Якось директора викликано на важливу нараду при Облпарткомі чи якомусь там іншому «комі», з нагоди «прориву» по колгоспах області, і там довго й гаряче засідали ті, що латають «прориви», на тему, як же й цей «прорив» залатати, — аж похрипли, якщо судити з директора Ткача, він зовсім утратив голос, так, либонь, сперечався. Бо театр завжди впрягали в латання проривів, як головну латальну матерію. Так здавна заведено — де не беруть циркуляри й обіжники, туди мистецтво як — «засіб організації» душ і тіл на «героїчні», «соціяалістичні подвиги труда». Повернувшись злий і понурий, Ткач звелів театральному «ударникові-стахановцеві» Січкаренкові сформувати швидко штурмову культбригаду від державного їхнього театру й завтра ж відбути в розпорядження культпропу, щоб там примкнути до інших ударних сил запроектованого кудись культпоходу… Власне, не відбути, а бути напоготові й чекати на вантажну машину, що мала по них заїхати… Злий же і захриплий Ткач був тому, що хтось там, якийсь головний ентузіаст латання прориву з центру категорично вимагав від нього, Ткача, щоби він в колгоспі конче поставив нову п’єсу, ту, що тепер готують… Уявити тільки, Що може стрелити в голову від ентузіязму! Ткач всі нерви Стріпав, і охрип, і ламав руки з одчаю, доводячи безглуздість пропозиції. Але високий гість з центру, з самого ЦК, товариш Маслов, був невблагальний, тим більше, що дерзкі заперечення Ткача були зовсім противні його «нраву», — він спокійнісінько й категорично настоював на своєму. І аргументи виставляв непереможні: «Що, п’єса не готова? Нічого, нічого, це не хліб пекти, що мусить бути готовий, без закальку. Та й то й з закальком[23] люди їдять, коли треба. Зараз — треба! Ви працюєте над якоюсь там п’єсою вже три місяці! Аж три місяці!! Товчете в ступі все те саме! І увесь час дістаєте державні гроші! За що дістаєте? Це марнотратство! А щоб не було марнотратства — їдьте в колгосп і ставте! Не готова? Нічого, для колгоспу зійде. Це навіть добре, перевірка в масах, а тоді допрацюєте решту з заувагами трудящих — внесете корективи на підставі досвіду й виставите в місті… Дві користі зразу!.. Я настоюю на цьому! Кампанія підтягування головних колгоспів важить більше за всі ваші театральні амбіції!!»
Ну й що ти зробиш з таким ентузіястом!?
Після гарячих, і довгих, і небезпечних дискусій з гостем з центру упертий Ткач все-таки переміг…
Зійшлися на тому, що Ткач дає театральну бригаду, яка поставить одну дію з «Платона Кречета» (цим, головне, й було заткнуто рота гостеві з центру, попробуй-бо поперти проти такого партійного туза, як автор тієї п’єси, товариш Корнійчук, сталінський протеже! — хоч і було явним безглуздям ставити для колгоспників одну дію, без цілості!). З вдячності Ткач ще гарантував пару концертових номерів — солоспіви і, може, танок.
Так зачинався цей культпохід. Досить анекдотично.
Січкаренко сформував культбригаду з самої молоді (щоб не тривожити кості старших), на другий день уранці їм подано вантажну машину, вже наповнену іншими культпоходівцями, і вони рушили в якийсь там «колгоспний кущ» (кілька об’єднаних колгоспів) під назвою «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА».
Культпохід пхався кількома машинами вантажними, в яких, як виявилося, було ще багато додатків до «культбригади» — від учителів, від піонерів, від комсомолу, від жінок, від профспілок, від т-ва безвірників… А також їхало й головне начальство. І Павло Гук теж їхав з начальством. Це-бо мав бути дуже важливий і вирішальний «культпохід» — в найголовніші-бо колгоспи області, в найголовніший колгоспний «кущ»! І гість високий з центру їхав, і Людмила Богомазова теж з ним, бо ж… бо ж «не могло ж все начальство партійне їхати на таку вирішальну битву без своєї генеральної лінії!» — так зізлоязичив хтось.
Для Ати цей культпохід був дуже цікавий тим, що вона мала побачити найпередовіший колгоспний «кущ» области влітку, в порі найбільшого цвітіння й вагітності всієї природи й всієї землі цієї щастям і всіма благословеннями неба. І вона побачила …
Начальства напхалося в «кущ» повно, насмерділи машинами, наробили рейваху, ніби сталося щось неймовірне, надзвичайне, ніби це вже мають починати світову революцію, але в «кущі» самім ніякого особливого відруху, тиша, утома й безлюддя… Увесь цей «кущ» — це велике й колись багатюще село К-ва. В ньому було аж п’ять церков колись, з чого можна судити про його величину. Тепер не бовваніє ані один хрест ніде, тільки можна бачити оддалік кілька облуплених і понадщерблюваних бань (бо їх потрохи розбирають). В селі —аж сім колгоспів, і вони ото й становлять собою «кущ», тобто об’єднання тих колгоспів у своєрідний, так би мовити, соціалістичний трест.
В центрі «куща» величезна площа, ніби поорана, так укрита сухим груддям глеюватого ґрунту, розчавленого після дощу тракторами та возами та так і присохлого, і міцного, немов бетон. Поміж тим груддям, помежи глибокими, на всі боки продавленими, борознами колій шаліє бур’ян і колючі будяки. В центрі площі — якась фантастична будівля з ґратчастими вікнами — гамазей[24] чи якийсь окремий колгоспний склеп[25], а при ньому й контора «куща». Колись, кажуть, то була Троїцька церква, потім з неї зняли хрести й дзвони й звалили геть бані, а решту достосували до нової дійсності — тому в цієї будівлі такий фантастичний, зовсім модерний вигляд. Оградки навколо церкви теж не зняли, і через ту оградку вся будівля скидається на якусь фортецю. Навколо жодного деревця — чи вирубали, чи й не було ніколи. По один бік величезної площі стоять рядочком кільканадцять… ні, кілька десятків!., селянських комор; всі вони вишикувані рівненько і… побілені, одні цілком, інші наполовину. Таке враження, що їх побілено спеціально для того, щоби старі хазяї не впізнали своєї колишньої власності, — це ж їх постягано сюди з одноосібних, а найперше з колишніх «куркульських», садиб і тут усуспільнено, на майдані, посеред села. А усуспільнивши, побілено, щоби так відзначити їхнє вихрещення в нову віру й почати нову еру їхнього існування. Так циган перефарбовує коней…
По другий бік площі — велике подвір’я колгоспу «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА», що видно з великої вивіски над брамою з обаполів, яка нагадує більше «тріумфальну арку» часів громадянської війни. Ім’ям цього колгоспу названо цілий «кущ». На шпилі арки мотається вицвілий прапорець (був червоний, та дощі випрали, а вітри витіпали геть червоний колір). Вивіска написана сільським малярем якимись фантастичними літерами, що ніби перепилися самогонки й тиняються, яка куди втрапить. Праворуч колгоспного двору — школа, старого земського стилю. Ліворуч — якась довга споруда, не то воловня, не то барак. Це, власне, й є колгоспний «кущовий» клюб… Так пояснив хтось. Тимчасово клуб, бо приміщення це спроектоване під воловню, та немає волів, через те його обернули на клюб. Що це клюб — видно й з напису, коли придивитися зблизька, над вхідними дверима-брамою: «КЛУБ-СОЦ. перебудова». Далі праворуч і ліворуч поза майданом, обрамляючи його, як вистрьопана лиштва, садиби, власне, не садиби, а лише стирчали самі покривлені хати, як старці потомлені, та де-не-де кілки помежи ними; ні тинів, ні плотів, ні загат, ні воріт — анічогісінького такого подібного не було; все геть розгороджене — гуляй вітер! Якийсь такий незвичний, космічно-неутульний вигляд…
Гості приїхали, а господарів нема! Лиш вийшов старезний якийсь горбань — сторож колгоспний, та назбігалося кілька голопузих малюків, витріщаючи здивовані й перелякані очі на приїжджих. Сторож пояснив, що голова в полі й велів, якщо приїдуть з города, дзвонити в рейку, бо нікого дома нема — всі на буряках, проривають та полять, та на картоплі — обгортають саме, та й на інших різних роботах… Всі бригади гарують з досвіта до смерку. Зчинився дзвін-тарарам, бо в рейку, що висіла біля брами, взялося калатати кілька душ одразу великими билами… Дзвін підхопили по інших колгоспах, в усьому «кущі», і в селі наче ковалі заклепали… А тим часом приїжджі почали господарити в клубі, лаштуючи сцену — прибираючи та підмітаючи горбатий дощаний поміст, навіть без заслони й без жодних інших театральних устаткувань… Ліпше з залею — там стовпці, а на стовпцях поприбивано неструганих дощок — є де сісти, є де й стати.