Зараз перед сіро-зеленим будинком красується величезний рожевий щит з черговим анонсом:
«МАРУСЯ БОГУСЛАВКА».
Цей самий анонс намальовано також на широкій смузі білої матерії чорно-синіми літерами, нарбутівським стилем, й тією смутою оперезано театральний фасад по діягоиалі:
«МАРУСЯ БОГУСЛАВКА».
І
Бедрик
Калинові губи тримають зелений пищик і вряди-годи змушують його пищати. Зелений пищик з стрючка жовтої акації. Губи пересувають його з кутка в куточок, і він ходить, як висунуте жало, зелене жало, на кінчику роздвоєне. Червоний колір виграє мінливо, бо губи весь час ворушаться, і тяжко від нього відірватися очима. І бере заздрість до пищика.
Іноді пищик випорскує і геть губиться в шпориші, тоді його мляво дістає засмагла дівоча рука й знову впроваджує до уст, і пищик, мов покараний, видає довгий зойк.
Ні, рішуче бере заздрість до того пищика!
— Мда-а, — каже той, що не може ніяк відвести очей від губів калинових, і замовкає. І більше нічого. В горлі йому пересихає, але не від спеки, ні, від тих губів калинових з зеленим жалом пищика, таких чужих, таких непривітних. «Мда-а»… Дівчина ніби й не чує.
Вони обоє лежать в шпориші, серед ріденьких ромашок і калачиків, на окопі за містом. Вона — тонка й виточена, як ситняжина, насунувши солом’яного брилика на самісінький ніс, так ніби їй увесь світ остогид і вона не хоче на нього дивитися; чорні коси виповзають з-під брилика двома блискучими гадюками й переплітаються на потилиці, над смаглявою шиєю; сталевого кольору суконка обтягує її стан, а там, де вона кінчається, бронзовіють литки і босі ноги — шкіряні сандалі лежать осторонь в шпориші. А віку їй — ну, може, двадцять весен, а може, й ще одна. Він — зовсім зелений юнак, але атлетичної будови, має гарне, інтелігентне (і «дуже серйозне») обличчя, з золотавим пушком над губою; в розхристаній сніжно-білій сорочці і теж босоногий, — черевики лежать в шпориші збоку; світло-русявий і синьоокий, і ті очі сині ніби наївні, що зовсім не пасує до «серйозного» обличчя. Бач, ті очі тому такі, що хлопець смертельно закоханий. Йому теж небагато весен, може, двадцять три, а може, й ще одна. Під головою у нього шкіряний портфель з блискучими замками, і він лежить на тім портфелі щокою і дивиться на калинові губи, не в силі одвести очей, пломеніє увесь, і аж вухо в нього стає теж калинове. Він намагається побачити очі під солом’яним бриликом, але нічого з того не виходить, брилик нацуплений міцно.
З того, як вона дме в пищика і як вона його жує, ясно, що вона темна, як хмара, і що думки її зовсім не тут, і що супутник її взагалі для неї не існує. Вона тоне не в шпориші, вона тоне в мелянхолії, в незбагненному смуткові, в невиразній тузі, а може, й просто в нудьзі. А може — хтозна.
— Слухайте, Ататюрк!.. — говорить юнак не своїм, хрипким голосом. — Ататюрк!..
Дівчина мовчить якусь хвилину. Потім видмухує геть пищика й повертає лице на голос. І говорить апатично, ніби до когось далекого в телефон:
— Галло!.. Товаришу Гук! Скільки я вам говорила, — не називайте мене «Ататюрком»… Ви забули, як мене звуть? Мене звуть А т а л е я.
— Знаю… Навіть знаю, що по-латині чи на якійсь там іншій древній мові це означає П а л ь м а; це вам підходить, але ж «Ататюрк» — більше підходить, звучить грізно, як постріл, і це вам пасує, Аточко!.. Всі ж вас так називають, бо ви така… Аточко…
Дівчина з серцем скидає геть брилика й кладе в шпориш. Бронзове (засмалене сонцем і вітрами) її обличчя, похмуре і без того, пересмикує хвилька досади й злости. Вона примружує свої зіркасті очі, зламує тонкі брови й каже:
— Слухайте, товаришу Гук! (Важно). Павло Іванович, здається, так? (Скандує важно кожен склад). Па-вло-І-ва-но-вич!.. А мама просто називала вас Павликом, так? Ну, ясно ж… Так от — ваш останній монолог кепський. Взагалі така роля… ну, такого якогось Ромео… це не ваше амплуа. І потім (голос стає «лютим», лише не розбереш, чи удавано, чи справді) — і потім, ви, здається, сказали «Аточко»? Як ви сказали?..
— А-аточко…
— Як же ви сміли так сказати?!. Що за фамільярність?! (В голосі й справді нотка огірчення). Мене зовуть Аталея, а для товаришів — А т а.
— Пробачте, Ато!.
— Ну от… І лежіть собі спокійно…
Дівчина зірвала ромашку, взяла її в уста й знову сперлася підборіддям на руки, а очима наставилася просто себе — не то на високу билинку з червоним бедриком
замість квітки, не то на далекий обрій. Знову зайшла мовчанка. Пара закоханих очей дивиться на дівочий профіль, не кліпаючи, — закоханих напропале.
— М-м-м…
— Не мукайте… Ох, ви неможливий… Дивіться — в світі щось відбувається.
В світі, власне, нічого особливого не відбувалося. Сонце пекло немилосердно, лише було воно якесь незвичайне, якесь ніби червоне, як перед затемненням, якесь зловісне. Це тому, що в атмосфері багато пилу в горішніх шарах, — натягло звідкілясь. Але внизу над землею безвітряно, тихо, задушливо.
За їхніми спинами височіє останній міський паркан, — останній, бо на ньому кінчилося місто; паркан піднісся, мов щит, встромлений в гарячий пісок, випраний дощами, випалений сонцем, вигладжений вітрами. Через паркан пнуться колючки й лози дикого шолудивого винограду, дивляться теж на світ і на двох невідомих мандрівників, що відпочивають.
Просто перед ними розстелилася широченна Ярмаркова площа, пустельна й рівна, як полігон, вкрита жовтим сипучим піском, розпеченим на сонці. Той пісок проміниться манюсінькими зірочками то там, то там, — це мерехтять піщані кристалики або шматочки побитого скла, випромінюючи веселки. Ген на тім боці площі біліє церковцею й хрестами та зеленіє соснами древній Соборний цвинтар, — здалеку видно, як блукають по ньому мармурові янголи та інші фігури надгробків; а ще далі синіють бори, а за ними десь пішли луки й лілові горби над… наддніпрянські, скажемо.
Праворуч від них, як піщана ріка, тече з площі Ярмаркової до центру міста широка Старокиївська вулиця, обрамлена обабіч рясними кущами жовтої акації. Акація ще не зовсім відцвіла, але вже з’явилися перші стрючки-пищики, радість дитяча. Колись цих пищиків буде рясно — вони доспіють, переспіють, будуть репатися на сонці, скручуватися в спіралі та й осипатимуться на піщані пішоходи. Зараз їх мало, і вони ніжні, але вже в них можна пищати, й вони особливо цікаві, бо перші. Тому на акаціях, мов галасливі горобці, метушаться дітлахи, — назбирують пищиків, потім сідають на тинах і парканах і дмуть в пищики скільки духу, наповнюють вулицю й увесь світ стоголосим дудінням на всі тони. Невтомні, босоногі музиканти. Старокиївська вулиця аж розсідається від пищикового лементу, що заглушує все. Ясно, якби припинити всі ті пищики, то зайшла би така мертва тиша, як у сонному казковому царстві. Щедре сонце розпекло землю, все живе розімліло й, далебі, лежить десь, пороззявлявши роти, ледве дише.
Але сонне царство порушують не тільки невгамовні пищикарі. Вони творять звукову какофонію позаду, на парканах передмістя, а тим часом попереду, ген-ген-ен далеко за площею, аж на фіалкових, затканих маревом чебрецевих килимах попід бором, щось миготить, як безліч маленьких блискавок. Ті блискавки ходять хмарами, великими клинами, — йдуть просто, раптом повертаються — вправо, вліво, просто, знову вправо, вліво… В мареві спеки, як косяки кефалі в морі…
— Гм… — мимрить безнадійно закоханий юнак. — А я знаю… А я знаю, чого це на вас напала такая «скорб світовая»… — Уїдлива іронія в голосі, а в очах жаль; з тим жалем очі дивляться скоса на дівочий профіль.
— А чого? — апатичне запитання.
— Знаю… Але ж він… він вам не пара…
— Хто?
— Той, кого ви тут чекаєте… Ви ж чекаєте! Я ж знаю… Ви ж спеціально тут чекаєте, полюєте, як кішка на мишку… Знаю…
Дівчина повертає голову й пильно, аж ніби здивовано, дивиться на хлопця. Дивиться, дивиться, та й поморщила носа:
— Смішний! Ой горе мені з вами! І що це все значить, сеньйоре?.. {Стурбовано). Ой, ой, та що з вами!? У вас вуха червоні он які, га! Може, би ми пішли звідси?.. А?..
Проте сама не рушилась. Хлопець теж не рушився, лише закусив нижню губу й зовсім почервонів, одвернувся, дивиться десь згорда геть. І дівчина дивиться теж згорда геть, десь на цвинтар, за цвинтар, на сині пасма борів, ніби сподівається там побачити щось надзвичайне, якесь чудо, що вона його так давно чекає. Мовчанка триває довго.