Чубенко, як і Гилимей, взагалі говорив дуже рідко, але вже як і говорив, то не як Гилимей (боязко, блідо й нечленоподільно), а неодмінно щось таке голосне й несподіване, й до карколомності оригінальне, що потім воно облітало все місто і оберталося в байку. І не тому, що Чубенко цього неодмінно хотів, а так виходило. Прадідівський перчений гумор і наївна простота були його натурою. Для прикладу, це з його уст злетіла, як самохарактеристика, перелицьована приповідка, що потім обернулася в ходячий анекдот і живе понині в гумористичному репертуарі міста Нашого:
Дід був козак — Чуб, як дуб!
Батько — дубок, козачий синок!
А внук — Чубенко п’яниця, гнилий пеньок!
Ця самохарактеристика, безперечно, злетіла з п’яних уст, але народом була сприйнята, як верх «самокритики», і Чубенків престиж від того не тільки не впав, а навпаки, підріс в очах народу за цей його щирий і нещадний сміх.
Або ще таке, що злетіло з п’яних Чубенкових уст:
Бережися, НеКаВеДе! —
ЧУБЕНКО йде!
Це йшов якось Чубенко напідпитку, а назустріч по вузькому пішоходу товариш Сазонов — нач. НКВД. Чубенкові ніде пройти. Роздивився — аж то перед ним така велика риба! Взявся Чубенко за свої запорозькі вуса, набусурменив брови, ошкірився, похитуючись, та й пальнув раптом на всю горлянку:
Бережися, НеКаВеДе!
ЧУБЕНКО йде!!
Здоров, Сазон!
Пальнув це він по-приятельському, тому що на язик йому набіг такий веселий каламбур.
Начальство знало, що це каламбур, що це жарт з глибини «простого партизанського серця», і не мало нічого проти, сміялося разом з усіма.
Взагалі, попри всі Чубенкові химери та понуре пияцтво, авторитет його в верхах суспільства стояв досить високо, всі його шанували, й він був одним з найавторитетніших людей в тих верхах суспільства міста Нашого. Бо «найзаслуженіший», а заслуженим, та ще таким солідним віком, багато прощається. Колись цей вусатий дідуган був головою Контрольної Комісії (грізної «КК») як «найстарший» член партії. Але за пияцтво «полетів» з такої «високої драбини», так що він там побув кілька хвилин, як той «Мітька на царстві». Одначе ця хвилинна «Мітьчина» кар’єра не пропала безслідно, — цей колишній маєстат і слава давали йому право тепер поводитись досить вільно, і, може, тому його перчені словечка й вибрики минали йому безкарно. Тим більше, що, зрештою, й невідомо ж, для чого він ті вибрики робить і терпкі слова говорить. Хоча й те сказати — чоловік це право завоював у громах і бурях революції і, якщо він після тих «громів і бур» так понуро глушить горілку, а з «високої драбини» полетів сторч головою, — ну, то буває…
Чубенко дуже любив театр. А так як він був все-таки не останній пішак, а колишній партизан, цебто, значить, колись «завойовував усе для народу», то й вважав себе власником усього й цього театру теж. І тому завжди до нього заходив чи треба, чи не треба. Заходив, як хазяїн! — от іде кудись по ділу і заверне неодмінно до театру. Якось так виходило, що всі його стежки вели сюди. А так як він властиво в самому театрі, тобто на сцені межи акторами, не мав чого робити («І кому я там потрібен?! Заважати?!»), то він заходив до столярні, до найголовнішої, як йому здавалося, особи в цілому театрі — до свого старого друга, столяра Гилимея. Тим більше, що з цим ветераном революції й другом дитинства не треба було говорити нічого й тому було найлегше й найприємніше. А головне — тут, іменно тут, кожен з них наочно бачив, за що боровся і що боровся не марно, і вважав себе тут (у столярні, при якій був театр!) найголовнішою персоною.
Під час таких відвідин Чубенка іноді до столярні забігав Харитон — він теж одноліток, але цей як завгосп почував себе і зовсім як господар, і був, здається, найближче до істини. Тоді неодмінно відбувалася якась цікава і оригінальна розмова.
Раз таку розмову «ветеранів революції» мала щастя почути Ата. Випадково.
Чубенко курить, Гилимей струже, Харитон хоче поговорити, але не знає з чого почати. Чухає потилицю, зітхає. Нарешті вхопив тропи:
— Ех-хе-хе-хе… — зітхає Харитон. — Літа, літа наші!..
Мовчанка.
— Літа, кажу, наші!..
— Та літа — безвиразно, по довгій мовчанці згоджується Чубенко. А Харитон позіхає знову:
— Ех-хе-хе-хе… І обратно ж — діла, брат, діла наші… Ой, діла!!.
Мовчанка.
— Діла, кажу, наші!..
— Та діла… — згоджується нарешті так само безвиразно й апатично Чубенко.
— А все, брат, від Бога — карбує категорично Харитон.
Чубенко мовчить. Пихтить димом. А Харитон настоює:
— Від Бога, кажу, брат!.. Об’язатільно від Бога!.. Чубенко мовчить. Пихтить димом.
— Від Бога, кажу, дане!!.
— Та дане… — нарешті згоджується Чубенко.
— Та ще й «кинуте», — вставляє несподівано понурий Гилимей, проглядаючи тим часом пильно націленим і примруженим оком обстругувану фуганком рейку. Його репліка видається такою несподіваною, що аж Чубенко озирається й знизує плечима.
— Чи кинуте, чи не кинуте, а дане, брат! Дане!.. Ага!.. Га-га-га!.. — тріумфує Харитон як переможець.
Після цього Харитон замовкає на якийсь час. Перемігши цих «бузувірів» у першій турі, він лаштується до другого туру цього оригінального диспуту. Потирає руки й мружить очі, від яких у всі боки розбігаються, як промінчики, тоненькі зморшки, такі сонячні й такі добродушні. Націлюється й починає другу туру:
— А все за гріхи… За гріхи!!. Еге ж! Мовчанка.
— За гріхи, кажу, братця!.. За тяжкі гріхи наші така кара. Га?
— Та кара… — зітхає Чубенко.
— Ага!.. Заробили чортови сини! І так і треба… Хіба ми люди?
Мовчанка.
— Хіба ми люди, я вас питаю? Мовчанка. Дим.
— Свині ми, а не люди! От що. Недарма кажуть, що людина пішла від облизяни… Ну, хто ми, я тебе питаю, Чубенку? Чого вуса звісив, як Сірко хвоста? Хто ми?
Чубенко мовчить задумано. Помалу димить. Нарешті меланхолійно:
— Свині…
— Правильно! Ну, от… Аг-га-га-га! — сміється втішений Харитон, перемігши і в другому турі. Відпочивши й витерши сльози сміху з очей, Харитон приступає до третьої тури:
—А тепер нащот Страшного Суда обратно ж!.. Ану, братця! Буде Страшний Суд? Га? Кипітимемо ми в смолі у чортів на вилах? Як ви думаєте, братця?!
«Братця» мовчать. Задума. Байдужість до всього. А Харитон насідає.
— За діла наші, за діла!.. Нєт, ви скажіть! Ви не крутіться, чортови сини!.. Підете на Страшний Суд?
Мовчанка. «Чортови сини» зовсім не крутяться, а один курить, другий струже. Обидва байдужі, занурені в таку приємну задуму й меланхолію в присмерку майстерні, сповненої терпкого запаху живиці й ладану, ніби мріями далеких борів, або в церкві в часи дитинства… А Харитон напосідає:
— Ага!.. Ага!.. Натворили свинств, а тепер в очерет?! Ні, братця! Все должно буть по закону й по писанію. Кажіть, підемо на Страшний Суд? Візьмуть нас на цундру[16], як облизянячих синів? Ага!.. Боїтесь…
Нарешті Чубенко зітхає й ворушить вусом:
— Та вже підемо… тільки відчепись… Харитонові якраз цього й треба. Повна перемога. Вигравши так цілий диспут, задоволений Харитон
радісно сміється — коло очей збираються цілі сонця рясних, веселих зморщок, показуючи тим увесь блиск його душі, що її навіть пекельна перспектива для його друзів і для нього самого не дуже-то журить. Так промінячись сміхом, Харитон ляпає Чубенка по плечі й, спитавши в Гилимея про якусь там «ставку» чи «ряму» й чи скоро він її зробить, йде собі геть. Іде й іще й на сходах десь там бурчить, але тепер по-хазяйському:
— Онучі скрізь порозвішували й сушать… артисти теж!.. І обратно ж штани!.. І всякі такії причандалії… На балкон вийти не можно…. Не храм науки, а сушня для галантереї… Хіба для того це народ вам виплакав!?
XI
«Орденоносець»
Невідомо з чого і для чого постала, але десь виповзла чутка й почала розходитися по місту, що молоду зірку, Мавку з «Лісової пісні», Аталею Дахно мають нагороджувати орденом… Вістка пустилася в мандри й гасала, де радісна й грайлива, де жартівлива, а де й терпка та іронічна або повита серпанком жалю й смутку, що от, мовляв, пропала дівчина — була така чиста й прекрасна, непідкупна й щира, з душею кришталевою, ніяким орденам не підпорядкованою, їхня краса й гордість, і… тепер уже не буде її! Зроблять з неї якесь «орденоносне опудало», призначене бути казенною лялькою, приплетуть казенною залізячкою, зборкають — ані вільно ступити, ані вільно сказати, ані всміхнутися від власної душі, ані заспівати вже не можна буде без строгої відповідности до ордена, до бажань тих, що той орден чіплятимуть на ці юні груди… А то й загублять, як ту Оксану Петрусенко!.. Були от і такі інтерпретації цієї веселої чутки.