Так Сметана й лишився Сметаною. Але згаданий турнір з Вареником, отой його чин героїчний прославив його й навіки увів в історію міста Нашого, й відтоді він там возсідає, оповитий легендою, осяяний авреолею слави переможця великого наркомосівського Вареника. Хоч, сказати правду, неспокій, і тривога, і трепетне чекання неминучої відплати жили вічно в його полохливій, здисциплінованій і вірнопідданчій душі: ану ж Вареник того не забув і колись згадає про свою кривду на своєму урядовому Олімпі, а може, ще стане наркомом та тоді: «А подати сюди Тяпкіна-Ляпкіна! А подати лишень мені, столичному Вареникові, ту провінційну Сметану!» І що тоді?
Ще й тепер рецидиви цього страху мучать іноді Сметанину душу. Ану ж згадають про ту ганебну бійку при якійсь черговій «чистці» партії чи «радапарату»!.. Що ж, що він комісар!?.
Директор з своїм «комісаром» зовсім не числився. Не числилися й інші. Ніхто не визнавав у Сметані помічника директора, ніхто не визнавав у ньому заступника Ткача, бо ж він таким і не був. Він — «комісар», хоч офіційної такої посади він не мав й такого офіційного титулу він не мав права носити. Це начепила такий титул йому молодь, добираючи його до його делікатної функції й приставивши через це лапки. І пристав цей титул міцно, а звучав як прозвище, на зразок тих драстичних прозвищ, що їх дають пустотливі школярі найнелюбішим представникам казенного шкільного персоналу — «Комісар».
Молодь дозволяла собі різні вибрики, коли Сметана заходив за сцену під час інтенсивної праці колективу, — хтось невідомий чіпляв йому за хлястик піджака паперового хвостика, абощо, а серйозні люди серйозно віталися з Сметаною руками, вимащеними в грим… Цей жарт був оснований на тому, що Сметана мав вічну сверблячку в носі й завжди тер його долонями… Таким чином Сметана часто дефілював через усю сцену, через усі фойє й навіть іноді по вулиці з червоним або синім носом, поки йому хтось не звертав на те увагу. Раз такого його, розмальованого, зустрів у фойє якийсь язикатий знайомий з парткому, що за чимсь прийшов сюди:
— А, товаришу Сметано! А яку ж це ви ролю маєте грати? Чи не в «Марусі Богуславці?»
Сметана, уколотий нелюбим приятелем і мацнувши за носа, розсердився страшенно й перевершив сам себе, здобувшись на надзвичайний старечий дотеп:
— Турецького євнуха! — визвірився Сметана на того, хто питав, хотівши його в такий спосіб вилаяти. — Турецького євнуха!!
Про це взнав увесь театр, і всім було весело.
Найзнаменнішим було, що Сметана навіть не припускав, що з ним хтось так жартує (бо хто посміє жартувати з комісаром!?), а вважав це за вислід власної необережності й неохайности під час візити за сцену, де, звісно, «все вимащено в грим та різні фарби». Тому раз навіть видав наказа з власної ініціативи на форменому директорському бланку й розліпив його по всіх робочих місцях поза сценою, в червоному кутку, в лабораторіях і в ательє декораторів та бутафорів; наказ про те, що суворо забороняється неохайне поводження з фарбами, гримом і всіма «красяшими веществами» (не зміг подолати труднощів своєї власної мови, щоб перекласти з «общепонятного»), — забороняється акторам і малярам під час праці братися за різні «публічні речі» — за публічні ручки дверей, за клямки, за крісла (йшов довгий перелік «публічних» речей, за які акторам заборонялося братись) … По тому всьому йшов пишний підпис: «Замдиректора Сметана».
«Як у П’ятакова на червінцях!» — жартували ті, кому те все заборонялося. А деякі, особливо весело настроєні, дописували на «директорському» наказі ще й свої додатки до переліку «публічних» речей, за які заборонялося бідолашним акторам братися: «За публічні місця… За публічні ліхтарі… За публічних женщин і мущин…»
Так Сметана здійснював керівництво партії в ділянці театрального мистецтва.
Найкраще поводився із Сметаною Харитон, що якось особливо, стихійно не любив Сметани. Коли Сметана з’являвся на сцені під час праці, Харитонові конче в цю хвилину треба було щось волокти через сцену — то якусь там «ставку» (величезну декораційну раму для кімнат і павільйонів), то грубий кабель електричний, то наставне «дерево», то «спинку» до «задника» або й просто драбину, — він пер таку ставку чи драбину, артистично обертаючи нею, просто на Сметану й гукав заклопотано, ділово, сердито, безцеремонно, так, як це вмів тільки старий Харитон:
— Гей! Гей! Гей! А відступімся, товаришу комісаре!! Соб! Соб!. Соб!!! — і пер на комісара щосили, наступав з тією жахливою своєю морокою, обертаючи нею. І куди би не повернувся комісар, у Харитона все виходило «соб!» Бо Сметана не знав, куди ж саме треба було повертати, як «соб!». Так Харитон заганяв комісара «соб» десь в пильний закапелок, на потіху молоді, і ще й бурчав сердито, й оком не змигнувши:
— Ах, ти Боже! І чого воно лазе!.. Не ходіть тут, товаришу комісаре, бо тут люди працюють!..
Це було зовсім неприємно Сметані, але не міг ні до чого причепитися, бачив-бо себе винним, бо не знав, куди саме треба повертати, коли Харитон каже: «Соб!» Через те Сметана став дуже рідко появлятися за сценою. Хай він сказиться, той Харитон! І що ти з ним зробиш!
І виходило так, що для Сметани на старості літ було тільки двоє найстрашніших і наймогутніших людей у всьому світі — Сазонов і Харитон.
Та цей замдиректора — це весела анекдотистика; хоч і життьова, але анекдотистика. Для скрашування буднів. Життя улаштоване мудро: щоб було в ньому над чим поплакати, та й над чим посміятися.
Воно (життя) постаралося й ще трохи, далебі, щоб зрівноважити з тим Сметаною, — до особливо комедійного додало й особливо трагедійного, а до різних снованих небилиць навколо театру й «Марусі Богуславки», до гострої інтриги додало ще трохи свого перцю, загострило її: воно вкинуло до театру ще й Сміяна.
VIII
Примха випадку
Сміянова течка, що він її було забув у читальні й що була потрапила на міліцейський смітник, не загинула. На неї якось натрапив начальник міліції і, хоч він і не розумівся зовсім на малярстві, проте з професійного обов’язку змикитив, що тут щось може бути важне, і передав течку з помальованим папером начальникові НКВД. А начальник НКВД переглянув усе пильно й доглупався, що то не якісь там звичайні помальовані шматки паперу, а театральні рисунки і проекти декорацій до п’єси «Маруся Богуславка», назву якої й на деяких рисунках понаписувано. А так як він знав, що цю п’єсу ставить їхній театр, то взяв і подзвонив до театру, і між ним та директором відбулася приблизно така розмова:
— Слухай, директар! Ти ничіво не патєрал?
— Ні.
— Врош!
— Таж ні!
— Гаварі мнє!.. Ви там ставітє ету «Маруську» ілі как єйо… Стало бить, гета принадлежит вам… Прийдіте заберіте!
Яке ж було здивування директора, режисера та помрежів, коли вони дістали до рук течку, передану начальником НКВД! У ній, поміж недбалими різними шкіцами деталів машин, фрагментами орнаментів тощо, були театральні ескізи, і якраз… до «Марусі Богуславки»! Проекти оформлення сцен, проекти костюмів, рисунки типів. Та які ескізи! Такій роботі міг би позаздрити не тільки їхній театр, а навіть найліпший московський, хоч там, як відомо, добираються найкращі мистецькі сили з усього СССР.
Почали дошукуватися, хто ж ті ескізи зробив. І на чиє замовлення? Шукали довго, і марно. Давали оголошення в газеті. Перепитали всіх місцевих художників і навіть усіх хоч трохи подібних до художників, чи це часом не він утнув. Марно. Ніхто таких ескізів не втинав. Ще якби йшлося просто про продаж, то, може, хтось і знайшовся б охочий одержати гроші, але тут ішлося про те, щоб здійснити ті шкіци на театральній сцені, і то якнайскоріше, можна сказати — негайно. Ні, на це сміливця не знайшлося. Так би, може, й не дошукалися, коли б не випадок; власне, коли б не жарт одного з помрежів, який з досади порадив запитати ще в Давида, знаменитого дурника, що шукав п’яте колесо, чи не він це малював або в того другого божевільного. Ідея всіх насмішила, як вдалий жарт. Одначе Сластьон якраз і вхопився за цю думку, — а чому б дійсно й ні? Як мистець сам, тобто до певної міри фантаст і «ненормальний», за його власним висловом, він мав свою оригінальну теорію (напівсерйозну-напівжартівливу) про те, що великі, неймовірно хороші речі неодмінно межують з божевіллям, а звідси — вони часом криються там, де ми ніколи й не запідозрюємо. Варіант з Давидом, звичайно, був забракований зразу, бо то вже явна була би нісенітниця, тут і Сластьонова теорія пасувала. Натомість щодо Сміяна, особливо на тлі всіх тих фантастичних легенд і байок, наснованих навколо цього імені, — то все можливе. І навіть по відношенню до цього імені: фантастика з ескізами видається зовсім не фантастично на тлі фантастики іншої… І сам Сластьон взявся до розшуків. І розшукав. І, на своє здивування та здивування інших, виявилося, що шкіци до «Марусі Богуславки» зробив таки Сміян. А для чого зробив — він і сам не знає. Так. Знічев’я. З божевілл я… Зі звичайної реакції на настирливу, часто бачену рекламу цієї майбутньої вистави. Ще що вразило Сластьона, це те, що Сміян ані збентежився, ані здивувався, а просто сприйняв факт його розшуків та заінтересованости його ескізами як явище абсолютно закономірне й саме таке, яке й мусило би статися неминуче… Нічого ані розпитував, ані нічого особливого сам не говорив. Відповіді його на запитання Сластьона видалися цьому останньому не тільки занадто скупими, а й досить-таки безглуздими. Ледве Сластьон виловив зі скупих, понурих і здебільшого зовсім алогічних фраз, що Сміян колись навчився декоративної штуки в якійсь «колонії Дзержинського», а потім «колись» працював не то в столичному театрі, не то на «Біломорканалі»… Тут Сластьон злякався і більше не розпитував. Треба сказати, що він взагалі не надто ліз в душу, а коли ж почув про «Біломорканал», то власна його душа отерпла і він зовсім перестав питатись… Зрештою, яке йому до всього діло, що та як. Його цікавило мати цю людину для свого театру, решта — це не його діло.