всі мовчали, не змовляючись, боячись те «щось» сполохати, боячись, щоб його раптом не вихаластали офіційні наглядачі там, угорі. А воно, те «щось», під’юджувало й поривало до праці, обіцяло велике їм задоволення … якщо би хтось зумів увімкнути його в цю сучасність, якщо би хтось зумів увімкнути в нього іскру нового вогню, якщо би хтось вставив нову душу в ту всю «археологію». Тільки от — як? Як?!. Відомо, що саме тут лежить джерело багатьох трагедій і поразок, коли людина дуже чогось хоче, а не знає «як», бо те, чого вона хоче, — здебільше звичайна наївна фантастика й для здійснення її не існує ніякого «як».
Для інших — навпаки, п’єса була надзвичайна саме своєю «археологією», своєю невинною романтикою й екзотикою, блискітками-брязкітками й цілковитою аполітичністю, віддаленістю від ворохобної сучасности з її «генеральною лінією», від її досадних «кампаній» і «планів».
Для режисера і помрежів п’єса була цікава, як вдячний матеріал для мистецького виявлення всього колективу й як ефективний засіб піднесення престижу й слави театру в очах великих людських мас ще на один щабель.
Для дирекції п’єса обіцяла великі грошові прибутки, тривалий фінансовий успіх, бо при її сценічності вона ще й давала гарантію цілковитої безпеки щодо політичних ухилів, а значить — запоруку тривалості її на сцені. Жодної в ній політики. Отака собі наївна колисанка. Отакі собі екзотичні, турки й татари (яких вже давно не існує!), отакі собі безобидні запорожці (яких теж давно-давно не існує!), отакі собі одаліски[15] й євнухи турецького паші, яких теж давно не існує, довгі століття вже минули, як вони зійшли з життьового кону… Кохання турецького паші до дівчини з Богуслава… Мінарети… Мечеті… Гарем… Водограї… Синє море… Яничари… Спаги… Все це древня-древня, наївна мішура. Блискітки-скалки, пилок історії. Сильветки сивої древности. «Археологія», — мовляв Сластьон. Для мас же, як для дітей, — давай казкову небилицю — отаку грайливу колисанку, щоби утекти од життя. А тут ще й сама назва, як казкова колисанка — «Маруся Богуславка». Ось на це все й розраховувала дирекція театру, сама нишком утікаючи від понурої дійсності і від лютої в ній відповідальності за найменші задирки на «генеральній лінії».
* * *
Колектив так втягся в працю й так захопився п’єсою, відкриваючи в ній все більші й більші хвилюючі можливості, що було ухвалено не робити весною перерви для відпусток, а спершу закінчити працю над «Богуславкою», приготувати її, зробити прем’єру — наробити нею шуму тріумфального, заінтригувати всіх, а тоді вже зробити перерву, мовби спочити на лаврах, — тобто піти всьому колективові у відпустки до початку осінньо-зимового сезону. А потім експлуатувати цю виставу цілий наступний сезон, додавши до неї трохи «силосу», «заповнювачів», тобто старого репертуару, різних там «Кречетів» та «Весіль в Малинівці», зробивши таким чином велику програму.
В розпалі такої праці театрального колективу раптом з «реперткому» наркомосівського (що, звичайно, приглядався й прислухався до душі міста Нашого й що в ній робиться) поступила «вказівка», зробити з аполітичної «Богуславки» таки політику — зробити річ політично загострену й актуальну — антитурецьку! Так вимагає момент. Зробити з «Марусі» річ пропагандивну проти Туреччини, «одвічного російського ворога», й взагалі проти всього «капіталістичного світу», ворога комунізму.
Виходить, що вищі володарі цієї «душі» не дрімають.
Сластьон довго міркував над цією «вказівкою», посміхаючись іронічно й з досадою. Бач! Ті, що вершать долю їхню, не хотять речей аполітичних! Вони з усього хотять зробити ужиток, зробити політику. Хоч би і ціною обернення на халтуру!.. Ну, що ж… Політика так політика… — І зітхав, бідолаха.
* * *
Ось що вирує і ось що відбувається за сіро-сталевими та блідо-зеленими мурами мовчазної на сповид душі міста Нашого; ось що відбувається за закритими дверима й присліплими вікнами цієї сіро-сталевої цитаделі.
VII
Ентузіасти
День крізь день і вечір крізь вечір, і часто до глибокої півночі, коли вже в усьому світі, як то каже народна приповідка, «чорти навкулачки б’ються», коли вже все місто спить, в замкненому театрі в самім його свята-святих, сховано від стороннього ока, відбуваються містерії: вібрує журлива орієнтальна музика й під її тягучі, ворожбитські звуки хтось чаклує — викликає духів середньовіччя… І їх находить повно: уявних старовинних турків і татар з їхнім величавим пашою, уявних древніх жидів і польських шляхтичів, спагів і яничар, дивних, печальних і сліпучо-гарних красунь — одалісок і рабинь, з усього світу нібито навизбируваних… Гойдаються танки… Вібрують піснії Хтось уперто, наполегливо, деталь по деталі, камінчик по камінчикові відтворює давню-давню епоху, далеку країну й її химерну давно щезлу дійсність. Відтворює, повторює, будує… руйнує й починає знову… деталь по деталі… Ах, яка то тяжка праця! Але той «хтось» не здається й починає знову й знову, і знову. І вже це стає подібне до дресування змучених істот у великім порожнім цирку, де немає нікого з свідків, а лише мучаться ті бідні істоти зо своїм нещадним мучителем-дресувальником.