Маруся Богуславка – Іван Багряний

Це, здається, відчув Павло й мружив очі. Дивився в обличчя Аті все пильніше. Все пильніше. Мружив очі й, як здалося Аті, в тих очах бігали й ховалися за повіки злорадні й тріумфальні іскорки… Такі злі чортики… Він, здається, хотів щось спитати чи щось сказати, і те «щось» крутилося в нього на самісінькім кінчику язика. Щось несподіване й, може, неприємне. Але не питав. Лише тонка усмішка грала на його устах.

— Ви щось хочете спитати? — підігнала його Ата, щоб якось звільнитися від нестерпної напруги.

— Так.

— Будь ласка.

— Кгм… Скажіть, Ато, хто був ваш батько ?

— А-а-а… — Ата насупилась. Мовчала. А потім промовила сумно, з гіркотою в голосі. — Не знаю… Одно я знаю напевно — що він у мене був.

— «Був»?

— Так. І нема… Я втратила батька ще маленькою.

— І хто він був все ж таки?

— Хто був мій Батько? — Ата блиснула очима й вимовила з натиском. — Це я теж знаю напевно, товаришу Гук. Він був мужчина!

— Та-ак? Гм … Ви так промовили слово «мужчина», ніби хотіли цим сказати щось інше, не сказане прямо.

— Можливо… В кожнім разі ви своєю реплікою ствердили зайвий раз, що бути мужчиною —це в наш равликовий час велике диво.

— Я цього не сказав… (Павло втопив свій погляд в очі дівчини). Але ваші натяки зраджують, що під словом «мужчина» треба розуміти «контрреволюціонер».

Ата витримала довгий погляд і промовила дерзко:

— Можливо. І, мабуть, саме тут і лежить найглибша лінія наших розходжень… Ми однакові слова розуміємо зовсім по-різному. Я про це говорила з самого початку, давно…

По цих словах Ата встала з гамака, даючи тим зрозуміти, що розмову закінчено і що пора розходитись. Тим більше, що вже й завечоріло. Павло теж звівся… На лиці була досада й розгубленість. «Ах, не про це! Зовсім, зовсім про інші ж речі він хотів сьогодні говорити!» Зітхнувши здавлено, взяв свою течку з трави… І вони пішли геть з саду. Півонія лишилася лежати на гамаку… Перейшли разом сад і дійшли до ґанку. Біля ґанку зупинилися.

— Т-та-ак… — протяг Павло тихо, роздумливо.

Ата стріпнула головою з викликом і промовила в тон, глузливо:

— Т-та-ак… Надіюсь, що ви більше не будете втягати мене до комсомолу?

І зробила великі насмішкуваті очі. І простягла руку на прощання.

Павлове обличчя запромінилось. Він узяв руку, подивився в Атині насмішкуваті очі одвертим, довгим поглядом, якось загадково посміхнувся й промовив уперто:

— Ні, буду.

Диспут

В столярній працював столяр Гилимей, зігнутий літами й тяжкою працею та засмоктаний злиднями, понурий, мовчазний чоловік, з довжелезними руками, як у орангутанга. Мало хто чув, щоб він щось говорив, щоб він колись «пустив пару з уст».

До столярні часто заходив Чубенко — окреме чудо міста Нашого, — бровастий (брови стріхою), сивоусий, здоровенний чолов’яга, — колишній повстанець, а потім «червоний партизан», орденоносець і голова Партизанської комісії. Вуса мав, як Тарас Бульба (якщо вірити Гоголеві або всім тим малярам, що пробували того легендарного гоголівського Тараса Бульбу змалювати), — то були не вуса, а вусяра, і тими вусярами він славився. А ще славився він тим, що теж був дуже мовчазний і розмовляв охоче тільки з чаркою. Він приходив до Гилимея, сідав, закурював товстелезну цигарку з тютюну-самосаду й газетного паперу й так сидів мовчки. Нічого не говорив і нічого не питав. І нічого не вимагав. Дивився, як його приятель працює. Вони були ще друзями дитинства, а потім разом робили революцію, потім пішли різними шляхами, кому як повезло, — один мав орден, а другий мав рубанок. Один був «великий начальник», а другий — «пшик». Але в суті різниці ніякої, однаковий «пшик», і тому вони лишилися по-старому вірними приятелями і розуміли один одного без слів.

Отак сходилися і проводили приємно час, — один працював, а другий дивився; один стругав, а другий милувався, як завивалася пахуча тонюнька стружка. І обидва димили махорку «в затяжку».

Чубенко, як і Гилимей, взагалі говорив дуже рідко, але вже як і говорив, то не як Гилимей (боязко, блідо й нечленоподільно), а неодмінно щось таке голосне й несподіване, й до карколомності оригінальне, що потім воно облітало все місто і оберталося в байку. І не тому, що Чубенко цього неодмінно хотів, а так виходило. Прадідівський перчений гумор і наївна простота були його натурою. Для прикладу, це з його уст злетіла, як самохарактеристика, перелицьована приповідка, що потім обернулася в ходячий анекдот і живе понині в гумористичному репертуарі міста Нашого:

Дід був козак — Чуб, як дуб!

Батько — дубок, козачий синок!

А внук — Чубенко п’яниця, гнилий пеньок!

Ця самохарактеристика, безперечно, злетіла з п’яних уст, але народом була сприйнята, як верх «самокритики», і Чубенків престиж від того не тільки не впав, а навпаки, підріс в очах народу за цей його щирий і нещадний сміх.

Або ще таке, що злетіло з п’яних Чубенкових уст:

Бережися, НеКаВеДе! —

ЧУБЕНКО йде!

Це йшов якось Чубенко напідпитку, а назустріч по вузькому пішоходу товариш Сазонов — нач. НКВД. Чубенкові ніде пройти. Роздивився — аж то перед ним така велика риба! Взявся Чубенко за свої запорозькі вуса, набусурменив брови, ошкірився, похитуючись, та й пальнув раптом на всю горлянку:

Бережися, НеКаВеДе!

ЧУБЕНКО йде!!

Здоров, Сазон!

Пальнув це він по-приятельському, тому що на язик йому набіг такий веселий каламбур.

Начальство знало, що це каламбур, що це жарт з глибини «простого партизанського серця», і не мало нічого проти, сміялося разом з усіма.

Взагалі, попри всі Чубенкові химери та понуре пияцтво, авторитет його в верхах суспільства стояв досить високо, всі його шанували, й він був одним з найавторитетніших людей в тих верхах суспільства міста Нашого. Бо «найзаслуженіший», а заслуженим, та ще таким солідним віком, багато прощається. Колись цей вусатий дідуган був головою Контрольної Комісії (грізної «КК») як «найстарший» член партії. Але за пияцтво «полетів» з такої «високої драбини», так що він там побув кілька хвилин, як той «Мітька на царстві». Одначе ця хвилинна «Мітьчина» кар’єра не пропала безслідно, — цей колишній маєстат і слава давали йому право тепер поводитись досить вільно, і, може, тому його перчені словечка й вибрики минали йому безкарно. Тим більше, що, зрештою, й невідомо ж, для чого він ті вибрики робить і терпкі слова говорить. Хоча й те сказати — чоловік це право завоював у громах і бурях революції і, якщо він після тих «громів і бур» так понуро глушить горілку, а з «високої драбини» полетів сторч головою, — ну, то буває…

Чубенко дуже любив театр. А так як він був все-таки не останній пішак, а колишній партизан, цебто, значить, колись «завойовував усе для народу», то й вважав себе власником усього й цього театру теж. І тому завжди до нього заходив чи треба, чи не треба. Заходив, як хазяїн! — от іде кудись по ділу і заверне неодмінно до театру. Якось так виходило, що всі його стежки вели сюди. А так як він властиво в самому театрі, тобто на сцені межи акторами, не мав чого робити («І кому я там потрібен?! Заважати?!»), то він заходив до столярні, до найголовнішої, як йому здавалося, особи в цілому театрі — до свого старого друга, столяра Гилимея. Тим більше, що з цим ветераном революції й другом дитинства не треба було говорити нічого й тому було найлегше й найприємніше. А головне — тут, іменно тут, кожен з них наочно бачив, за що боровся і що боровся не марно, і вважав себе тут (у столярні, при якій був театр!) найголовнішою персоною.

Під час таких відвідин Чубенка іноді до столярні забігав Харитон — він теж одноліток, але цей як завгосп почував себе і зовсім як господар, і був, здається, найближче до істини. Тоді неодмінно відбувалася якась цікава і оригінальна розмова.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: