Маруся Богуславка – Іван Багряний

Ата подивилась на канапу й на подушечку, що так лукаво наставила вушка, й раптом спаленіла вся — занадто виразні наголоси ставить Страменко в павзах помежи словами! Сиділа, як на голках, — мука це все слухати!.. Та ось Страменко запропонував їй оглянути цехи, машини, всю «технологію» — «як-то тую газету робиться». Ата зраділа, зітхнула, визволена, й згодилась; аби лиш не сидіти тут один на один з цим всесильним організатором «орденів». Страменко телефоном викликав завідуючого виробництвом, і вони втрьох пішли оглядати господарство «Червоного Комунара». Вони оглянули химерні розумні машини, т. зв. лінотипи, що стояли в окремім цеху рядочком і так манірно цокотіли, і так смішно носили залізними кулаками на довгих ліктях якісь мосянжеві[19] залізячки вгору, потім вниз, спускали їх, одливали готові рядки набраного тексту, десь вгорі в коробці самі розсипали ті мосянжеві пластинки, розносили по канавках, де якій належиться бути, звідки вони вистрибували знову на легенький торк пальцем складача-лінотипіста. Смішно… Лінотипісти всі молоді, гарні й всі такі важні (певно задаються!), при появі Ати всі так зосереджено й так красиво працюють… Потім оглядали ще химернішу машину: ротаційну. Такий цілий сталевий дракон, що працює «як живий» — друкує, сам ріже, сам фальцює[20], складає й відраховує часописи… Потім оглядали інші цехи — ручний складальний, літографський[21], цинкографський[22], переплетний книжковий, друкарський, цех з багатьма маленькими машинами-автоматами… Ату водили, як королеву. І всюди, куди вони приходили, робітники затихали й пильно дивилися їй услід; напевно, чутка про орден давно й до них дійшла… Так вони обійшли всю «піраміду». Страменко був такий запопадливий, такий уважний, заглядав їй у вічі й, користуючись тим, що вражена баченим Ата не звертала уваги ні на нього, ні на другого супутника, він все норовив торкнутися плечем до її плеча або ліктем до ліктя у вузьких переходах помежи стосами паперу, помежи тісно поставленими великими клітками-скринями, що їх тут звуть «реалами». Ата зразу цього й не помічала, зосередившись всією увагою на зовсім іншому.

Це наддало Страменкові зовсім відваги («не помічає — значить дозволяє!»), й коли вони повернулися знову до Страменкового кабінету на хвилинку, перед тим як Аті відійти, за забутою хусточкою Атиною, він досить прозоро натякнув, що орден здобути зовсім легко, лише Аті треба буде до нього прийти … е-е … ну для того, щоб дещо устійнити остаточно, деякі там дані, бо від цього, зрештою, залежатиме справа ордена… І зайти вона мусить найближчим часом. Завтра. Неодмінно!

Ата не зрозуміла Страменка, бо в голові їй шуміло від усього баченого й чутого, від ритмічного й безугавного шуму машин та вентиляторів у цехах і від власної тепер хапливості швидше відійти звідси, — і вона нічого не сказала…

* * *

Проводжав Ату той же Колька Трембач, молоденький фоторепортер газети, комсомолець, колишній безпритульний і взагалі «шибайголова», як його називали Атині подруги, «дівчата нашої країни», до речі, безсловесно й таємно закоханий у Ату по самі вуха. Але він про те ніколи навіть натякнути б не зважився, де! хіба такий «смаркач» про такі речі зважився би говорити! У нього ще й язик для того не повертається; його тільки зраджували наївні очі, що ще не навчилися криводушити.

Проводжаючи Ату з доручення «самого» Страменка, Колька вивів її на площу, озирнувся на редакційний «хмародряп» і досить таємниче та загадково посміхнувся:

— Я той… Я Вам зроблю картку на пам’ять… з товаришем Страменком… От буде гарна пам’ять!.. Ще й побільшу… — а усмішка, крива й зла, блукає на устах.

— А чого ви посміхаєтесь?.. Ще й так криво!

— А так…

— А все ж таки?

— Зі знаменитим чоловіком ви знялися, товаришко Дахно!.. Власне, я вас зняв… Це велика честь…

В голосі глум, і Ата почервоніла. Розгнівалась. Вона знала, що глум той з «великого чоловіка», але в якійсь мірі це тепер торкалося й її.

— А все ж таки!?. Ваша посмішка єхидна… Ну, говоріть!

— Гм … Цей підлабузник і безпринципний хам… Ох! Вирвалось!!. — Слово, що вирвалось, злякало самого Кольку, він схаменувся, озирнувся навколо, подивився спідлоба на Ату, закашлявся удавано, потім позіхнув широко й махнув рукою. — Ах, киньмо! ..

— Ні, ні, говоріть!

— Киньмо!.. Я взагалі нічого не говорив!

— Це правда, ви дійсно нічого не говорили. Але — все ж таки?..

— Нічого… Гм… А як він дер на вас баньки! Ух!! О, він давно й дуже вами цікавиться й дере баньки… (А в голосі ніби нотка особистої образи).

Ата посміхнулася. «Ну, хто на неї не дере баньки!» А вголос:

— Що за дурниці ви говорите!

А Колька вже ніби й не чує. Уникаючи вже зовсім цієї теми, підносить футляр з фотоапаратом на долоню, тримає його так, задуманий, насуплений, такий смішний, як півник цибатий наїжачений, хотів щось іншого сказати й передумав.

— Нехай колись… Як уже ви станете орденоноскою… Чи ви тоді так забагатієте, що … ?

Ата зломила брови, почервоніла буйно й брякнула люто:

— Не меліть катзна-що!

Тут їх здибали знайомі, й розмова на тім урвалася. Так і лишилося невідомим, як треба розуміти «не меліть казна-що». Чи «не меліть катзна-що», що я стану

орденоноскою? Чи «не меліть катзна-що», ніби я запишаюся, як стану орденоноскою?

А чи «не меліть казна-що» взагалі?

* * *

Лишившись сама, Ата спробувала розібратися у всьому, що сталося. Виглядає на те, що таки хтось всерйоз заміряється начепити їй ордена. А також виглядає на те, що хтось хоче при тім зварити свою кашу… Згадала, як Страменко супроводив її по цехах, і аж тепер дійшло до її свідомості, що він уперто торкався плечем до її плеча, так уперто й так змислово ж і так зазирав їй у очі!.. Дійсно «дер баньки», мовляв той малий. Бр-р-р! Аті стає бридко. Ату розбирає досада і в той же час розбирає сміх.

Досада й сміх!

Їй хочуть «організувати орден», і зовсім дешево…

Ну, не досада?! І не сміх!?.

Але по спині повзе легенький холодок, і робиться зовсім не до сміху.

«Ну, а як тобі таки справді запропонують орден?! І що ти зробиш? Га? Га? Плюнеш у очі?..»

Але це ще не страшно, орден — то й орден, а страшно те, що стелило слідом, так боляче стьобнуло по свідомості:

«Купують тебе! Купують, дівчино!..» — і тут їй стає моторошно. «І за орден той запросять високу, ой яку високу ціну! Вже просять! Не просять, а вимагають!.. Вимагають!.. Але й це ще не вся ціна, що хоче той Страменко (від цієї думки її кидає в жар), а головна ціна в іншім — станеш ти канаркою. Зв’яжуть тебе золотим тим ланцюгом орденоносним!!! Вже в’яжуть!»

Чим більше Ата думає, тим ясніше бачить, що її в’яжуть і таки зв’яжуть. Якщо заповзялися, то напевно зв’яжуть…

І тут Аті згадалася Оксана Петрусенко, ця краса й гордість цілої республіки, згадалася нагорода її орденом, спекуляції навколо цього, загадкова її смерть, либонь, за участі тих, що давали орден… Ату огортає отороп…

А вона ж Оксану Петрусенко не тільки обожнювала й любила до безтями, а й була її, так би мовити, підшефною, ще студенткою бувши.

* * *

В театрі всі — товариші й товаришки — поздоровляли Ату. Неприховані нотки заздрощів бриніли в щирих і нещирих тих поздоровленнях. А Ата була сумна.

Того ж вечора передали їй, що дзвонив редактор «Червоного Комунара» й просив сказати їй, щоби вона не забула про заповіджене інтерв’ю. Зразу Ата не зрозуміла, про що мова й що це значить, а потім згадала Страменкове запрошення при кінці візити! Згадала його натяки, згадала шкіряну канапу з вишитою подушечкою, що так лукаво виставила вушка, і — в душі її закипіло, заклекотало…

Ата більше не зайшла до «Червоного Комунара», до кабінету її великого редактора — ані на другий день, ані на третій, ані на четвертий… Ніколи!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: