Ще на свій кшталт оригінальна постать — замдиректора, товариш Сметана, прозваний «комісаром». Він же й цікава постать взагалі в місті. Тому він потребує окремого портрета.
Комсомольців у театральному колективі досить значний процент (навіть Мороз комсомолець), але з партійним т. зв. «прошарком» було зовсім зле. «Прошарок» той увесь складався тільки з двох осіб — з директора та його заступника, тов. Сметани.
Ну, директор Ткач — такий собі партієць, що нікому не ліз з тим у вічі, хоч і належав нібито до верхівки партії; спокійний, стриманий, малоговіркий, вічно заклопотаний своїм театром, який він дуже любив і через те (на думку партійних зверхників) був досить пасивний як член партії. А як на думку редактора місцевої (вірніше, обласної) газети «Червоний Комунар», то й «досить загадковий». Але це була людина з досить сильним і самостійним характером, і йому в дуже великій мірі завдячує театр своїм існуванням. В справи мистецького керівництва Ткач зовсім не втручався, хоч і був присутній (бо запрошуваний) завжди на нарадах, одначе речі апробував до вистави завжди після думки Сластьона, беручи на себе повну відповідальність за все на підставі тієї думки. Ткача всі шанували й виказували йому це належно, — він був як батько, що тримав усе вкупі.
Натомість друга половина «партійного прошарку» театру, заступник Ткача товариш Сметана — це щось зовсім інше, що не користалося жодною пошаною в усього колективу й було більмом на оці, а зрештою, не мало аніякісінького значення. Це був би дуже цікавий персонаж для доброї комедії. Та зрештою, він зіграв і ще трохи дограє химерну свою роль в комедії життьовій. Зсутулений, заїкуватий, пристаркуватий і малопомітний чоловік, але по-своєму знаменитий, своєрідна історична постать міста Нашого.
Характерний цей Сметана тим, що мав Божий дар спритно достосовуватись до ситуації та був одержимий вічним бажанням усім догодити (не усім взагалі, а всім власть імущим). За думкою аборигенів міста Нашого, він міг би правити за ілюстрацію до чеховського хамелеона. Яко заступник директора, Сметана особливого нічого не робив, тільки сидів у директорськім кабінеті або «стовбичив» там («стовбичив» — це за виразом Харитона), коли не було місця сісти, та тягся всюди за ним хвостиком, як його тінь або як нитка за голкою. В цьому й полягала його функція заступника. Коротше кажучи, він виконував ролю своєрідного політкомісара при Ткачеві, «на всяк випадок» приставлений на цю роль не ким іншим, як Сазоновим. Негласно він ніби ще виконував обов’язки зав. секретної частини, чи пак «спецвідділу», тобто — «відділу кадрів». Але це неофіційно. Хоча доба явних політкомісарів на всіх ділянках ніби й давно минула, але практика неявних комісарів тривала, тобто приставлених «соглядатаїв». Таким був Сметана.
З основного фаху Сметана вчитель. Колись, ще за царату, цей Сметана учителював у церковноприходській школі (найбільшого приходу таки в місті Нашому, соборного) і прославився серед стовпів суспільства своєю ревністю в службі «царю й отєчеству», а серед населення (а надто учнів) навіки прославився тим, що бив нещадно бідолашних малих аборигенів темної імперської провінції лінійкою по голові й навіть по губах за сакраментальне «мазепинство» — за невміння, і нездібність по-людськи, сиріч «благородно», говорити, за навертання «варнякати», тобто говорити по-своєму, як Бог повелів. Цією лінійкою вірнопідданий Сметана викрив і потаврував яко «мазепинців» усе молоде покоління імператорських тубільців: «Мазепинець ти нещасний!»
Коли вибухнула революція, Сметана швидко переорієнтувався й став не чим іншим, як автокефалістом і… «мазепинцем». Та події розвивалися непередбачено швидко, він переорієнтовувався кілька разів, — при червоних «почервонів» і «розстригся» з автокефалії й став продкомісаром; при денікінцях якось викрутився й «побілів» і став завшколою; за Махна двічі «чорнів»; а як уже власть устабілізувалася совєтська, устабілізувався й Сметана й став посуватися успішно по урядовій драбині, як вірний і сумлінний, і «незамінимий» служака на різних ділянках. Вступив до державної партії. Згодом набув спеціального амплуа політкомісара. Вже не продкомісара, а ПОЛІТкомісара спеціального призначення. Та особливо такий ужиток зробив з нього тепер Сазонов, зовсім спростивши цю функцію до звичайного «соглядатайства», використавши той факт, що Сметана колись був автокефальним діячем і чимсь там ще в Денікіна; знаючи це, Сазонов накинув на Сметану уздечку страху та й зробив з нього найвірнішого собі, безсловесного попихача. В такій ролі, в ролі спрощеного «комісара» Сметана був при покійному Ляшенкові в дитреспубліці, як його ніби заступник; той боротьбист чи анархо-синдикаліст конче-бо потребував такої сметанівської «помочі». А тепер в такій ролі він при Ткачеві, та, далебі, й при всьому персоналі театру. Тихенький, потайний, сумирний і нашорошений, як щур. Він не дивиться на боки й ні на кого, але бачить все. Такий сумирний і скрадливий, чисто тобі єзуїт. Сама смиренність. Ходить дрібненьким шажком, нечутно посувається. Говорить тихо, безвиразно. За такою вдачею й за віком йому би бути архіваріусом десь в якомусь монастирі чи що, якби вони були.
Скрашувала цю мізерну й несимпатичну фігуру тільки пікантна його слава, вірніше, слава однієї анекдотичної події з ним, що колись нашуміла на всі околиці й насмішила людей майже на пару десятиліть і тепер товаришить Сметані та й, мабуть, товаришитиме до гроба.
Прізвище його С м е т а н а, і він заїкуватий. Отже, років з 18 тому, коли Сметана працював яко директор найбільшої в місті «Ленінської» школи, приїхав до міста гість зі столиці — інспектор шкільництва при Наркомосі на прізвище Вареник і теж з а ї к у в а т и й. З нагоди приїзду такого високого гостя спілка РОБОС (профспілка робітників освіти) й вищі кола міста влаштували великий і пишний банкет. А на тім банкеті комусь (а дехто каже, що цей «хтось» і банкет для того влаштував спеціально) спало на думку звести докупи тих двох заїк, які досі не були знайомі, — цей «хтось» вирішив познайомити їх і тим сподівався трохи розважити суспільство міста Нашого. І ця мета була досягнута блискуче. На пишному банкеті в залі клубу РОБОСу їх і було зведено привсенародно: знайомтесь!.. Все завмерло з остраху й хвилювання, збагнувши, що це за диявольський жарт хтось придумав; деякі навіть подерлись на стільці, щоб краще бачити сцену знайомства Вареника з Сметаною, — в залі стало тихо. І в тій тиші відбулося таке:
— В… в… в… ва! В… в… в… вареник! — простиг руку інспектор.
— С… с… см! С… с… сметана! — випалив Сметана в тон і простяг руку назустріч з великою важністю, набундючений з такої честі.
Інспектор збуряковів, затрясся увесь від образи, бо вирішив, що з нього глузують, копіюючи його нещастя, і — трах Сметану по вуху! Заля вибухнула з реготу. А Сметана інспектора й собі в ухо! І в друге!.. «Ага! Ти зневажати!..» І зчепилися Вареник з Сметаною. Билися вони смертним боєм. І могло скінчитися трагічно, якби не розняли їх. Але й так вийшло досить-таки трагічно — Сметана як сильніший і, виявившись раптом надзвичайно агресивним (і хто б подумав), добре потовк Вареника. Він виказав дивну силу, гонор і хоробрість у цім бою.
Це було вперше і востаннє в його житті, отака боєздатність, такий гонор і такий темперамент. Після того Сметана, опам’ятавшись, хотів з переляку повіситись — «що ж він наробив! Та ще з начальством!». Але не повісився, бо аж так далеко сягнути його сила характеру не могла. Тоді почав бігати з ідеєю перемінити своє сакраментальне прізвище, маючи нишком на думці убити двох зайців — змінити своє нефортунне, та ще й таке «мужицьке» прізвище (а він про це мріяв усе своє життя і тепер така прекрасна нагода!), а по-друге — сховатися від можливої помсти, від відплати того могутнього Вареника, яка, на його думку, таки колись мала впасти на його голову, — змінити прізвище — й шукай, Варенику, Сметани, як вітра в полі. Був Сметана й нема Сметани, а став з нього, скажем, якийсь Жемчужин, або Златогоров, або Орлов-Львов-Горкін… Попробуй тоді знайти Сметану! Він проводив цілі дні й ночі над добиранням прізвища і навіть втягнув у цю роботу таємно кількох своїх приятелів, а ті «по секрету» поінформували кожен приятелів своїх (звичайно, «найближчих і найвірніших»), і таким чином було таємно втягнуто в цю тяжку працю ціле місто. І яких тільки прізвищ не вигадувано й не подавано, — до Олександра Македонського включно… Скінчилося все нічим, бо знайшлися щиросердечні люди й одрадили Сметану від такого кроку, виставивши непереможні аргументи. По-перше — прізвище змінити не штука, а от, міняючи прізвище, треба ж змінити й заїкуватість, бо що то буде, коли, скажем, Олександер Македонський — і заїкуватий! Хто повірить! Треба змінити заїкуватість, а як ти її зміниш! Це раз. А вдруге — без заїкуватости само по собі прізвище його не таке вже й погане. Де! Навпаки! Чудесне прізвище! Був же ж десь композитор, славний на увесь світ, і теж називався «Сметана», і увесь світ йому з таким прізвищем б’є браво. Отже — прізвище гарне.