— Не журіться, товаришко Дахно! Я вам колись сам «організую орден», та не такий, в сто разів кращий! їй-бо!
Він так і сказав — «організую орден».
Ата спалахнула на ті слова і страшенно здивувалась:
«І звідки він те чув!?»
Страменко ще двічі присилав спеціального якогось «редактора» з «Червоного Комунара» й дзвонив телефоном. Але Ата не пішла, мотивуючи тим, що їй «страшенно ніколи» та що в неї «голова болить». Знала, що накликає на себе велику біду, а в кожнім разі наживає великого ворога, та що це їй може коштувати праці, але ж… Так багато ходити по той орден!..
«Ні!» На тому й крапка.
Але фотографії й інтерв’ю Ати таки з’явилися в газеті. Чи по інерції? А чи, може, справді він хоче таки втелющити їй ордена?
* * *
Чого не договорив Колька Трембач? — от що цікавило Ату.
Але вона того не взнала. Та й сам Колька Трембач не знав як слід, чого він не договорив. Він тільки хотів сказати (власне, й сказав, тільки не розшифрував), що Страменко хамелеон і безпринципний кар’єрист, і шкурник, лізе по головах людських без жодних викидів сумління. Та що його побоюються й не люблять навіть однопартійці, видатні діячі міста Нашого, ставляться до нього трохи з огидою, як до безоглядного вислужника, що пробиваючи кар’єру, не пожаліє й рідної мами. Ось це хотів сказати Колька Трембач, те, що йому достоменно відоме. Але за цим ще ж було те, що Кольці зовсім невідоме або мало відомо, бо він дуже молодий. А втім, він щось таке чув теж, підслухав… Бо хіба мало чого говориться поза життьовими офіційними лаштунками, особливо коли старші люди заховаються десь на відлюдді, й добре вип’ють, і мають ілюзію безпеки… А те, що він чув одним вухом, це ось що:
Цей «безпринципний хам» видряпався нагору по головах своїх найкращих друзів, колишніх своїх товаришів боротьбистів та інших «ухильників націоналістичних», зрадивши їх і продавши поштучно… Оклепував їх і віддавав на розп’яття, як той Юда Христа за тридцять срібних… Останнім боротьбистом, якого він допоміг розп’ясти, був один нарком… Ось таке підслухав Колька і міг би розказати. А може, й не зміг би розказати, бо таки страшнувато. Авжеж.
Для чого це Колька підслухав? Хто його знає. Є вуха, і в них набивається всіляка всячина. А, зрештою… хто ж його знає! Це загадка. Зрештою — все може бути. Як вільно старшим видряпуватися без жодних викидів сумління по чужих людських головах, то чому не вільно молодим теж? І таке може бути.
Все може бути.
Серед цього торжища різних «героїв нашого часу», серед потворного цього маскараду, серед жорстокої гри в піжмурки одного з усіма і всіх з одним — гри в піжмурки з честю, з совістю, з життям і смертю, — все може бути.
Все може бути!
XII
«Генеральна лінія»
Сам паша турецький Гірей стрепенувся й забув про свою кохану «ханум» якраз посередині зворушливого ліричного монологу, й стрепенулися всі одаліски, лежавши так мальовничо біля «водограю», втратили вмить горду й ліниву апатію східних красунь, коли до них, на самісіньке нібито подвір’я паші з’явилися несподівані гості — знаменита Людмила Богомазова, «Генеральна лінія», і… Сазонов! Тільки хто прийшов у супроводі кого?!. Вона прийшла в супроводі Сазонова? Чи Сазонов прийшов у супроводі Богомазової?..
Від несподіванки всі заворушилися, а потім знову завмерли.
— Можна до вас? — напівсерйозно, напівбайдуже спитав Сазонов, звертаючись до всіх зразу і в той же час ні до кого, як справжній владика тут і на всій землі цій.
І, не чекаючи відповіді, почав роззиратися біля себе навколо, очевидно за стільцем, пошукуючи, щоб сісти.
Сластьон спалахнув, нахмурився. Він страшенно не любив, коли перешкоджають йому в праці, коли заходять за сцену чужі люди, і згарячу міг полохнути не тільки Сазонова; в ньому жила гордість і амбіція мистця, що вважав себе й свою працю понад усе й понад усіх, і навіть понад королів. Борюкаючись, щоб опанувати себе, спитав хрипко:
— Чим можу е-е … служити … е-е?..
— Та ми так, подивитись, — посміхнувся Сазонов, все роззираючись. — Можна?
— А-а… «так»?..
— Та можно, чого ж!.. — перебиваючи Сластьона, швиденько й сердито буркнув Харитон за спиною Сазонова, рятуючи ситуацію, зумисне втрутившись, щоб не дати Сластьонові чогось «самашедшого» бабахнути. — Та можно чого ж… Просю… ось тут… — Харитон встав із стільця, на якому сидів у кутку величезної сцени, біля вхідних дверей, у які ввійшов Сазонов з компаньйонкою, швиденько дістав з-за декоративного мотлоху ще одного стільця й поставив поруч:
— Просю, ось тут… — і змахнув полою піджака зі стільця пилюку.
Сазонов подивився на стільці, потім подивився на Людмилу й показав очима, мовляв, «сідай», а сам вийняв цигарку, спокійно постукав мундштуком об ніготь, спокійно вклав її в уста під пильними поглядами усіх присутніх і при загальному нашорошеному мовчанні закурив, а сам усе посміхався, трохи байдужою, трохи іронічною посмішкою, оглядаючи всіх примруженими очима (а може, тому, що очі мав примружені, видавалося, ніби вугласте його, щелепате лице посміхається). Подивився на чарівних «одалісок» і на чарівних «рабинь», подивився на пашу турецького, подивився пильно на «ханум» — і по обличчю перебігла якась загадкова гримаска й щезла…
Сердитий Харитон кивком голови показав Сазонову, на плакат на стіні під протипожежними балонами — «КУРИТИ ЗАБОРОНЕНО!», але Сазонов явно збирався відходити — курив і застібав ґудзики на гумовому військовому плащі. Ще якусь мить постояв, пустив хмару диму, потім мовчки приклав руку сталінським жестом до дашка кашкета на прощання й пішов собі геть. Людмила Богомазова лишилася сама, віч-на-віч з усіма незнайомими, такими відчуженими, нашорошеними. Вона теж відчужена. Постояла трохи, струнка, гнучка й дуже вродлива, — ніби демонструючи себе з викликом, свою вроду, свою суконку, капелюшок, нафарбовані уста й налаковані нігті, білі рукавички й гарну шкіряну торбиночку на блискучім ланцюжку, — потім обернулася до стільця, подивилася на нього апатично, явно наслідуючи Сазонова, й обережно сіла, ніби зробила стільцеві велику ласку. Сіла. Така горда й байдужа, самозакохана і в той же час з тавром безмежної нудьги на обличчі. Вийняла з торбиночки цигарку, теж постукала мундштуком об налякований ніготь, вийняла таку саму коробочку сірників, як і в Сазонова, запалила…
Перервана праця не клеїлась. Якось всіх вибито з колії, збито з ходу. Лише помалу-малу все розгойдалося знову, але вже йшло не як раніше, а так, ніби тому ходакові загнато в ногу шпичку, — йшло, шкутильгаючи. Сластьон був лютий, всі актори нашорошені, надто дівчата, — якось воно паскудно стало працювати під безвиразним і холодним, і по-чортячому демонстративно гордим та презирливим поглядом цієї зухвалої гості, цієї прославленої «Генеральної лінії», оповитої пікантною славою коханки всіх вельмож, більших і менших.
Ось вона яка!
Усім відомі були чутки й різні «історії» про неї, знали її страшну славу, але ніхто не мав ще нагоди спостерігати це «сьоме чудо світу» отак на своїй сцені, зблизька, при самій рампі. Тепер вона прийшла сама сюди і кожен не міг одвести від неї очей з цікавості.
«Так ось вона яка!»
А Людмила Богомазова прекрасно знала, ЩО саме про неї всі присутні думають, що їм відома вся її історія і всі її «історії», й кути її нафарбованих уст демонстративно опускалися — демонстративно презирливо й байдуже, холодно так, а очі мружились згорда.
Людмила сиділа на однім стільці, а другий стояв тісно поруч, і той стілець, будь він неладний! — псував усім настрій. Так ніби на нім сидів «він», її невидимий супутник, той грізний гість, що так по-сталінськи відсалютував рукою до дашка форменого кашкета; він ніби зовсім і не вийшов, а лише одяг шапку-невидимку (чи «шапку-енкаведимку», як хтось десь колись пожартував у місті Нашому) й сидить тут же, на тім порожнім стільці. Харитон хотів був на того стільця сісти, обійшов кругом нього й кругом Людмили, постояв нерішуче, почухав голову й махнув рукою, мовляв — «а, нехай ти сказишся!» — і примостився в іншім кутку на щаблі драбини. Людмила сиділа сама. Слава й престиж Сазонова стояли перед нею і навколо невидимим щитом непробійним, і ніхто за тим щитом не посміє її потривожити. Це знали всі, це знала й Людмила і, може, тому кутики її уст кривилися презирливо вниз, вниз, згинаючи червоні п’явки повних губів підківками.