Маруся Богуславка – Іван Багряний

— Боюся, що якщо до того дійде, то тоді вже історія мого роману з Людочкою, з нашою «Генеральною лінією», буде неактуальна.

По тих словах, що ще дужче збентежили Павла, Сазонов встав і, весело відсалютувавши по-піонерському, пішов швидко геть. За ним звівся лотиш Зайдешнер і, як тінь, посунувся слідом.

Загула «емочка», прошелестіла гумами попід вікнами. Відійшла.

Павло лишився сам. Почуття досади навально обгорнуло душу. І почуття нудьги. «Ну і хто ж тут кого обставив?! Хто тут лишився в дурнях?» Побачив, що він полював за одним, за своїм, а виявилося, що десь за ним самим полюють ще краще. Ой, полюють!.. Він ще ніколи не знав цього відчуття — відчуття, як до тебе пхаються з чобітьми в саму душу… З брудними чобітьми і в найінтимніші куточки душі! Як і не знав ще відчуття польованої людини… Інтуїція підказувала йому, що десь снується невидима тонка павутина, в якій він може заплутатись і вже ніколи не виплутається. І ні за що, ні про що. За здорово живеш. Яке безглуздя! І снують її різні якісь темні сили, чорні духи. А найперше — снує її цей Пінкертон з обличчям Собакевича, що насправді не такий дурний, як завжди здавалося й здається. О, цей дух тьми, проклятий вістун всеубиваючого й паралізуючого жаху!

Одначе він не на такого натрапив! Подивимось!

Та почуття досади й неспокою не минало.

В такому тяжкому й розсіяному настрої Павло відрухово, зовсім підсвідомо подзвонив до театру, ніби хотів щось сказати важливе… комусь… Але з театру озвався якийсь шорсткий мужеський голос, і Павло поклав рурку на вилку, так і не сказавши, кого йому треба…

Стояв і тормосив чуба. А тоді враз шарпнув зі стола таємний обіжник, упавши на нього оком, і хотів подерти… Але зупинився. Поважив обіжник в руці, погойдав… І, зітхнувши, вкинув у нижню шухляду стола. На самий спід.

VI

Храм Мельпомени…

Сіро-сталевий і блідо-зелений кольори милують око, заспокоюють душу, вічно збентежену, наполохану, втомлену рудими кольорами часу — не тільки рудими для ока, але й, що головне, для душі. Все-бо до відчаю руде в цей час, прямо й посередньо, формою й змістом… Воно мало бути червоним, але червоний колір линяє ж так прикро, від вітрів і дощів, від бур і від буднів… Правда, стовпці, паркани, дерева й телеграфні стовпи побілено білим (вапном) на всіх вулицях міста Нашого, але це не тільки не міняє загального стилю рудої дійсності, а лише підкреслює її, як груба риса, підведена під усім унизу, завгрубшки в цілий метр, починаючи від землі. З тим біленням парканів та стовпців взагалі вийшла ціла комедія, але про це десь згодом. Домінантою лишається колір рудий — форма і дух, змисл, суть. Це — епоха. Історична епоха рудої істерїї (червоної в теорії). Червоний колір, колір революції, колір живої бурхливої крові, колір вогню звироднів геть і набув відтінку безглуздя в безкінечній градації. В людські-бо справи втручається час і стихія, й тому епохальний колір червоний зжовк і набув Градації фантастичної в усіх ділянках, матеріальних і духових… От як той прапор на дзвіниці — з червоного він став жовто-рудий, божевільний, рябий. Малярі рятують той колір епохи, все підновлюють, а він рудіє знов. А його знов підновлюють. А він рудіє. Так і триває Сізіфове змагання малярів епохи, загрожуючи стати вічним, невиліковним, як тихе потьмарення розсудку. Щоб таки перемогти стихію і час, і логіку, щоб люди не забували, що тепера червона епоха, а не якась інша, про це, крім упертого фарблення стін, всюди ще кричиться й наголошується — виповнюється життя й людські душі червоними плякатами, червоними (рудими своїм змістом) книгами, червоними (рудими своїм змислом) віршами, червоними (рудими в дійсності) назвами — «Червоний Шлях», «Червоний Комунар», «Червоний Клич», «Червоний Плуг», «Червоний Серп», «Червоний Ратай», «Червоний Лимар», завод «Червоний Ливар», «Червоний Пролетар», «Червоний Селянин», «Червоний Робітник», «Червона Зірка» і навіть «ЧЕРВОНА СИНЬКА»! І навіть «Червоний Учитель», і навіть «Червоний Парикмахер»… Люди сміються, кажуть, що «парикмахер», тов. Корнієнко червоний тому, що вічно п’яний. Але тут не до сміху, бо той парикмахер не один, не сам Корнієнко, а ціла артіль їх, і це над нею висить здоровенна така вивіска, офіційна вивіска, так що й сміятись небезпечно…

І ось в цю «червону» епоху сіро-сталевий і блідо-зелений кольори милують око, заспокоюють душу, рятують її від рудого божевілля.

Це так гарно, так спокійно виглядить театр. Він, як тихий і радісний острів спасіння в розбурханому й підступному морі рудого шалу й рудого відчаю — «Прийдіть, страждущі й обтяжені!..»

Це душа міста. Відтоді, як скасовано релігію, відтоді, як церкви, що колись були душею міста, позакривано та поруйновано або обернено на склепи для утиль-сировини чи на зерносховища, — театр посів їхнє місце — він став душею міста Нашого. Він є й його центром. Він височіє в самій середині — яко центр фізичний і духовий. Колись за такий центр правив Успенський собор зі своєю височенною дзвіницею, але тепер це тільки пожежна каланча, натомість піднісся цей сіро-сталевий і блідо-зелений будинок всією своєю кількаповерховою громадою й таємниче-величаво мерехтить тепер на захід, на південь і на північ, масою скла своїх великих вікон і сталевим відблиском пілястр. На схід не мерехтить, бо в той бік він стоїть потилицею… допоміжними службовими прибудівками та Гаражами.

З фасаду — це дуже імпозантний будинок. Гордість міста Нашого. Але він ще більша гордість міста Нашого не з фасаду, не з матеріальної сторони, а з середини, — своєю функцією. Ставши-бо душею міста Нашого, він на цій позиції заступає собою тепер аж всі одинадцять церков. Він і збудований так, як будуються (чи будувалися) церкви — брамою на захід, вівтарем до сходу.

І до цієї місії великої покликано його найвищим урядом «усіх шістнадцяти Республік», а не якоїсь там одної. З волі того «найвищого уряду», що єдиний керує життям і душами всього живого й напівживого, й усім мертвим на цій землі, він є — Другий (чи Третій) Державний Театр Республіки. Ставиться в дужки «чи Третій», бо різниця на один номер зовсім не суттєва. Головне — він належить до кількох найперших духовних фортець Республіки, підпадає під її опіку й контролю, під прапор і під охорону.

Всі про це знають. І то знають не тільки тут, а й по всій Республіці. І хто б не йшов мимо — обов’язково поверне голову.

На сповид — ця душа зараз спить. Заплющені очі, закриті двері. Не вирує біля нього публіка (народ) вечорами й святами, як звичайно, лише поглядає оддалік і чекає нетерпляче, коли ж тая «душа» прокинеться. Спить. Але, то на сповид. А в дійсності не так. Хоч театр і закритий зараз і немає в ньому вистав, але в нутрі, всередині його б’ється бурхливе й могутнє серце — там іде зараз шалена, напружена праця.

Щоб збагнути значення цієї фортеці як слід, до глибин, а, зокрема, щоби збагнути, чому люди так нетерпляче поглядають на зачинені двері й заплющені очі цієї сіро-сталевої й блідо-зеленої цитаделі, треба заглибитися дужче в сказане натяком, а то саме — що після ліквідації урядом і партією церков їхні функції перенесено на театр. А це означає, що з нього зроблено основний, центральний, нерв духового життя мас, основне знаряддя формування людських душ й глибокого щеплення їм нової ідеології, нової релігії,.. Справедливість вимагає об’єктивного ствердження, що не йому відразу цю функцію призначувано. Основними знаряддями формування людських душ (по ліквідації церкви) мала би бути преса, радіо, література, творців якої навіть згори найменовано «інженерами людських душ», але ці знаряддя не витримали іспиту, стали чомусь до того малопридатними, малоуспішними, через зубожіння своє, через втрату ними найкоротшого шляху до людської душі, через спростачення, через трагічне каліцтво, що їх спіткало. Могутні в принципі (як засоби формування людської «масової психології»), преса, радіо й література втратили секрет своєї сили, і сила та висякла… Як той біблійний Самсон мав секрет своєї фантастичної сили в довгому, ніколи й ніким не стриженому волоссі, що не бачило ножиць, яко чужого засобу підганяння волосся до чужого смаку, потреб і уподобань; коли ж волосся Самсонові було підрізано, сила його щезла… Таке щось сталося й з пресою та літературою — десь утято секрет їхньої сили, десь в примітивній лабораторії державної пропагандивної штуки підрізано той секрет, і преса, радіо та література стали кволими, безсилими, дезорганізуючими, а не організуючими чинниками у відношенні до людських душ… Тоді (й через те), скажімо, у місті Нашому наперед вийшов і основним знаряддям впливу на маси став театр. Такі функції на нього покладено. Й тому держава так ним опікується. Й через те державі театр підпорядкований, а репертуар перепускається через дуже густе решето контролі спеціальним органом при державній пропагандивній машині — т. зв. «Реперткомом» при НАРКОМОСІ, найвищому керівному штабі в справах людського духовного життя. Новітні пуритани проголосили війну старому, «дрібнобуржуазному» значенню театру, воюючи проти «мистецтва ради мистецтва», «розваги ради розваги», й зробили з храму Мельпомени могутній засіб активної боротьби за «торжество комунізму», за зміцнення й закріплення в найширших масах престижу й маєстату уряду та партії почуття пошани й послуху їм. Велике мистецтво театральне, чародійну силу лицедійства поставлено на службу хоч і громохкій і в цій країні найголовнішій, але все ж буденній, надто практичній і в тій буденщині мізерній меті.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: