Раптом пісня уривається від несподіваного й зляканого дівочого вигуку:
— Боже!!. А де ж це ми сидимо!..
То вигукнула Оксана Чоботар, і пісня урвалася. Всі озирнулися. Озирнулися — і не в одного побіг мороз поза шкірою від несподіваного викриття страшної алегорії…
…Вони сиділи на руїнах якоїсь хати, ні, не тільки хати, а якогось цілого села, як на кладовищі. Юнаки з колгоспу «Соцперебудова», що сиділи біля Атиних ніг, похнюпились.
— Це ж Гута-а?!? — прошепотіла Оксана, озираючи пагорби й бур’янища поширеними очима. — Вимерла з голоду Гута… Село Гута?..
— Гута, — понуро ствердили хлопці біля Ати. — Була…
Задивлені в величавий і загадковий, прекрасний степ, вони всі не звернули зразу уваги на те, де ж це вони отаборюються. Вони тільки сконстатували були, що місце дуже вигідне — з пагорбка далеко видно в усі боки. А назад не озиралися. А тепер озирнулися… Навіть той, хто тут ніколи не бував, при слові «Гута» зблід, бо хто не чув про Гуту, про село «людоїдів»!.. За їхніми спинами громадилися пагорби, багато пагорбів, зарослих буйно бур’яном, — лободою, щирицею, реп’яхами, будяками, височенною нехворощею, блекотою, дурманом, що так добре росте на руїнах і пустирищах, колючками… Помежи бур’яном то там, то там чорніли рештки печей і димарів, якихось глиць, полискувало череп’я давно побитих полив’яних горшків, валялися шматки вивітреної цегли, де-не-де стирчали шматки іржавої, мов закривавленої, бляхи, кой-де стояли стовпи з іржавими цвяхами… все це прибите дощами, засипане піском і порохом, задекороване старанно дикими травами й бур’янами, але реальне, ще не зітерте з лиця землі остаточно, кричуще… Тут було село, що вимерло з голоду, село, де матері з’їдали своїх дітей, село, що було колись, на світанку нової ери, перейменоване в «ШЛЯХ ДО СОЦІАЛІЗМУ», а потім кануло в безвість; село де люди паслися на вигоні, як худоба, рятуючись від голодної смерти, і все-таки не врятувалися… Це було вісім років тому. Дивно, чому ж це місце не забудовується знову? Мабуть, люди бояться селитися на цій жаскій руїні, на цім кладовищі «людоїдів»…
— Але ж це було вісім років тому! — прошепотів хтось розгублено, здивований, що ці руїни існують і досі.
Тиша. Тягуча. Болісна. І раптом у тиші, як відповідь на розпачливий заміт, чийсь ледве чутний, немов потойбічний, але з виразною злобною ноткою шепіт:
«Та-а-к… Бувають такі рани, що не загоюються ніколи…»
Хто це сказав?! Невідомо. Може, то вітер прошелестів. А може, це так видалося кожному, може, це шерех його власної думки. Всі озирнулися насторожено один на одного. Всі дослухалися. Здається, дослухався й той дідусь, там, біля сліпучого озера, в сонячному сяйві, витираючи рукою сльози з старечих очей… Може, йому уроїлося, що мерці-людоїди встали й співають, і він чекає продовження… Так і лишилося таємницею, хто це сказав. Мабуть, хтось із хлопців-колгоспників, що сиділи, уткнувши голови в коліна й не цікавилися зовсім руїнами, — може, отак котрийсь проговорив у сиру землю. А може прошепотів хтось з-під отого череп’я, хтось із тих, що з’їдав своїх дітей?..
Стало моторошно. Ата тихенько заспівала від розгубленості недавню пісню, машинально, за інерцією, роззираючись по румовищу:
Гарно ж, гарно
серед степу…
Пісню ніхто не підхоплював, бо навіть так тихенько промимрена, вона різонула по серцю. Вся компанія звелася й, ніби утікаючи з руїн, пішла до озера. «Додому! Додому!»
Лишилася групка молоді з колгоспу та Ата з Павлом. Павло сидів оддалік, тяжко схиливши голову, й креслив щось трісочкою на піску, а Ата дивилася на нього пильно, ніби чекала, що ж він скаже, що він нарешті скаже. Дивилася, а в грудях підіймалася буря, закипали сльози протесту, гніву, обурення. «Бувають рани, що не загоюються ніколи! Ніколи!!» Ну, .що ж він скаже?!. Але Павло мовчав.
Тоді Ата підійшла до нього щільно, опустилася на коліна, спинила руку, що креслила по піску, й, подивившись довгим поглядом юнакові в лице, прошепотіла, видихнула злобно в саму душу:
— От… А ви мене втягаєте до комсомолу!..
Скільки тут було сарказму, злоби, презирства. Ата вклала сюди все, що вирувало в її душі.
Павло підвів голову. Лице його посіріло-посіріло. Зімкнув щелепи, подивився якимсь чужим, холодним поглядом на дівчину. А потім процідив крізь зуби охриплим, не своїм голосом:
— Це… моє рідне село… (і різонув трісочкою глибоку борозну по піску, натискаючи ніби усім серцем). — Тут… вимер увесь мій рід… Іди собі!
Останнє прошепотів ледве чутно й кинув трісочку.
Господи! Отак вдарити!!. Отак вдарити!..
Вкрай розгублена, Ата схопилася. Озирнулася. Побачила групку колгоспної молоді осторонь і стала з ними хапливо прощатися. Вона їх запрошувала на виставу, на прем’єру «МАРУСІ БОГУСЛАВКИ», обіцяла всім добути квитки… Вона це може зробити, хай лиш приходять… І, попрощавшись, швиденько пішла. Пішла, похнюплена, бур’янами. Молодь колгоспна теж рушила в інший бік.
Павло лишився сам. Він ще довго сидів сам. Курив схвильовано. Потім звівся, кинув цигарку й пішов слідом за Атою.
Ішов, тиняючись, ніби раптом сп’янілий чи від утоми. Доганяв дівчину, що пливла ген морем бур’янів над руїною, і ніяк не міг догнати.
XIV
«Галло!..»
Вибухи амоналу[29] розсаджують голову, чварахкаючи зсередини надсадно, навально… Це завжди так від утоми, коли напруга нервових центрів у творчому палахкотінні доходить межі, начертаної йому злою долею, — тієї межі, на якій автоматично зчиняється цей дзвін і грохіт — жаскі рефлексії в провалах надщербленої психіки, оглушливі амоналові детонації, відголоски тих часів, коли він працював в бамлагівській команді підривників-динамітників на ріці Буреї, свердлячи пороги й скелі й висаджуючи їх в небо…
Петро сидить сам в кабінеті директора, занурившись втомлено в глибоке м’яке крісло й обхопивши руками голову та Заплющивши очі.
Хвилини йдуть нечутні, скрадливо-ніжні, роботящі, — вони ділять дійсність і рефлексії на частки і забирають з собою; по одній… Хвилини йдуть… І грохіт помалу вщухає.
Вщухає грохіт. І приходить натомість тихий смуток, приходить жаль, терпкий і щемлячий, — думки звільняються з громохкого полону й вертаються до дійсності…
Він сьогодні сам на цілий театр, — молодь поїхала десь в «культпохід» до якогось там колгоспу, всі інші мають вихідний, «комісар» захворів, а Ткач виїхав терміново в столицю до Наркомосу, викликаний негайно. Мабуть, його викликано в справі… Ні, не мабуть, а напевно в справі його — Петрової праці тут, бо повіз макети… Десь там хтось дуже затурбований його присутністю в театрі та виконанням важливого, дуже важливого завдання. А може, хтось пише скарги, якась добра душа. Вже запитували раз офіційно … Та хіба раз!.. Петро розплющує очі з німим здивуванням і запитом: «Хіба раз!?»
Це дуже огірчувало, бо ж, викинений з життя й всіма визнаний за маніяка, він дійсно з маніакальним інтересом поринув у цю працю, не мавши інших точок прикладення сил, — віддався їй усією душею, вкладаючи її (душу ту) всю, таку, як вона є. Це ж єдине пристановище для неї.
Знав, що ця його праця породила вже багато поголосок всюди. Може, саме тому й директора викликано?..
Досадно буде, як його одного дня викинуть. А втім… — Петро тяжко, втомлено зітхає й фаталістично махає рукою.
Вічний його, глибоко затамований жаль і терпка гіркота підіймаються до горла. Скільки, скільки ж ще йому лишилося на цій землі того невиносимого терпіння! Ще одна крапля… і, здається, буде всьому кінець, він зірветься в безодню одчаю й справді натворить безумств.
Одначе відчай, хоч як проривається, все ж видертися не може. Не може виломитися через загороджувальну заслону чийогось у ньому суворого, залізного контролю…
Так сидів, нахмарений і печальний, і дивився на яскраві бліки на телефонному апараті. Увесь у фарбах, залишивши свою працю десь там, нагорі, щоб відпочити й подумати в тиші й прохолоді, і в культурній вишуканості цього директорського кабінету, у цьому ось м’якому фотелі, оббитому чорною шкірою, з фамільним гербом барона Букрабо.
Помалу думки перемандрували на інше — на Ату, зродивши ще більший біль і гіркоту… Що він їй! І навіщо він їй, отакий!..
Потім думки перемандрували на Сазонова. Звівши тепер щелепи й зціпивши зуби, думав про Сазонова. Думав, бо знав, що цей пильнує за Атою, за кришталевою дівчиною, очима того брудного свого «комісара», а так само пильнує й за ним через усі свої «очі» й «вуха», яких має тут багато. Голова починає гудіти знову, але вже інакше, — його починає розбирати безсилий гнів, як у того гордого, але скованого й поруганого бранця, наростаючи до безтямного пориву утнути щось таке, після чого довго би бренів резонанс і розходились кола по цьому нестерпному рудому болоті цієї нестерпної дійсності… Кинути піти гранату?! Дві!.. Багато!!. Спалити цей театр в безумному пориві, як той безумний Герострат, лише без наміру прославитися, а з божевільного відчаю?!. Стрибнути з найвищого балкона вниз і розбитися на площі перед очима всіх людей?!.