— Чого? — наївне запитання.
Мовчанка. Павло опановує себе. Прикушує губу і зітхає. Дивиться пильно на Ату, занадто пильно, та, карбуючи тихо кожне слово:
— Ви — ніколи — не вимагайте — прямої — відповіді на ваші — зрадливі — й єхидні — запитання! От. Я знаю — одного — чоловіка, який — теж — ставить зрадливі запитання. І хоч між вами і ним колосальна різниця, проте це іменно його мені нагадує.
Аті йде холодок по серцю, і в той же час їй робиться весело — вона здогадується, які саме думки і які підозріння перебігли в його голові, і вже їй здається, що замість відважної й щирої розмови насправді відбувається фарса — ніби одне одного ловить. Смішно. Яка іронія! Це можливе тільки в цю епоху — епоху равликів і зради. Вона це думає, а каже інше, на тему «зрадливих запитань» та «нагадування когось»:
— І вам це неприємно?
— М-м… Майже.
— Гм… Я знаю, кого ви маєте на увазі.
— Ой?
— Сазонова. Павло аж скинувся:
— Що?! Як це ви вгадали?
— Не велика мудрість. Хто може викликати неприємність і острах навіть… навіть у вас? За людськими душами тут полює лише одна особа (якщо не рахувати мене! — іронія), та особа, якій на людських душах залежить. І це — товариш Сазонов.
Павло пильно вдивляється Аті в обличчя. Ата весело розсміялася:
— Від того, що ви зараз подумали, можна б зависнути. Еге ж… Але киньмо про дурниці. Ви тримаєте «Бєси». Ви читали їх ?
— Колись.
— І?
— І читав.
— І?
— Господи! Чого ви від мене хочете? Щоб я оцінив цю книгу ?
— Так. Цікаво.
— Контрреволюційна книга.
— Чому?
— От причепа… Тому… (Зовсім роздратовано). Та тому, що це апофеоз російського ідіотизму!
— О-о-о?!. А ще що?
— А ще? (Пауза, а потім суворо). — А ще — я не радив би вам таких книжок читати й вишукувати по барахолках.
— Гм… Що ж зробиш, коли розумні речі сьогодні можна знайти тільки на барахолках, на смітниках. Таке в мене враження. Не читати ж мені оті, як пак про них сказав той бзікуватий поет, той Єсенін: «Ні прі какой паґодє я етіх кніг, канєчно, нє чітал!» Милий і бідолашний поет, як я йому співчуваю! І — повісився… — Ата взяла з рук Павлових книгу, поважила на руці, гарненько її закрила та: — Але він повісився, мабуть, прочитавши ось цю книгу, а потім озирнувшись навколо… Єй-бо!
— Все-таки я не раджу вам читати… Це небезпечно.
— Ви думаєте, що й я повішусь?
— Ні, — нахмурився Павло. — Навпаки, я думаю… що не ви, а… навпаки… Кгм! Ви зб’єтеся з дороги самі й зб’єте інших (крива посмішка).
— Браво, товаришу Гук! Дякую. Але от саме тому я й читаю, що небезпечно. А щодо збивання з дороги, то не турбуйтесь. Не страшно. Більше того, коли б я мала талант, я б сама хотіла би збитися з дороги та й написати таку книгу. Неодмінно. Ух!..
— І про що?
— Про все… І про вас… Про вас особливо! Про людську трагедію… Про брехню. Про равликів… Коротше — про той самий «апофеоз», що ви про нього оце говорили. Про подібний. Чи не здається вам, що ми теж всі бабраємося в такій самій баюрі універсального ідіотизму? А?
— Ні, не здається.
— Ви хочете сказати «не полагається, щоб здавалось»?
— Гм… Ні, не так…
— Ох, так … — зітхнула, замислилась. — Шкода… Як же ж шкода… що ми такі різні люди.
— Так. Шкода… Дуже шкода.
І, посміхаючись кожен по-свойому, вони дивилися одне на одного. Подібне було на те, що вони бавляться в кота-мишки. Але хто в кінечнім висліді буде кіт, а хто бідолашна мишка? От питання.
Аті вже було досадно. Вона вже бачила, що дала маху. Вона бачила, вона переконалася, що вони все-таки далекі й чужі. Вони зовсім-зовсім різні душі. Запал її минув, і вона вже шкодувала, що так необачно, так одверто говорила. Вони таки, здається, зіграли в кота-мишки… Раптом Аті пробігли лоскітливі комашки поза спиною — вона уяснила собі чітко, що «мишка» таки вона, — зрозуміла, що тепер, якби він хотів зловжити, то її життя в його руках. Вона вся тепер в його руках, як пташка. Того, що він від неї чув, вистарчить, щоб розпоряджатись її головою, як він схоче, щоб шантажувати її й щоб, нарешті, знівечити все її життя. Ба навіть знівечити життя геть всіх її друзів і знайомих!.. А в душі вже підіймалася хвиля ворожості, хвиля злості й підступала, як клубок сліз, до горла. Хотілось щось раптом пальнути, щось зле, дерзке, образливе. Хотілось, щоб на ньому репнула від злости його мушля, й побачити, що там у ній. Що він думає, цей чортів равлик!? Равлик-Павлик! Що в нього в душі і в серці?
Це, здається, відчув Павло й мружив очі. Дивився в обличчя Аті все пильніше. Все пильніше. Мружив очі й, як здалося Аті, в тих очах бігали й ховалися за повіки злорадні й тріумфальні іскорки… Такі злі чортики… Він, здається, хотів щось спитати чи щось сказати, і те «щось» крутилося в нього на самісінькім кінчику язика. Щось несподіване й, може, неприємне. Але не питав. Лише тонка усмішка грала на його устах.
— Ви щось хочете спитати? — підігнала його Ата, щоб якось звільнитися від нестерпної напруги.
— Так.
— Будь ласка.
— Кгм… Скажіть, Ато, хто був ваш батько ?
— А-а-а… — Ата насупилась. Мовчала. А потім промовила сумно, з гіркотою в голосі. — Не знаю… Одно я знаю напевно — що він у мене був.
— «Був»?
— Так. І нема… Я втратила батька ще маленькою.
— І хто він був все ж таки?
— Хто був мій Батько? — Ата блиснула очима й вимовила з натиском. — Це я теж знаю напевно, товаришу Гук. Він був мужчина!
— Та-ак? Гм … Ви так промовили слово «мужчина», ніби хотіли цим сказати щось інше, не сказане прямо.
— Можливо… В кожнім разі ви своєю реплікою ствердили зайвий раз, що бути мужчиною —це в наш равликовий час велике диво.
— Я цього не сказав… (Павло втопив свій погляд в очі дівчини). Але ваші натяки зраджують, що під словом «мужчина» треба розуміти «контрреволюціонер».
Ата витримала довгий погляд і промовила дерзко:
— Можливо. І, мабуть, саме тут і лежить найглибша лінія наших розходжень… Ми однакові слова розуміємо зовсім по-різному. Я про це говорила з самого початку, давно…
По цих словах Ата встала з гамака, даючи тим зрозуміти, що розмову закінчено і що пора розходитись. Тим більше, що вже й завечоріло. Павло теж звівся… На лиці була досада й розгубленість. «Ах, не про це! Зовсім, зовсім про інші ж речі він хотів сьогодні говорити!» Зітхнувши здавлено, взяв свою течку з трави… І вони пішли геть з саду. Півонія лишилася лежати на гамаку… Перейшли разом сад і дійшли до ґанку. Біля ґанку зупинилися.
— Т-та-ак… — протяг Павло тихо, роздумливо.
Ата стріпнула головою з викликом і промовила в тон, глузливо:
— Т-та-ак… Надіюсь, що ви більше не будете втягати мене до комсомолу?
І зробила великі насмішкуваті очі. І простягла руку на прощання.
Павлове обличчя запромінилось. Він узяв руку, подивився в Атині насмішкуваті очі одвертим, довгим поглядом, якось загадково посміхнувся й промовив уперто:
— Ні, буду.
Диспут
В столярній працював столяр Гилимей, зігнутий літами й тяжкою працею та засмоктаний злиднями, понурий, мовчазний чоловік, з довжелезними руками, як у орангутанга. Мало хто чув, щоб він щось говорив, щоб він колись «пустив пару з уст».
До столярні часто заходив Чубенко — окреме чудо міста Нашого, — бровастий (брови стріхою), сивоусий, здоровенний чолов’яга, — колишній повстанець, а потім «червоний партизан», орденоносець і голова Партизанської комісії. Вуса мав, як Тарас Бульба (якщо вірити Гоголеві або всім тим малярам, що пробували того легендарного гоголівського Тараса Бульбу змалювати), — то були не вуса, а вусяра, і тими вусярами він славився. А ще славився він тим, що теж був дуже мовчазний і розмовляв охоче тільки з чаркою. Він приходив до Гилимея, сідав, закурював товстелезну цигарку з тютюну-самосаду й газетного паперу й так сидів мовчки. Нічого не говорив і нічого не питав. І нічого не вимагав. Дивився, як його приятель працює. Вони були ще друзями дитинства, а потім разом робили революцію, потім пішли різними шляхами, кому як повезло, — один мав орден, а другий мав рубанок. Один був «великий начальник», а другий — «пшик». Але в суті різниці ніякої, однаковий «пшик», і тому вони лишилися по-старому вірними приятелями і розуміли один одного без слів.
Отак сходилися і проводили приємно час, — один працював, а другий дивився; один стругав, а другий милувався, як завивалася пахуча тонюнька стружка. І обидва димили махорку «в затяжку».