Павло озирнувся навколо. Ата це помітила.
— Не бійтесь! В крайньому разі той, що підслухує, ствердить, що це не ви, а я говорила. Але тут нас ніхто не чує, ніхто, можете бути спокійні. Та й місія ж ваша цілком похвальна — ви ж втягаєте мене до комсомолу, тож дискусія при тім річ нормальна.
— «Божевільна», — видихнув Павло ледве чутно, а вголос: — Я не тому озираюсь, а, скажу вам по-щирості (посміхнувся) — чомусь моїй голові стає ніби мулько на плечах біля вас.
— Чого б то?
— Так, — ухилився Павло й наставився на Ату очима запитливо й так само запитливо підвів брови, чекав. Ата помовчала, дивилась кудись невидющим зором, розхвильована. А тоді вела далі тихим, але терпким голосом:
— Вам це не болить, а мені все це страшенно болить… Страшенно болить… І ще одна кричуща нісенітниця! Всі її бачать, але всі удають, що не бачать і аж із шкіри лізуть, щоб довести, що цієї нісенітниці немає, що все в порядку. Безглуздя це таке: від нас вимагають щоденно й щоночно жертв в ім’я «вселюдських ідеалів», а тим часом виявилося вже давно, що світ, що всі народи світу, тих жертв наших дітей, тієї нашої крови за «вселюдські ідеали» і не потребував і не потребує. А ми ту кров і піт ллємо, ллємо, ллємо!.. Для чого? І чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), що то жахливий злочин, ошуканство, брехня, колосальна, ще не бачена в світі підлота. Чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), мовляв, що ж це за математика?! — для того, щоб ощасливити десь і колись якесь там «майбутнє людство», треба принести в жертву інтереси кількох сучасних поколінь нашого народу і взагалі всіх народів наших, — інтереси маленьких безневинних дітей, інтереси великих мільйонів і наші з вами! Для того щоб колись щасливо жили пара мільйонів дітей, скажемо, якихось там американських пролетарів, у дужках (які, до речі, пролетарі американські, їздять сьогодні авто власними і не знають навіть, що за їхнє майбутнє, за майбутнє їхніх дітей так дбають десь у заморській країні, в країні старців, і ми з вами недосипаємо й недоїдаємо!) — отже, щоб пара мільйонів майбутніх дітей американських пролетарів жили колись щасливо, треба щоб сьогодні десятки мільйонів дітей нашого народу, і ми з вами, мучились в злиднях, терпіли голод і холод і ходили босі й голі, наживали туберкульоз й передчасно вмирали. Де тут логіка? Боже мій! ї хто тут ошуканець, милий мій товаришу!?
Павло мовчить нахмурений, а божевільна дівчина веде далі:
— А не бійсь, той Калита, що веде таку пропаганду і що так настирливо вимагає від нас все нових і нових жертв, живе сам в розкошах, не чекає майбутнього «раю» земного… будованого на такій народній біді, що «ридати хочеться»… — Ата спіткнулась, нахмурилась. — Ви іронізуєте… Ви скажете, що це все ніби газетна передовиця. Ну, що ж, така епоха — епоха газетних передовиць. Але все ж таки в цій епосі таких газетних передовиць не буває. Чи бувають? Павло мовчить. Ата, почекавши, зітхає й веде далі: — Ридати хочеться… Ви гляньте на наших дітей голопузих, золотушних, брудних, животатих, а особливо отих безпритульних! Вони веселі й не помічають свого лиха, вони думають, що так і мусить бути; бач, їх навіть переконали, що іменно їхнє життя є найщасливіше, бо в усьому іншому «капіталістичному» й «реакційному» світі діти «жахливо бідують»… Уявляєте, як ще можна бідувати!? А діти виходять від порівняння — якщо вони живуть найщасливіше, гарно, то як же буде виглядати «бідують»! Виходить жах. І тому вони вважають себе щасливими… до пори до часу… вони сміються й ростуть оптимістами. Як і ми виростали. А тим часом… Господи! Чи ж мені про це говорити й чи до вас! Я чула, та й навіть у офіційних наших журналах читала, там, де цензор проґавив (а всього не вбережеш, шило вилазить!), як живуть діти в світі. От, скажемо, в Японії. Або в Німеччині! Або в Фінляндії, де побували наші хлопці недавно, та й в Польщі навіть, де теж побували наші люди недавно. А вже про ту Америку й говорити нема чого … І ридати хочеться … І хто ж тут барбос, скажіть мені, друже мій, друже мій… Е-е-е…
Ата махнула рукою й замовкла. Досить. Як для іспиту на придатність до комсомолу, то цілком досить. Схвильована, тамувала себе, тамувала серце й дивилася просто в обличчя Павлові. Чекала. Вона виговорила принаймні головне, що її мучило. І то виговорила не кому-небудь, а йому, «самому» Гукові. Знаменитому Гукові. От. Нехай знає. Їй чомусь на тому залежало. І тепер зімкнула уста й чекала… Згодом ще прошепотіла, щоб якось округлити, якось завершити свою довжелезну й гарячу, й тому досить хаотичну тираду:
— Ось такі думки рояться в моїй голові, і ось такі муки роздирають моє міщанське, некомсомольське, дурне серце. Що?
Павло мовчить. Стоїть насуплений, міниться на обличчі червоніє, блідне, знову червоніє… Мовчить. Ата почекала відповіді й, не дочекавшись, почала собі гойдатися в гамакові. Дивилася на Павла спідлоба й тоненька-тоненька усмішка кривила їй кутки уст. Але далі усмішка та почала бліднути, почала сповзати… Душу вже проймав холодок остраху, підіймаючись десь з глибин опритомлюваної свідомості.
По довгій-довгій мовчанці Ата перестала гойдатися, зупинилася, подивилась надзвичайно пильно Павлові в лице та:
— Ну, що… Тяжко мене втягати до комсомолу? — тихо так, вже зовсім без задерикуватості.
— Тяжко, Ато… Але мене дивує, хто ж це вам такі думки втовкмачує в голову, от що.
— Ніхто мені не втовкмачує! — спалахнула Ата. — Я не дитина, якій «втовкмачують». Сама думаю… От дивлюся на все й думаю… Вишукую, читаю й думаю… Голова розсідається, а я думаю!.. І не можна, не думати… А ви не думаєте?
— Гм… Д-думаю…
— Ну й що?
— Ну й {Павло замислено повів рукою по сонячній плямі на лавці, ніби хотів її зітерти, а потім по чолі), ну і… голова розсідається…
— Та що ви?!
— Серйозно.
— Е, киньте! Не вийде. От ви дійсно тепер рисуєтесь. Щоб мені подобатись… Але я кривляк не люблю, фе!
— Чому ж кривляк? В кожного свої причини, щоб голова розсідалася…
— А-а-а…
Зайшла незручна мовчанка. Ата почувалась трохи ніяково, відчувши враз, що перед нею людина не тільки щільно замкнена, але й сильної вдачі, та ще й така, що, мабуть, має що замикати. І що справді має над чим розсаджуватись головою. Ну, що вона, зрештою, про нього знає?! Що вона знає про його душу, про його думи, про його болі? Нічого. Равлик. Ще й герметично закритий. І навіть не равлик, а ціла черепаха… Роздумуючи над цим, Ата протягла мляво:
— Якщо пам’ять мені не зраджує, хтось обіцяв бути щирим і одвертим зі мною. Це правда?
— Правда.
— То доведіть. От скажіть мені щиро, що ви думаєте з приводу моєї… моєї сповіді, так скажемо? А? Але щиро!
Павло мовчить. Ледь посміхнувся. Подивився пильно Аті в очі, але нічого не каже. Чомусь перед внутрішнім його зором зринув товариш Сазонов… Товариш Сазонов з товаришем Зайдешнером… Розмова колишня… Обіжник з Центру… Посміхнувся і нічого не відповів на Атине запитання. Він волів більше слухати. Ата дивилась все з тим же запитанням, і під її тим поглядом Павло покрутнув головою в плечах, так ніби їй було там справді мулько й незручно. А потім, щоб перевести розмову на інше, запитав: — Ви згадували про «діамат»… Ви вчили його?
— Так.
— Де (іронія)!
— Не іронізуйте. Уявіть собі, я вчила «діамат». Та ще й на «відмінно».
— Так?! І де б то?
— Уявіть собі, що я закінчила театральний технікум.
— А-а… Я й забув.
— Не забувайте ж.
— Т-та-ак…
Незручна мовчанка. Око впало на грубу книгу в Ати на колінах, і Павло простягнув руку. — Можна?
— Будь ласка.
Взяв книгу до рук. Одгорнув зашмаровану палітурку — «Бєси» Достоєвського.
— О-о! Що це?
— Книга.
— Я бачу, Ато, що це книга. Навіть знаю, що це за книга. Більше того, я навіть знаю, що це заборонена книга. Де ви її взяли?
— Купила. Позавчора. На базарі. В барахольника. В тім ряду. Де продається. Різний мотлох. Я часто там купую різні цікаві речі. Навіть… уявіть собі… комплект «Вапліте» купила!.. Ах, як добре, що наша цензура випустила з ока барахолку й не накладає на різне сміття своєї лапи! Ажи?
— Слухайте, Ато! Божевільна Ато! — відкарбував раптом Павло тихо, але з якоюсь лютою ноткою. — Чи ви, нарешті, знаєте, де є межа?!.