Маруся Богуславка – Іван Багряний

Всі примітивні ослони «партеру» були вже зайняті. «Гальорку» мали творити ті, що стояли попід стінами, підпираючи їх плечима, або сиділи просто на сирій землі, по-турецьки підібгавши ноги. На ослонах люди збилися щільно, посхилявши натружені голови, поклавши мозолясті руки на коліна, шукаючи, об що би спертися спиною й не знаходячи опертя. Тут були ріжного профілю бригади, від доярок та полільниць починаючи й трактористами та ковалями кінчаючи. «Клуб» наповнився смородом бензину й автолу[26], гною, махорки, а головне — терпким нестерпним духом людського поту, бо люди принесли на собі вогке й пріле від поту своє лахміття, що мало би називатися одежею. Це їхня робоча й парадна одіж — і до буряків, і до театру. Коли би їм навіть було звелено перемінити робоче на парадне, вони би не змогли того зробити, хіба вивернути. Тяжко змінити декорацію босих ніг на взуті, коли їх узути ні в що. Та їм і часу не дано. І те сказати — пусти їх умитися й чепуритися, а вони тоді розбредуться й не поприходять.

Старі люди сиділи похнюпившись, тупі, збайдужілі. Молодь пасла блискучими очима спідлоба за приїжджими, вовкувато поглядала на «городян», що метушились, проходячи на сцену й зі сцени. «Городяни приїхали!» Молодь перешіптувалась, кой-де пирскала смішком, побачивши Людмилу з підмальованими губами чи когось із хлопців, вбраного по-городському, цебто в самих трусах, по-спортовому. «Городяни приїхали!» Дівчата й хлопці таки почувалися поганувато, бо вроджений інстинкт чепуритися перед собі подібними, щоби привернути увагу, заявляв себе, але зразу й пасував — дівчата бгали під себе (під лавки) свої репані босі ноги, побиті на груддях та колючками поколоті, ховали свої подряпані литки; а хлопці не знали, де подіти їм свої зашмаровані й латані штани, часом продерті на колінах, і такі ж нефасонні сорочки… Добре, що хоч в «залі» півтемно, а ще краще, що так тісно.

Але й ці іскри живої реакції на дійсність пригасали, — бо навіть молодеча невтомність має межу, особливо коли вона прийшла сюди просто від буряків, від майстерень, від тракторів, з полів і плянтацій, від будованих доріг і канальських робіт меліоративних, — з усіх місць, де вони латали вічний «прорив», як ту діряву стару свиту, що її латаєш, а вона услід розповзається. Усіх їх утома пригинає до землі, приковує до ослонів, до сусідського плеча.

Вечір почався з промови товариша Маслова, представника центру. Він говорив довго, говорив натхненно, він уже кричав патетично: про потребу працювати, працювати й ще раз працювати. Говорив запальні слова про «партію й уряд», про Сталіна, про «дєло слави, дєло честі» — всі такі ударні, пробоєві слова… Дуднів… дуднів… дуднів… А людські голови хилилися все нижче й нижче. Товариш Маслов уловлював вухом то там, то там уже хропіння сплячих від утоми й підносив голос… А може, він не чув хропіння? Ні, не міг не чути, бо Ата чула те хропіння виразно… Маслов підносив голос і говорив, говорив… Таке змагання ентузіязму зі сном! І ніхто не насмілився промовця перебити, сказати йому: чоловіче! Та змилуйся вже нарешті! Ата з-за улаштованої з ряден перегородки на сцені стежила за залю, і в неї було на душі так само темно, як і в тій залі. Помалу вона вибралася з-за ряден і протиснулася в масу людей. Це було вже півсонне царство. Товариш Маслов говорив красиво, милувався своїм голосом, упивався красномовністю своєю й заколисував залю все більше й більше. І про культуру, й про «батька народів», і про соціалістичну батьківщину, й про соціалістичну революцію, й про соціялістичну перебудову всього світу… А люди обпиралися плечима одне об одного, щоби не впасти додолу зі сну, з яким вони безнадійно борюкалися. Можна сказати — боролися зі сном колективно. Ніхто нічого не розумів з того, що говорилося зі сцени. Голови-бо й так не призвичаєні до думання за тяжкою безпросвітною працею, а тут ще після такого довгого та гарячого дня робочого… Ата підсіла до якоїсь жінки — та куняла й з усієї сили не піддавалася в полон остаточно. Ата торкнула її за плече, жінка глипнула очима й ніяково посміхнулася.

— Ви не спіть, — сказала Ата підбадьорливо, — скоро скінчиться, а тоді буде цікава вистава, п’єса така, і музика…

Жінка покліпала очима жалібно й винувато, й махнула рукою, немов вибачаючись, і прошепотіла:

— Ох, дочко!.. Де вже нам до тих пієс-тіятрів!..

А збоку хтось говорив до іншого півсонно, спантеличено:

— Чи я дурний, чи це він так по-панськи джеркотить, як той москаль, що я нічого й не второпаю…

А другий збоку спросонку:

— Га!? А що ж це він, вже заготівлю велить везти, чи Що?!. Тю! Так ще ж не жато й не кошено!..

Третій:

— Та ні… Про «побєду» якусь рече …

Маслов того не чув, співав соловейком. Допомагав ліквідувати прорив. Говорив він уже години з дві. Ата теж вже очманіла й не схоплювала смислу говореного (якщо взагалі смисл був) і недалека була від такого ж розпачу, який вирвався й у того про «не жате й не кошене». З зали перемандрувала знову до своїх за рядняну перетинку. Там теж усі були посоловілі — хто зі злости, хто з досади, а всі разом з утоми.

Маслов ще якийсь час говорив, явно плутаючись при кінці, ніяк не можучи гідно завершити свою патетичну промову. А як закінчив нарешті (голосним кличем про ліквідацію проривів на усіх фронтах при допомозі уряду, партії й Сталіна, отак, як сьогодні!) — з перших рядів, де сиділи свої люди, «начальство», проляпотіло кілька шалених, але ріденьких оплесків. Решта залі відповіла хропінням, зовсім недвозначним і безпомилковим.

Маслов вилетів «за куліси» — цебто за рядняну перетинку — й від сказу не бачив нічого перед собою. Дійсно, як же він красиво промовляв, а вони сплять! — «Хами!.. Мерзота!.. Дикуни!.. Готтентоти!.. Готтентоти-и! — кипів він, клекотав так, що й у «залі», далебі, було чути. — Готтентоти!.. Куркульські недобитки!.. Це зумисно!.. Це демонстрація!.. Це саботаж!!»

А «готентоти» прокидалися, жахалися зі сну, приходили до пам’яти від тиші, що запанувала після промови й ріденьких оплесків, й ніяковіли, бідолашні. Промова була для них ширмою, маскувальною заслоною, за якою так гарно спати, а настала тиша — й чути їхнє хропіння!

До «готтентотів» належав і голова колгоспного «куща», — він сидів у першім ряду серед начальства, і з того, як він скинувся, коли заляпотіли його сусіди, видно було, що він міцно спав. Так само міцно, як і все його обідране й голопузе військо трудове. І щось, може, гарне йому й снилося… Може, нарешті ліквідація проклятого й вічного «прориву».

Серед начальства обурення на масу. Хтось поміркованіший рвав на собі чуба, що не захопили з собою духового оркестру, — от би ніхто й не спав, бо така музика «й мертвих підіймає».

Виручив гармоніст, місцевий таки, — виліз звідкілясь. Він приніс гармонію, двохрядку, й запілікав якісь «вальси», сівши перед сценою на купі піску. Розворушуючи людей, принесли багато ліхтарів «летучая мишь» (позбирали, либонь, з конюшень і свинарників), позасвічували й почіпляли всюди на стінах, а сцену освітили електрикою, що якимось дивом узялася тут, як доказ наявності комунізму (монтери нарешті справили неполадок, що так недоречно унеможливив появу цього сяйва на самім початку дійства).

Після промови Маслова говорили представники організацій і профспілок і, як то заведено, розробляли ту саму тему, задану згори… Говорили від спілки учителів… Від товариства безвірників… Від піонерів… Від комсомолу… від … від … від…

А люди… Бідолашні «готтентоти»! Воістину, це для них інквізиція!! Це куди тяжче, аніж найтяжча праця в полі, там хоч вітер віє…

Після всіх промов, що нарешті (нарешті!) скінчилися, пішов уривок з «Платона Кречета», друга дія. І тут Корнійчуків геній драматичний потерпів цілковиту, найповнішу, драматичну поразку. Ніхто нічого з того уривку, з тієї дії другої не зрозумів, ніхто нічого не второпав. Навіщо воно? Для чого воно? З якої нагоди це воно? І як це воно допоможе ліквідувати прорив, скажімо, на буряках?! От якби усім тим, що балакали й балакають і що викаблучуються, дати сапачки в руки, ну то так була би поміч якась! А так — нічого не зрозуміло… Проте ніхто не розходився, всі героїчно лупали очима, трималися до кінця, до перемоги.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: