Маруся Богуславка – Іван Багряний

— Вибачте, — промовила Ата вже іншим, примирливим тоном. — Я задоволена вашою відповіддю. При другій нагоді я конче спитаю про це в голови.

— Без політики, товариші!! Без політики! — закричало тим часом кілька дівочих голосів, відчувши, що струна вже перетягнута. — Давайте краще співати! Або біжімо наввипередки! Ану, хто кого пережене!

І вся компанія кинулася по травах навзаводи. Писк, вереск, хтось когось наздогнав і вимагає програш — намагається поцілувати, хтось комусь підставив ніжку… Без політики, товариші! Без політики!!.

Колгоспній молоді «городяни» так сподобались, що вона вирішила супроводити симпатичних гостей якнайдалі, тим більше, що це їм доручено офіційно. Таке враження, що ці юнаки, ці передчасно змужнілі діти хотіли би йти аж у саме місто й покинути тую свою «соціалістичну перебудову» навіки. Ата вже майже загітувала остаточно хлопців і дівчат вступати до них у театральну студію, довівши їм усі вигоди від такого кроку. А потреба в них велика. От, скажімо, тепер потрібно багато статистів для сцен з бідними невольниками, обдертими, закутими в кайдани, вимученими, але не подоланими… Це ж їм так пасує… Тим більше, що й гримуватися дуже не треба би було.

Перейшли луг і пішли піщаними дюнами, помежи червоною шелюгою й малою сосновою посадкою. Потім увійшли у високий та густий бір і пішли ним. Збирали бирки й кидалися ними. Гукали на всі легені, дослухаючись до лісових лун… З соснового лісу перейшли в дубину, що широкою смугою тяглася межи лугом і степом. Дубовий ліс поріс папороттю, йти ним було романтично, бо папороть і синій присмерк у гущавині нагонили думи про «Ніч під Івана Купала», про «Лісову пісню», зроджували чуті легенди про казкові скарби, про страхіття народної міфології… Дівчата всерйоз шукали бодай натяку на якусь квітку на кущах папороті й усе гірко розчаровувались. Деякі з них не бували в полі і в лісі, народившись і виросши в великому місті, а якщо бували, то давно, й тому почувалися надзвичайно, як відкривателі нових, незнаних світів, як Колумби в океані Маловідомого.

Нарешті ліси скінчилися, перетяті навскоси, і почався степ. Це сталося раптом, ніби хтось несподівано переставив діяпозитив у чарівному ліхтарі.

Широкий і безкраїй степ відкрився очам, хвилюючись блакитними хвилями аж ген до обрію, немов океан. Правічною силою й містичним чаром війнуло в душі, змусивши їх затрепетати. Вийшовши на якісь пагорби, порослі буйними травами й ще якимись рослинами, компанія отаборилася, солодко розпростуючи натомлені ноги, підставляючи груди під ніжний вітерець, що гнав зі степу сріблясті баранці по океану пшениці…

Яка велич! І яка могутність! І яка все ж таки прекрасна їхня земля!!

Пісню сюди! Хорошу пісню! І пісня з’явилась.

Невідомо, хто її заспівав перший — може, Ата, може Павло, а може, Микола… А може, всі одразу. Пісня розгорнулася, як прапор, і затрепетала під синім небом:

Гарно, гарно

серед степу

Видно південь, північ, схід…

Мені сонце

косу клепле

І мантачку[28] золотить…

Мені сонце косу клепле…

Праворуч ясніє велике степове озеро, що так і звалося Велике Озеро, рівне й сліпуче, як колосальне люстро, а на краєчку того люстра хтось вовтузиться біля перекинутого човна. Зачувши пісню, постать на краєчку озера-люстра випросталася й завмерла. Стояла, зіпершись на весло. Провела рукою по обличчі — може, витерла піт, може, зігнала задуму, може…

А пісня котиться на південь, на північ, на захід і на схід, проста, але така прекрасна, співана щирими, юними голосами:

Виступає нас немало

Аж дванадцять косарів…

Постать біля човна прикладає руку щитком до очей і намагається побачити, хто ж це там співає. Але сонце б’є назустріч, затоплює очі повінню сяйва, а може, їх затоплюють сльози, й тяжко розібрати, де ж це й хто ж це співає. А пісня стелиться, летить ластівкою над дзеркальною поверхнею озера, кружляє над океаном пшениці, жене десь ген до лілових козацьких могил, що бовваніють на обрії, як вічна загадка…

Раптом пісня уривається від несподіваного й зляканого дівочого вигуку:

— Боже!!. А де ж це ми сидимо!..

То вигукнула Оксана Чоботар, і пісня урвалася. Всі озирнулися. Озирнулися — і не в одного побіг мороз поза шкірою від несподіваного викриття страшної алегорії…

…Вони сиділи на руїнах якоїсь хати, ні, не тільки хати, а якогось цілого села, як на кладовищі. Юнаки з колгоспу «Соцперебудова», що сиділи біля Атиних ніг, похнюпились.

— Це ж Гута-а?!? — прошепотіла Оксана, озираючи пагорби й бур’янища поширеними очима. — Вимерла з голоду Гута… Село Гута?..

— Гута, — понуро ствердили хлопці біля Ати. — Була…

Задивлені в величавий і загадковий, прекрасний степ, вони всі не звернули зразу уваги на те, де ж це вони отаборюються. Вони тільки сконстатували були, що місце дуже вигідне — з пагорбка далеко видно в усі боки. А назад не озиралися. А тепер озирнулися… Навіть той, хто тут ніколи не бував, при слові «Гута» зблід, бо хто не чув про Гуту, про село «людоїдів»!.. За їхніми спинами громадилися пагорби, багато пагорбів, зарослих буйно бур’яном, — лободою, щирицею, реп’яхами, будяками, височенною нехворощею, блекотою, дурманом, що так добре росте на руїнах і пустирищах, колючками… Помежи бур’яном то там, то там чорніли рештки печей і димарів, якихось глиць, полискувало череп’я давно побитих полив’яних горшків, валялися шматки вивітреної цегли, де-не-де стирчали шматки іржавої, мов закривавленої, бляхи, кой-де стояли стовпи з іржавими цвяхами… все це прибите дощами, засипане піском і порохом, задекороване старанно дикими травами й бур’янами, але реальне, ще не зітерте з лиця землі остаточно, кричуще… Тут було село, що вимерло з голоду, село, де матері з’їдали своїх дітей, село, що було колись, на світанку нової ери, перейменоване в «ШЛЯХ ДО СОЦІАЛІЗМУ», а потім кануло в безвість; село де люди паслися на вигоні, як худоба, рятуючись від голодної смерти, і все-таки не врятувалися… Це було вісім років тому. Дивно, чому ж це місце не забудовується знову? Мабуть, люди бояться селитися на цій жаскій руїні, на цім кладовищі «людоїдів»…

— Але ж це було вісім років тому! — прошепотів хтось розгублено, здивований, що ці руїни існують і досі.

Тиша. Тягуча. Болісна. І раптом у тиші, як відповідь на розпачливий заміт, чийсь ледве чутний, немов потойбічний, але з виразною злобною ноткою шепіт:

«Та-а-к… Бувають такі рани, що не загоюються ніколи…»

Хто це сказав?! Невідомо. Може, то вітер прошелестів. А може, це так видалося кожному, може, це шерех його власної думки. Всі озирнулися насторожено один на одного. Всі дослухалися. Здається, дослухався й той дідусь, там, біля сліпучого озера, в сонячному сяйві, витираючи рукою сльози з старечих очей… Може, йому уроїлося, що мерці-людоїди встали й співають, і він чекає продовження… Так і лишилося таємницею, хто це сказав. Мабуть, хтось із хлопців-колгоспників, що сиділи, уткнувши голови в коліна й не цікавилися зовсім руїнами, — може, отак котрийсь проговорив у сиру землю. А може прошепотів хтось з-під отого череп’я, хтось із тих, що з’їдав своїх дітей?..

Стало моторошно. Ата тихенько заспівала від розгубленості недавню пісню, машинально, за інерцією, роззираючись по румовищу:

Гарно ж, гарно

серед степу…

Пісню ніхто не підхоплював, бо навіть так тихенько промимрена, вона різонула по серцю. Вся компанія звелася й, ніби утікаючи з руїн, пішла до озера. «Додому! Додому!»

Лишилася групка молоді з колгоспу та Ата з Павлом. Павло сидів оддалік, тяжко схиливши голову, й креслив щось трісочкою на піску, а Ата дивилася на нього пильно, ніби чекала, що ж він скаже, що він нарешті скаже. Дивилася, а в грудях підіймалася буря, закипали сльози протесту, гніву, обурення. «Бувають рани, що не загоюються ніколи! Ніколи!!» Ну, .що ж він скаже?!. Але Павло мовчав.

Тоді Ата підійшла до нього щільно, опустилася на коліна, спинила руку, що креслила по піску, й, подивившись довгим поглядом юнакові в лице, прошепотіла, видихнула злобно в саму душу:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: