Маруся Богуславка – Іван Багряний

Після дзвону-лементу довго не було нікого. Десь хтось упертий і неначе розгніваний гатив у рейку далі щосили — таке враження, що люди поховалися від якоїсь біди, від якоїсь непередбаченої страшної екзекуції, яку приїхали робити невідомі чужаки й от виганяють усіх зі схованок, і наказують, наказують, наказують збиратися… збиратися… збиратися… примусово… примусово… обов’язково, під страхом ще тяжчої кари… Нарешті примчав голова, розхристаний, на замиленому коні, мовби на пожежу, сам теж: «замилений» — сорочка прилипла до ребер. За головою примчали різні його помічники, хто охляп на коні, а хто просто так… Потім почали помалу збиратися люди… Повільно, тиняючись, ніби їх хтось на налигачі тіг…

Уповноважений ЦК супився, гнівався, як же це так їх зустрічають! Га?! А голова понуро кусав вуса, гриз їх і слухав нагінку великого начальника, слухав тупо й зітхав не до нього; сам він був ще зовсім молодий, але якийсь наче закам’янілий, вимотаний-бо дорешти. Потім голова спокійно й тихо втомлено поясняв, що у них прорив на всіх ділянках — на буряках (і досі не проривано й не полото!) і на жучках (сила-силенна їх, і люди падають з ніг, борючись з тією поганню), і на довгоносиках (мільярди їх наповзло звідкілясь, з сусідніх радгоспних бур’янищ і пустирищ!), і на ховрахах (хай вони виздихають!), і на совці (хай вона пощезне!), і на коноплях!., і на картоплях!.. І на шляхах (план великий мають!), і на меліорації (теж план!) — і всюди… Прорив!

Гість поясняв, що тому вони й приїхали, що прорив, — з допомогою приїхали. А вони цю допомогу саботують, чи що?!

Ата чула їхню розмову одним вухом, і було їй того голову жаль — мило з чоловіка встає від тих «проривів», а вони от приїхали йому «допомагати» — будуть у конюшні оцій «приставляти», ораторії «відчубучувати», «блазнювати»…

Аті соромно самої себе, ніби вона у всьому винна, і на серці тяжко. А люди збиралися, ледве тягли ноги…

Поки люди отак збиралися, Ата пішла з «клубу» потинятися, щоби час згаяти. Вийшла й пішла навпростець, куди вийде. Йшла понад якимсь окопом, зарослим кропивою. Звернула вбік — поминула кілька хат… її розбирала цікавість і острах — вона ніколи не бачила села зблизька, лише читала про села, але те, що вона читала, й те, що бачила тепер, не сходилось. Це було щось зовсім інше. Оце село?! Оці такі розкидані погорблені хатки, з підсліпуватими малесенькими вікнами, позатиканими ганчір’ям? Оці напіврозібрані хлівці, оці стовпці на місці тинів, і знову хатки з прогнилими, попровалюваними стріхами, зарослими бур’яном і нехворощею? Смішно навіть і страшнувато — на жилій хаті цілий ліс бур’яну! — як на могилі… Помежи хатами, скільки вона йшла, аніякісінької живої істоти: ані корови, ані кози, ані вівці, ані курки. Ані романтичних мальв біля хат, ані таких же романтичних опішнянських глечиків і горщиків на тинах — свідків і супутників все ж якогось добробуту й комфорту, — бо й тинів катма. Лише де-не-де ворушиться життя — півголі худі дитинчата кубляться в пилюці. І якийсь жаль, якась насторожена й нікому не висловлена печаль на всьому. І здавна села не пишались особливим добробутом (згадала «Фата моргана» Коцюбинського), але це й зовсім щось особливе. Це село?! Та це ж пак і не село, це «колгосп»… Біля однієї похиленої на бік хати, з проваленою призьбою й зеленою від моху й лободи покрівлею, що згорбатіла на дві стороні, бавилося на землі двоє малят, зовсім голісіньких, замурзаних, — вони їли жадібно лопуцьки кінського щавлю, аж очі заскалювали від оскоми, й щось будували в пісочку. Ата зупинилася біля них, — такі смішні й такі милі дітки! «А де мама?» — спитала меншенького, присівши біля них, аби щось спитати, бо де ж мама — на роботі, звичайно. Мале подивилося спідлоба, вовкувато так, вороже, а далі бачить, що перед ним така гарна й привітна дівчина, посміхнулося й махнуло рукою в неозначеному напрямку, що треба було розуміти — «там десь», й знову запхало щавель у рот. Ата пошкодувала, що не має при собі ніякого гостинця, бодай якоїсь грудочки цукру чи що. Ну й щоб було захопити щось із собою! У вікні помітила сиву голову бабусі. Підійшла — «добридень». Бабуся закивала привітно головою, так здалося Аті. «Чи можна, зайти?» Так само бабуся закивала. Зайшла до хати… І аж поточилась. Вона не знала, що це, власне, стара, доісторична картина — така-от хата селянська, що її ще Шевченко оспівав, ота, що в ній «неволя каторжна», де й помолитись не дають. Вона таку бачила тільки в театрі, але там вона виглядала симпатично, бо мальована й опоетизована, романтикою оповита, а тут… Стіни цвілі й вогкі, хоч і літо, темно, низька стеля придавлює, гнітить, сволок ось-ось упаде, аж викривився від натуги, держачи старезну стелю й стріху, й лободу ту на собі, долівка горбата й пліснява, якесь ганчір’я у кутку поруч з піччю, — то постіль цілої сім’ї, либонь, колиска на довгих верьовках, смердюче повітря, затхлість, темрява… ледь-ледь її гострий зір юнацький розтинає ту темряву… Біля вікна сидить бабуся, сива-сива й згорблена, і киває головою. Киває безупину. Ба, вона киває зовсім не до Ати! — а взагалі, від старості та голова хитається, як засохла квітка на билині, сама хитається, безперервно, безупинно, як маятник на годиннику, який ось-ось стане нарешті. Тоді голова перестане хитатися. Але поки годинник життя не став, голова хитається автоматично. Очі дивляться на Ату, пильні й чорненькі, як у мишки, але вряд чи вони її бачать. Зовсім не бачать. Бабуся дивиться, а мовчить. Ані словечка. Шийка у неї зморщена й тонюнька-тонюнька, ось-ось уломиться. Як древня чарівниця зі старовинної казки… Аті робиться страшно. Вона змобілізовує всю свою відвагу, щоб не втекти. В хаті більше нікого. Ата постояла трохи, подивилась на бабусю й, бачачи, що та її не помічає, зітхнула й помалу вийшла… От! Тільки малюсенькі гороб’ята оці та столітня бабуся, а решта… Згадала розмову голови з гостем з центру… Решта «на прориві», «гарують»! І діти теж усі старшенькі на прориві — десь довгоносиків збирають та ховрашків ловлять, та буряки полють…

Ата пішла назад, минаючи порожні, засмучені хатки. Тепер вона знала, чому така тиша й пустка кругом — у хатках тих тільки сидять старенькі-старенькі бабусі й хитають головами, вже непритомні, до краю спрацьовані, а біля хаток бавляться ті, що ще не вміють працювати, бо не вміють ще на ноги зіп’ятися як слід. Решта — «гарує» десь за трудодні.

З тяжким серцем Ата прийшла назад через браму-ар-ку з написом «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА».

В клубі вже було повно народу й іще та ще підходили нові групи. Люди йшли, як були на праці, — босі, простоволосі, чорноногі, замурзані потом або й мазутом, з попідкасуваними латаними штаньми, в порозхристуваних зашмарованих сорочках, в латаних спідницях, звісивши тяжко натомлені руки, ступаючи врозвалку натруженими ногами. Ніби дістали тяжкий наряд після й так тяжкого дня й мусять його виконувати, — йшли огинаючись, але йшли — мовчки, покірно… Покірно, ось що впадає в око насамперед! Ата ще ніколи не бачила, щоб отак люди йшли до театру чи до клубу, — мов на каторгу. Так, як ото часом заганяють коня в стайню, де його щось раз налякало, а він все хоче обминути двері, норовить пройти мимо, якось прослизнути… Але як ти прослизнеш, коли наказано йти — значить треба йти.

Всі примітивні ослони «партеру» були вже зайняті. «Гальорку» мали творити ті, що стояли попід стінами, підпираючи їх плечима, або сиділи просто на сирій землі, по-турецьки підібгавши ноги. На ослонах люди збилися щільно, посхилявши натружені голови, поклавши мозолясті руки на коліна, шукаючи, об що би спертися спиною й не знаходячи опертя. Тут були ріжного профілю бригади, від доярок та полільниць починаючи й трактористами та ковалями кінчаючи. «Клуб» наповнився смородом бензину й автолу[26], гною, махорки, а головне — терпким нестерпним духом людського поту, бо люди принесли на собі вогке й пріле від поту своє лахміття, що мало би називатися одежею. Це їхня робоча й парадна одіж — і до буряків, і до театру. Коли би їм навіть було звелено перемінити робоче на парадне, вони би не змогли того зробити, хіба вивернути. Тяжко змінити декорацію босих ніг на взуті, коли їх узути ні в що. Та їм і часу не дано. І те сказати — пусти їх умитися й чепуритися, а вони тоді розбредуться й не поприходять.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: