Маруся Богуславка – Іван Багряний

Раз таку розмову «ветеранів революції» мала щастя почути Ата. Випадково.

Чубенко курить, Гилимей струже, Харитон хоче поговорити, але не знає з чого почати. Чухає потилицю, зітхає. Нарешті вхопив тропи:

— Ех-хе-хе-хе… — зітхає Харитон. — Літа, літа наші!..

Мовчанка.

— Літа, кажу, наші!..

— Та літа — безвиразно, по довгій мовчанці згоджується Чубенко. А Харитон позіхає знову:

— Ех-хе-хе-хе… І обратно ж — діла, брат, діла наші… Ой, діла!!.

Мовчанка.

— Діла, кажу, наші!..

— Та діла… — згоджується нарешті так само безвиразно й апатично Чубенко.

— А все, брат, від Бога — карбує категорично Харитон.

Чубенко мовчить. Пихтить димом. А Харитон настоює:

— Від Бога, кажу, брат!.. Об’язатільно від Бога!.. Чубенко мовчить. Пихтить димом.

— Від Бога, кажу, дане!!.

— Та дане… — нарешті згоджується Чубенко.

— Та ще й «кинуте», — вставляє несподівано понурий Гилимей, проглядаючи тим часом пильно націленим і примруженим оком обстругувану фуганком рейку. Його репліка видається такою несподіваною, що аж Чубенко озирається й знизує плечима.

— Чи кинуте, чи не кинуте, а дане, брат! Дане!.. Ага!.. Га-га-га!.. — тріумфує Харитон як переможець.

Після цього Харитон замовкає на якийсь час. Перемігши цих «бузувірів» у першій турі, він лаштується до другого туру цього оригінального диспуту. Потирає руки й мружить очі, від яких у всі боки розбігаються, як промінчики, тоненькі зморшки, такі сонячні й такі добродушні. Націлюється й починає другу туру:

— А все за гріхи… За гріхи!!. Еге ж! Мовчанка.

— За гріхи, кажу, братця!.. За тяжкі гріхи наші така кара. Га?

— Та кара… — зітхає Чубенко.

— Ага!.. Заробили чортови сини! І так і треба… Хіба ми люди?

Мовчанка.

— Хіба ми люди, я вас питаю? Мовчанка. Дим.

— Свині ми, а не люди! От що. Недарма кажуть, що людина пішла від облизяни… Ну, хто ми, я тебе питаю, Чубенку? Чого вуса звісив, як Сірко хвоста? Хто ми?

Чубенко мовчить задумано. Помалу димить. Нарешті меланхолійно:

— Свині…

— Правильно! Ну, от… Аг-га-га-га! — сміється втішений Харитон, перемігши і в другому турі. Відпочивши й витерши сльози сміху з очей, Харитон приступає до третьої тури:

—А тепер нащот Страшного Суда обратно ж!.. Ану, братця! Буде Страшний Суд? Га? Кипітимемо ми в смолі у чортів на вилах? Як ви думаєте, братця?!

«Братця» мовчать. Задума. Байдужість до всього. А Харитон насідає.

— За діла наші, за діла!.. Нєт, ви скажіть! Ви не крутіться, чортови сини!.. Підете на Страшний Суд?

Мовчанка. «Чортови сини» зовсім не крутяться, а один курить, другий струже. Обидва байдужі, занурені в таку приємну задуму й меланхолію в присмерку майстерні, сповненої терпкого запаху живиці й ладану, ніби мріями далеких борів, або в церкві в часи дитинства… А Харитон напосідає:

— Ага!.. Ага!.. Натворили свинств, а тепер в очерет?! Ні, братця! Все должно буть по закону й по писанію. Кажіть, підемо на Страшний Суд? Візьмуть нас на цундру[16], як облизянячих синів? Ага!.. Боїтесь…

Нарешті Чубенко зітхає й ворушить вусом:

— Та вже підемо… тільки відчепись… Харитонові якраз цього й треба. Повна перемога. Вигравши так цілий диспут, задоволений Харитон

радісно сміється — коло очей збираються цілі сонця рясних, веселих зморщок, показуючи тим увесь блиск його душі, що її навіть пекельна перспектива для його друзів і для нього самого не дуже-то журить. Так промінячись сміхом, Харитон ляпає Чубенка по плечі й, спитавши в Гилимея про якусь там «ставку» чи «ряму» й чи скоро він її зробить, йде собі геть. Іде й іще й на сходах десь там бурчить, але тепер по-хазяйському:

— Онучі скрізь порозвішували й сушать… артисти теж!.. І обратно ж штани!.. І всякі такії причандалії… На балкон вийти не можно…. Не храм науки, а сушня для галантереї… Хіба для того це народ вам виплакав!?

XI

«Орденоносець»

Невідомо з чого і для чого постала, але десь виповзла чутка й почала розходитися по місту, що молоду зірку, Мавку з «Лісової пісні», Аталею Дахно мають нагороджувати орденом… Вістка пустилася в мандри й гасала, де радісна й грайлива, де жартівлива, а де й терпка та іронічна або повита серпанком жалю й смутку, що от, мовляв, пропала дівчина — була така чиста й прекрасна, непідкупна й щира, з душею кришталевою, ніяким орденам не підпорядкованою, їхня краса й гордість, і… тепер уже не буде її! Зроблять з неї якесь «орденоносне опудало», призначене бути казенною лялькою, приплетуть казенною залізячкою, зборкають — ані вільно ступити, ані вільно сказати, ані всміхнутися від власної душі, ані заспівати вже не можна буде без строгої відповідности до ордена, до бажань тих, що той орден чіплятимуть на ці юні груди… А то й загублять, як ту Оксану Петрусенко!.. Були от і такі інтерпретації цієї веселої чутки.

А пішло все, мабуть, з того, що в газеті «Червоний Комунар» з’явилася стаття про державний театр, а в ній проспівано особливо палкі дифірамби цій дівчині; власне — вся стаття тільки навколо неї й крутилася. Правда, це ще не підстава для зовсім точно окресленої чутки про орден, яка (чутка) зродилася десь сама по собі, либонь, паралельно, але це й не було так собі. Бо підписав статтю «сам» редактор, він же й культпроп Обкому партії, тов. Страменко, хоча ніби й прикрився криптонімом «Стр-енко», та це ж так прозоро.

Ата була скорше здивована й збентежена всім, аніж втішена. Та скоро заспокоїлась — мало хіба буває чуток і мало хіба було статей ще кращих про театр і про неї.

Все, зрештою, нормально — писати в газетах, і робити з того поголоски.

Та одного дня прийшла ціла делегація за сцену, — прийшов «сам» Страменко з високим партійним почетом та з купою репортерів і фотографів. Ату відкликали від її праці, й сам директор офіційно представив її гостям, і вони з нею офіційно знайомилися (хоч неофіційно знали її давно зі сцени), говорили їй компліменти, особливо розсипався перед дівчиною «сам» редактор і культпроп, такий запопадливий і дотепний, як видалося Аті в перші хвилини знайомства. Потім Ату фотографували, просили її відтворити кілька найліпших деталей з її ролей, що вона й виконала, хоч зробила це зовсім неохоче, бо це вже скидалося на комедію… Потім пішли, а відходячи, запрошували (Страменко запрошував) одвідати редакцію, щоб там взяти докладне інтерв’ю в редакційній діловій атмосфері. Ата пообіцяла. Але йти не збиралася. Чого вона піде?

Одначе по обіді прийшов з «Червоного Комунара» такий Колька Трембач, юний співробітник газети й Атин знайомий з офіційним запрошенням на папері, адресованим до Ати, — завітати сьогодні до редакції. Ата відмовилась, бо «ніколи». Тоді Колька пішов і за хвилину вернувся з директором Ткачем і мистецьким керівником Сластьоном.

— Ідіть, Ато! — сказали вони їй; причім Сластьон посміхався підбадьорююче, мовляв, «таж небо не завалиться на твою голову, дівчино ти смішна!», а Ткач був нахмарений, чимсь незадоволений чи зачеплений до обурення, а чи просто своїми директорськими тяжкими ділами заклопотаний. Колька ж Трембач був задоволений — він свою місію «заганяння» виконав успішно, — можна сказати «загнав» негайно.

Ата випросила собі пару хвилин, щоб перевдягтись і причепуритись, а після того вже й пішла. Була вона в скромній темній легенькій суконці з моряцьким ковнірцем, і в ній вона була більше подібна до молодюнької скромної студентки, аніж до театральної зірки. Була трохи засмучена й через те особливо гарна, як замріяна квітка. Вона трохи підмалювала уста, й вони виглядали дерзко; зробила вона це з вічного жіночого інстинкту бути ще кращою, і тільки, але, може, й для того, щоб ще більше уяскравити презирливу гримаску тих уст. Бо ж вона мала зараз йти грати роль кандидатки на майбутню орденоноску! Такої ролі у неї ще не було… Хіба не пікантно!?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: