Мати би цього чоловіка до своїх послуг! І це видавалося найтяжчим. Як до цього приступити, як до діла взятись, щоб цю людину не наполохати, не турнути? Як йому пояснити?..
Але все розв’язалося на диво просто. Прослухавши всі схвильовані й плутані (від остраху й ніяковості) тиради Сластьона, Сміян ані не сполохався, ані рівно ж не виявив особливого інтересу, а чи, може, й належного розуміння, про що ідеться. Сприйняв усе якось без краю байдуже, без краю спокійно, навіть ніби з неприявною при розмові душею. А замість відповіді, якої чекав Сластьон, без жодних слів прийшов з ним до театру й так само без жодних зайвих дискусій отаборився в декоративній майстерні…
Правду сказати, Сластьон набрався страху, — ану ж цей маньяк все перепартачить, все перепсує, переламає, перепакостить… Та коли по якомусь часі Сміян (мовчки й майже не виходячи з своєї, приділеної йому, робочої кімнати, поринувши в працю з головою) зробив макети оформлення всіх сцен «Марусі Богуславки», Сластьон аж у поли вдарився від зворушення та захоплення… Розхвильований внутрішньо і нахмарений ззовні, він оббігав разом з директором Ткачем ряд «професійних та громадських» установ до НКВД включно, гаряче й рішуче вимагаючи віддати їм в їхнє розпорядження Петра Сміяна, чи то шукаючи в когось санкції. Але виявилося, що жодна установа Сміяном не цікавиться, що він ні до кого не належить і всім до нього байдуже; він — нічий. Покидьок такий собі… І «санкціонувати» ніхто нічого не збирається. Ніхто не сперечається. Не опирається. Лише кепкують собі: «Та беріть, беріть його!.. Заберіть з уздром! Будь ласка!.. Лише той… Будьте «бдітельні!»
Відтоді пішла поголоска, що божевільний оформляє «Марусю Богуславку». «Уявіть собі!..»
Хоч в анонсах і пресових різних повідомленнях дирекція театру не насмілилася поставити прізвища того божевільного, більше того, фігурував у тих повідомленнях і анонсах яко художник цієї вистави і рекламувався поруч з автором, режисером та «зірками», штатний декоратор театру Костров, — одначе містом і околицями шастала уперта й інтригуюча поголоска, що божевільний маньяк, божевільний Сміян оформляє «Марусю Богуславку», то пак — малює Марусю!..»
Це було зовсім цікаво.
IX
Один іспит
Ата лежала в гамаку під старезними яблунями й читала «БЄСИ» Достоєвського. Вона так заглибилася в читання, що не помічала нічого, ані того, що сонечко вже хилиться на захід, ані того, що хтось підійшов тихенько й став оддалік за дуплястою яблунею й визирає на неї з-за китиці сивого яблуневого листу. Підперла ліктями розкуйовджену голову, звела круто брови й гнала через океан тієї пожовклої премудрості, чи пак «глитала» цю книгу сторінка за сторінкою. Це вже були останні сторінки. Вона добігала до краю, як той розпалений і задиханий змагун з бігу марафонського до фінішу. Вона так завжди читала книги — навально, в марафонський спосіб. Сонце пробивало зелене шатро, падало на неї золотими, сліпучими зайчиками й робило її плямистою, як пантера. Пантера лежала спружинена, ніби націлена до хижого скоку, — ось-ось стрибне. Зайчики ворушилися на ній, і було враження, що пантера вже вхопила білого птаха й тепер бавиться з ним…
Ата зупинилась втомленим зором на однім місці, либонь, на останній крапці, і так завмерла. Дивилась нерухомо. Потім відірвала зір від сліпучого паперу, зітхнула й наставилася очима в сизу глибінь занедбаного саду — туди, де буйно перлись до неба кропива й малина, пересновані срібним павутинням. Дивилась туди, не моргаючи й, напевно, нічого не бачачи, так була заглиблена в думи. Химерна усмішка блукала по її обличчю. Потім Ата згорнула книгу, перевернулась горілиць і, підклавши під голову руки, а під руки «БЄСИ», наставилась очима в синє небо крізь гілки. В небі там пливли бліді пір’ясті хмаринки високо-високо, Ата дивилася на них і все посміхалася. Ворушила губами. За гіллям збоку десь в Сонячному сяйві стояла височезна й буйна осика, сягала вершиною ніби аж до самих тих блідих хмаринок і трепетала.
Постать з-за дуплястої яблуні вийшла й стала тихенько наближатися. Це був Павло Гук. Він тримав у одній руці пишну червону півонію, а в другій свого шкіряного портфеля. Рука з півонією була простягнута наперед, і він так ішов, ніби ніс викуп за своє зухвальство (з’явитися непроханим і збаламутити дівчині спокій — це ж зухвальство!). Ата зачула шерех, здригнула, але не обернулася, лише повела оком. Побачила гостя — розсердилась, бо не любила гостей непроханих і невчасних. Але вгляділа розкішну півонію в руці й розгублену міну на закохано-розпроміненому Павловому обличчі й засміялася:
— А-а-а.., Це ви, мій Ромео!?
— Уявіть собі, Ата-тюрк, що це дійсно я.
— Боже, і з портфелем! А-а-а… Та це ж ви, пак, прийшли втягати мене до комсомолу?!
— Т-так…
— О! Як це мило з вашого боку! Будь ласка… — Ата звелась і простягла гостеві руку, — привіталась і водночас забрала півонію. — Сідайте, — показала на ослін збоку. — А де ж ваша гітара?
— Яка гітара?
— Або принаймні балабайка. Серенади співати. І плащ?..
Павло почервонів, скривився, але відповів ніби спокійно, підкреслено серйозно:
— Ні, я справді прийшов втягати вас до комсомолу.
— Та-ак? Та ні! О, Павлику! Який же ви й послідовний! Ну, що ж, добре, хочу бачити, як би це мало виглядати… Та сідайте, сідайте! Так. А тепер берімось до роботи… Налигач маєте?
— Не дотепно, Ато! — образився Павло, все не можучи дати ради з юнацьким замішанням. — Не дотепно… — Сів на ослін і поклав за ним геть у траву портфеля. — Не дотепно … — І наставився на Ату розгубленим і ніби «сердитим» поглядом. — Хіба аж так погано стоїть справа, що треба налигача? Ви це серйозно?
— Цілком. — Ата спустила ноги на землю, зручно вмостилася на краєчку рухливого гамака, поклала книгу на коліна, взяла півонію до обличчя й приготувалася до, здається, серйозної розмови, ушнипилася в Павла цікавими, мерехтливими очима. В тих очах бігав лукавий, злий і дерзкий бісик, бігав виклик, ховаючись за мрійливими, меланхолійними хмаринками, віддзеркаленими з синього неба.
Павло сопів і не знав, з чого почати. Боже, він хотів би не про те з цією дівчиною говорити! З цією одчайдушною, з цією божевільною, з цією неможливою дівчиною, що притьмарила йому розум і тримає в руці його серце! Павло хвилюється і не знає, з чого почати.
Чекаючи, що буде далі, Ата перевела очі на височенну осику, що стояла осторонь в сонячнім сяйві й, здавалося, сягала вершиною до самісіньких білих пірястих хмаринок. Осика трепетала безліччю листочків, а Ата, піднявши лице, дивилася на них і ворушила губами, ніби хотіла повторити їхній лепет.
— Ви що, молитесь Богу? — зіронізував Павло нарешті.
— Ні, я складаю вірші, — не розгубилась Ата.
— Ого! І що ж, виходить?
— Авжеж, виходить.
— Гм… Цікаво… — Та ж іронія. — І що ж саме виходить?
— А ось, будь ласка… — Ата заплющила очі, як то, вона бачила, робить один знаменитий поет, подумала й продекламувала:
Гей, на нашій осиці
Три мільйони листочків!
Аж три мільйони! Аж три мільйони!
Вони організовують мітинги
І сваряться за промінчик сонячний.
О!
І розплющила очі. Це була явна пародія на вірші сучасних поетів. А може, й не пародія. На всяк випадок Павло, як не спеціаліст у віршах, зробив глибокодумну міну й похитав головою заперечливо.
Ата:
— Що? Погано?
— Ні. По-мойому… вірш кращий, аніж у Тичини, а Маяковському взагалі далеко до такого вірша. Тільки я не вірю, щоб на цій осиці було три мільйони листочків. От що.
— А-а … Дійсно … Так не вірите?
— Ні.
— Провірте. Злічіть.
— Справді! Мені це навіть і на думку не спало, — засміявся. — Якби я був літературний критик, то
справді скористався б з вашої поради, щоб не бути «голослівним».
— А вам личило би бути отаким яким-небудь Добринею-Романовим. Ха-ха! Але до діла! Так де ж ваш налигач?
— Ви це серйозно про налигач?
— Цілком.
— Е-е… Налигача то я й не взяв. Але чого так, що аж налигача треба?
— Бо, мабуть, буде занадто багато перепон.
— Ви будете собі ставити перепони?
— Не я, а дійсність їх понаставляла, й мені буде тяжко без вашої допомоги їх поперелазити. Боюсь, що й налигач не допоможе.
— Щось ви мудруєте, туманно говорите… Як той піп притчами. Ну, добре, що ж то за перепони?