Маруся Богуславка – Іван Багряний

— Хто?

— Той, кого ви тут чекаєте… Ви ж чекаєте! Я ж знаю… Ви ж спеціально тут чекаєте, полюєте, як кішка на мишку… Знаю…

Дівчина повертає голову й пильно, аж ніби здивовано, дивиться на хлопця. Дивиться, дивиться, та й поморщила носа:

— Смішний! Ой горе мені з вами! І що це все значить, сеньйоре?.. {Стурбовано). Ой, ой, та що з вами!? У вас вуха червоні он які, га! Може, би ми пішли звідси?.. А?..

Проте сама не рушилась. Хлопець теж не рушився, лише закусив нижню губу й зовсім почервонів, одвернувся, дивиться десь згорда геть. І дівчина дивиться теж згорда геть, десь на цвинтар, за цвинтар, на сині пасма борів, ніби сподівається там побачити щось надзвичайне, якесь чудо, що вона його так давно чекає. Мовчанка триває довго.

— Ну, добре, — каже нарешті дівчина. — А ви його знаєте?

— Знаю.

— Що ж ви про нього знаєте?

— Що він самашедший, то єсть, вибачте, формений ідіот…

— Овва! І тільки? Ну, це всі знають. А ще що?

— А ще… Гм… {Тихо). Нічого більше.

— Е-е, мало ви про нього знаєте, товаришу… Я знаю більше {зітхнула).

— Що ж ВИ про нього знаєте?

— А знаю… Я знаю про нього страшні речі… — По цьому дівчина зробила великі, «страшні» очі, потім примружила їх, загадково якось подивилась на юнака, скоса так, і замовкла.

— Які?

Дівчина мовчить. Пересипає рукою пісочок. Потім зітхає:

— Облишмо про це… Те, що я знаю, й те, що ви знаєте, все це не має аніякісінького значення. Дурниці. І те, що ви розігруєте з себе Ромео, — теж дурниці. І не має ніякого значення. Який з вас Ромео, Павлику… ох, вибачте, товаришу Гук!

— Я не розігрую…

— Ні, ви розігруєте. Іменно розігруєте. Так, ніби ви здаєте іспит на амплуа першого коханця в провінційному театрі… Фе… А тим часом…

— А тим часом… я не розігрую, Ато…

— Що ви хочете сказати, що ви таки справжній Ромео?

— Ні, але… Взагалі — я нічого не розігрую…

— Розігруєте! Всі тепер розігрують… Ви не справжній. І ви зовсім не Павлик. Ви Павло Іванович ГУК (це Ата вимовила знову офіціальним тоном, комічно-важно, наморщивши носа), Павло Іванович ГУК, Секретар Обкому ЛКСМУ, ви, можна сказати, вождь усієї молоді, а розігруєте Ромео, то пак клеїте з себе хлопчика, на відлюдді, отак раптом… Чи, може, це вам сонце… ах, пробачте! Але констатую: ви маєте двоє облич, — одне он в тім вашім портфелі, яке вам не дозволяє розігрувати Ромео на людях, ще б пак! — а друге нашвидку скомпоноване на відлюдді, отак експромтом… Мовляв, гарненька собі безпартійна, наївна, чому б не побаламутити… Але для цього (Ата круто звела брови і раптом почервоніла, хотівши щось пальнути: і таки не стрималась, пальнула) — для практичного й раціоналізованого кохання наших сучасних «Ромео» у вас там, здається, є Людмила Богомазова…

Хлопець не сподівався цього і геть зашарівся. Потім зареготався. Потім змолився:

— Ато, облиште!.. Я ж не розігрую. Е-е…

— Що «е»? Розігруєте, і все тут. Доказати вам? Про-сю, як каже та симпатична бабуся, що шукає Єрусалима в «Народному Малахії», — просю… Ось: таж вам треба оце на роботі бути, великі свої обов’язки виконувати, а ви з безпартійною дівчиною байдики б’єте… Ви ж прогульник і симулянт…

Гук якось відрухово подивився пильно навкруги. Ата це помітила і аж в долоні вдарила:

— Ага! А хіба я не казала… Ха-ха-ха!.. О, милий мій Ромео!.. О, лицарю мій!.. Ха-ха-ха! Вас ждуть світової революції справи, а ви з безпартійною дівчиною байдики б’єте! Куди ж це ваша душа простяглася, га? А що, як вас, спитають, га?: а де це ви, товаришу, були, га? А може, ваша душа дрібнобуржуазна, га?

— Облиште, Ато!..

— Стривайте, дайте мені до кінця висловитися, не затискайте «самокритики» безпартійним… Ви байдики з безпартійною дівчиною б’єте, а душа ваша зовсім не тут, а там, десь. Хіба ні?

— І все ж таки я не розігрую… я…

Ата зітхнула й якось змінила тон з саркастичного на смутний.

— Слухайте, друже! Як це ви не розігруєте, коли всі тепер розігрують, тобто дурня клеють. Всі. І ви не можете бути винятком. Такий час. Боже! Як глянеш — всі ми прохвости, всі ми зовсім не те, чим видаємося. Зовсім не те, за кого ми себе видаємо.

  • Гм… І ви?

Пауза.

— Можливо…

Юнак замислюється, перевертає портфель холодною стороною догори й лягає на нього потилицею, лягає горічерева. Щось мимрить і раптом заходиться сміхом та:

— Чудна ви, Ато!

— Я теж так думаю… Знаєте, мені часом здається, що нині кожна людина чудна — це шарада. На кожного глянеш — не справжній, і все тут! Якась омана. Кожен має дві душі — одну для щоденного вжитку, для офіційного вжитку, а другу таємну, про яку навіть і товариш Сазонов нічого не знає. І от ходять, працюють, живуть, і кожен немов у футлярі… Хто це сказав «людина в футлярі»? Гарно сказано. Геніально. Це про нас, це він думав про нашу епоху. Іменно кожен в футлярі. Або як равлик у мушлі. Равлик у мушлі! А потім після служби десь на самоті тихесенько вила-а-зить равлик з мушлі.

Хлопець ще дужче сміється. Від усього серця.

— Знаменито! Образно! Їй-бо!.. «Вила-а-а-зить»… Я бачу, як він, падлєц, вилазить… Ну, далі?

— Ну, а далі знову сховається й ніякими калачами його звідти не виманиш, ніякими штурханцями не виштурхаєш…

«Павликові» дуже весело, він аж качається зо сміху. Потім перемагає себе:

— Гаразд… А чого ж то всі такі «в футлярі»?

— А я знаю? (Наївно знизала плечима). Я не докопуюсь, не доскіпуюсь. Я тільки констатую. І часом аж плакать хочеться, що це таке з людьми сталося! В книгах читаєш (в старих книгах) про людей — гарно як, люди такі чудесні. А в житті кругом поглянеш — тільки самі ріжки з мушель стирчать, та й ті все більше й більше ховаються, ховаються… Бр-р-р-р… От… Чого ви так пильно дивитесь?

Гук дійсно звівся на лікоть і дуже пильно дивився на дівчину.

— Майте на увазі, — попередила Ата з комічною серйозністю, — ми говоримо один на один і… ми взагалі мовчимо, якщо вже на те пішло. Ясно?

Несподівано в хлопця надулися моргулі на щелепах, брови насупились — він не в жарт розгнівався.

— Божевільна ви дівчина, Ато! Що ви говорите!! А Ата ніби й не чула. Пересипала рукою пісочок.

— Так, так. Всі ми не те, чим видаємось… І ви теж. Аллах вас знає, Павлику! У вас навіть ріжок не видно, так вони далеко в мушлі… Ха-ха-ха!.. Або от, скажемо, бухгальтер є у нас. Так, уявіть собі, равлик-равликом. Чинуша. Тихше води, нижче трави. Ходить — не дише. Такий ударник на праці. Суцільна праця. Суцільна жертвенність. А… а додому прийде, виповзе трішечки з мушлі і… грає на бандурі й плаче… Плаче… Гм… Умовимось, що ви цього не чули… Тепер підемо далі. Ах, ну чого далеко ходити! Юнак є один у нас… Офіційно — суцільний марксизм-ленінізм. Де! Суцільний святий подвижник, лицар світової революції, закутий в панцер діамату проти всіх спокус. Суцільний правовірний жрець її, як турецький мулла, що, крім як про Магомета, ні про що більше й не думає. І от — уявіть собі — цей святий діаматчик вила-а-а-зить, як равлик з мушлі, на гарячий пісочок і босоніж, босоніж шпарить позагеттю, з безпартійною дівчиною байдики б’є… Ха-ха!

Ата вимовляє «ха-ха», зовсім не сміючись.

Гук не витримує й заходиться сміхом. Лежить і сміється, й дивиться закохано на зіркасті очі, що такі зараз особливі якісь. А далі:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: