— Ну, добре, — каже нарешті дівчина. — А ви його знаєте?
— Знаю.
— Що ж ви про нього знаєте?
— Що він самашедший, то єсть, вибачте, формений ідіот…
— Овва! І тільки? Ну, це всі знають. А ще що?
— А ще… Гм… {Тихо). Нічого більше.
— Е-е, мало ви про нього знаєте, товаришу… Я знаю більше {зітхнула).
— Що ж ВИ про нього знаєте?
— А знаю… Я знаю про нього страшні речі… — По цьому дівчина зробила великі, «страшні» очі, потім примружила їх, загадково якось подивилась на юнака, скоса так, і замовкла.
— Які?
Дівчина мовчить. Пересипає рукою пісочок. Потім зітхає:
— Облишмо про це… Те, що я знаю, й те, що ви знаєте, все це не має аніякісінького значення. Дурниці. І те, що ви розігруєте з себе Ромео, — теж дурниці. І не має ніякого значення. Який з вас Ромео, Павлику… ох, вибачте, товаришу Гук!
— Я не розігрую…
— Ні, ви розігруєте. Іменно розігруєте. Так, ніби ви здаєте іспит на амплуа першого коханця в провінційному театрі… Фе… А тим часом…
— А тим часом… я не розігрую, Ато…
— Що ви хочете сказати, що ви таки справжній Ромео?
— Ні, але… Взагалі — я нічого не розігрую…
— Розігруєте! Всі тепер розігрують… Ви не справжній. І ви зовсім не Павлик. Ви Павло Іванович ГУК (це Ата вимовила знову офіціальним тоном, комічно-важно, наморщивши носа), Павло Іванович ГУК, Секретар Обкому ЛКСМУ, ви, можна сказати, вождь усієї молоді, а розігруєте Ромео, то пак клеїте з себе хлопчика, на відлюдді, отак раптом… Чи, може, це вам сонце… ах, пробачте! Але констатую: ви маєте двоє облич, — одне он в тім вашім портфелі, яке вам не дозволяє розігрувати Ромео на людях, ще б пак! — а друге нашвидку скомпоноване на відлюдді, отак експромтом… Мовляв, гарненька собі безпартійна, наївна, чому б не побаламутити… Але для цього (Ата круто звела брови і раптом почервоніла, хотівши щось пальнути: і таки не стрималась, пальнула) — для практичного й раціоналізованого кохання наших сучасних «Ромео» у вас там, здається, є Людмила Богомазова…
Хлопець не сподівався цього і геть зашарівся. Потім зареготався. Потім змолився:
— Ато, облиште!.. Я ж не розігрую. Е-е…
— Що «е»? Розігруєте, і все тут. Доказати вам? Про-сю, як каже та симпатична бабуся, що шукає Єрусалима в «Народному Малахії», — просю… Ось: таж вам треба оце на роботі бути, великі свої обов’язки виконувати, а ви з безпартійною дівчиною байдики б’єте… Ви ж прогульник і симулянт…
Гук якось відрухово подивився пильно навкруги. Ата це помітила і аж в долоні вдарила:
— Ага! А хіба я не казала… Ха-ха-ха!.. О, милий мій Ромео!.. О, лицарю мій!.. Ха-ха-ха! Вас ждуть світової революції справи, а ви з безпартійною дівчиною байдики б’єте! Куди ж це ваша душа простяглася, га? А що, як вас, спитають, га?: а де це ви, товаришу, були, га? А може, ваша душа дрібнобуржуазна, га?
— Облиште, Ато!..
— Стривайте, дайте мені до кінця висловитися, не затискайте «самокритики» безпартійним… Ви байдики з безпартійною дівчиною б’єте, а душа ваша зовсім не тут, а там, десь. Хіба ні?
— І все ж таки я не розігрую… я…
Ата зітхнула й якось змінила тон з саркастичного на смутний.
— Слухайте, друже! Як це ви не розігруєте, коли всі тепер розігрують, тобто дурня клеють. Всі. І ви не можете бути винятком. Такий час. Боже! Як глянеш — всі ми прохвости, всі ми зовсім не те, чим видаємося. Зовсім не те, за кого ми себе видаємо.
- Гм… І ви?
Пауза.
— Можливо…
Юнак замислюється, перевертає портфель холодною стороною догори й лягає на нього потилицею, лягає горічерева. Щось мимрить і раптом заходиться сміхом та:
— Чудна ви, Ато!
— Я теж так думаю… Знаєте, мені часом здається, що нині кожна людина чудна — це шарада. На кожного глянеш — не справжній, і все тут! Якась омана. Кожен має дві душі — одну для щоденного вжитку, для офіційного вжитку, а другу таємну, про яку навіть і товариш Сазонов нічого не знає. І от ходять, працюють, живуть, і кожен немов у футлярі… Хто це сказав «людина в футлярі»? Гарно сказано. Геніально. Це про нас, це він думав про нашу епоху. Іменно кожен в футлярі. Або як равлик у мушлі. Равлик у мушлі! А потім після служби десь на самоті тихесенько вила-а-зить равлик з мушлі.
Хлопець ще дужче сміється. Від усього серця.
— Знаменито! Образно! Їй-бо!.. «Вила-а-а-зить»… Я бачу, як він, падлєц, вилазить… Ну, далі?
— Ну, а далі знову сховається й ніякими калачами його звідти не виманиш, ніякими штурханцями не виштурхаєш…
«Павликові» дуже весело, він аж качається зо сміху. Потім перемагає себе:
— Гаразд… А чого ж то всі такі «в футлярі»?
— А я знаю? (Наївно знизала плечима). Я не докопуюсь, не доскіпуюсь. Я тільки констатую. І часом аж плакать хочеться, що це таке з людьми сталося! В книгах читаєш (в старих книгах) про людей — гарно як, люди такі чудесні. А в житті кругом поглянеш — тільки самі ріжки з мушель стирчать, та й ті все більше й більше ховаються, ховаються… Бр-р-р-р… От… Чого ви так пильно дивитесь?
Гук дійсно звівся на лікоть і дуже пильно дивився на дівчину.
— Майте на увазі, — попередила Ата з комічною серйозністю, — ми говоримо один на один і… ми взагалі мовчимо, якщо вже на те пішло. Ясно?
Несподівано в хлопця надулися моргулі на щелепах, брови насупились — він не в жарт розгнівався.
— Божевільна ви дівчина, Ато! Що ви говорите!! А Ата ніби й не чула. Пересипала рукою пісочок.
— Так, так. Всі ми не те, чим видаємось… І ви теж. Аллах вас знає, Павлику! У вас навіть ріжок не видно, так вони далеко в мушлі… Ха-ха-ха!.. Або от, скажемо, бухгальтер є у нас. Так, уявіть собі, равлик-равликом. Чинуша. Тихше води, нижче трави. Ходить — не дише. Такий ударник на праці. Суцільна праця. Суцільна жертвенність. А… а додому прийде, виповзе трішечки з мушлі і… грає на бандурі й плаче… Плаче… Гм… Умовимось, що ви цього не чули… Тепер підемо далі. Ах, ну чого далеко ходити! Юнак є один у нас… Офіційно — суцільний марксизм-ленінізм. Де! Суцільний святий подвижник, лицар світової революції, закутий в панцер діамату проти всіх спокус. Суцільний правовірний жрець її, як турецький мулла, що, крім як про Магомета, ні про що більше й не думає. І от — уявіть собі — цей святий діаматчик вила-а-а-зить, як равлик з мушлі, на гарячий пісочок і босоніж, босоніж шпарить позагеттю, з безпартійною дівчиною байдики б’є… Ха-ха!
Ата вимовляє «ха-ха», зовсім не сміючись.
Гук не витримує й заходиться сміхом. Лежить і сміється, й дивиться закохано на зіркасті очі, що такі зараз особливі якісь. А далі:
— Ну й що ж тут дивного. Все в порядку. А може ж, він тую дівчину, скажемо, до комсомолу хоче втягти.
— А-а… Ну, це інша справа. Логічно. Що ж… пробуйте, товаришу Гук!
Ата бере бедрика на долоню й легесенько дме на нього — бедрик раптом розкривається, як квітка, сяє проти сонця пелюстками крилець, зривається і летить. Ата посміхається чи то з бедрика, чи якійсь своїй думці, — посміхається загадково.
— Так, це логічно… — по хвилі роздуми. — Тільки я щось не помічала, щоб ви її тягли.
— А ви хочете?! — аж підвівся на лікті юнак.
— Гм… Експромтом на такі речі не відповідається. — І засміялася самим голосом, бо то був не сміх, а іронія. — Ха! Якщо ви оце прийшли зі мною сюди, щоб тут на пісочку втягати мене до комсомолу, і якщо ви для цього й Ромео розігруєте, то тяжка-а-а ж ваша професія, друже мій Павле, тяжка-а. А Людмилу Богомазову ви вже втягли, «Генеральну лінію»?..
Це було несподіване. Хвилева раптова мовчанка, а тоді дружний спільний регіт. Вони сміялися щиро, весело, як люди, що мають справді добрий об’єкт для сміху. А об’єкт для сміху таки неабиякий. Справа в тім, що в місті десь там є одна знаменита дівчина, яку звуть усі «Генеральна лінія»: колишня купецька дочка, що до революції разом зі своїм родом була на самій суспільній горі, а після революції опинилася на соціальному дні; спершу була коханкою начальника НКВД, потім перейшла до рук секретаря Облпарткому, потім в неї закохався голова виконкому, й вона стала його коханкою; потім вона перейшла до голови Споживспілки… Потім до голови кооперації… Потім ще до когось… Потім знову до начальника НКВД… Так і ходить. За це цю дівчину, дуже гарну з себе, прозвано в місті «Генеральною лінією», а наймення її Людмила Богомазова. Людмила Богомазова — «Генеральна лінія»…