На цьому тлі троє юних, струнких дівчат і такий же юний і стрункий хлопець виглядають дивно, коли б на них хтось дивився. Але ніхто на них не дивився, ніхто не помітив, як вони ввійшли. А вони стояли й усе більше розгублювалися. Ніхто з них не перехрестився, увійшовши, бо не знав, що так треба. Вони вже хотіли вийти, коли раптом по церкві пройшовся шепіт з уст до уст, як вітер, і було виразно чути говорені схвильовані слова:
— Розступіться!… Розступіться… Молодь підходить! Молодь підходить!
І всі розступилися. Стали двома лавами на боки, давши широкий і рівний прохід для тієї молоді. Немов для королевичів.
І так ніби їх потягло невидимою силою — замість вийти, всі четверо пішли туди, де перед ними розступилися старенькі люди. Попереду Ата з високо піднесеною головою й з вогкими блискучими очима, за нею її подруги, а поруч здивований і схвильований Колька. Старенькі люди розступилися перед ними й дивилися, як на велике диво, на велике чудо.
«Молодь підходить!»
Чудо:
«Молодь підходить!»
Три дівчини, немов три прекрасних янголи, і такий же гарний хлопець тихою рівною ходою пройшли наперед і стали. Стали й зніяковіли зовсім… Що, що ж вони мають робити? Тут дійшла до свідомости кожному химерність їхньої ситуації: вони стояли на виду, перед лицем усіх стареньких людей і не знали, що ж їм робити… Перед морем скорбно усміхнених очей стояли і не знали, що ж їм робити… Немов поспішаючи на виручку, священик щось зажебонів радісним голосом і заспівав, а за ним заспівали всі присутні: «Господи, помилуй… Господи, помилуй… Господи, помилуй!»
В церкві не було спеціяльного хору, його заступали всі. Всі співали. І це був дивний хор. Амелодійний і хаотичний, але зворушливий до самих глибин душі. Хор милих стареньких матусь, хор тих голосів, що, надщерблені часом і горем, так зворушливо співають колискових пісень удома… Це ж вони співають для них!..
Ата озирнулася на грона наставлених на неї очей, заморгала розгублено й безпомічно, й з її очей бризнули сльози. Вона швиденько вихопила хустинку, вихопила всі свої мідяки з кишені, а з ними й пару грошин паперових, поклала ті всі гроші на мисочку, що стояла тут побіч, на маленькому столику, і, закривши лице хустинкою, обернулася й швидко пішла до дверей. За нею її подруги й Колька Трембач.
Люди, що були потрохи зімкнулися вже, знову розступилися перед ними, здивовані, скорбні, даючи дорогу…
Біля дверей у сутінках Ата довго стояла, приникши скронею до малесенького янгола, що летів у хмарах, тримаючи стопу Божої Матері… Поки вгамувала сльози, такі буйні й такі непрохані… Потім витерла старанно очі — вона не любила, щоб її сльози хтось бачив взагалі, — а тоді вже вийшла з товариством у двері, на осяяний сонцем цвинтар, занедбане місце спочинку їхніх осміяних предків… За дверима зразу її й чекала незрозуміла пригода…
Поки четвірка була в церкві, решта сиділа на старому місці, біля мармурового янгола, й чекала. До них підсів ще якийсь мужчина, знайомий Люсі Жабки, і намагався всіх смішити анекдотами та різними історійками. Але без особливого успіху. Дівчата дивилися на церкву й нетерпляче чекали чогось. Стривожено перешіптувались з тієї причини, що був сторонній чоловік, а вони не хотіли би, щоб він бачив, як то ті будуть виходити з церкви. Люся Жабка навіть намагалася якось цього свого знайомого виманити з компанії й завести десь геть. Але гість не йшов, щось його більше цікавило, аніж Люся, може, котрась інша з дівчат. Тоді дівчата вирішили всі йти геть та й завести цього гостя. Але не встигли. Гість покерував ними, а не вони ним, — він показав їм на старезного ченця в чорній одежі і в скуфейці, що з’явився звідкілясь, ніби вийшов з музею, і став біля стовпа з верьовкою, й узявся за ту верьовку… І гість почав розповідати їм, що це дзвонар цієї церковці, а раніше це був знаменитий дзвонар знаменитого колись місцевого монастиря; а наймення йому Паїсій, а дзвонив він колись так, що під його дзвони можна було танцювати… І от через те, що їх гість забавив такими байками, вони всі стали свідками досить цікавої й незрозумілої події.
Старий дзвонар, чернець Паїсій стояв біля стовпа й однією рукою спирався на костур, а другою тримався за верьовку, щоб смикнути її й таким чином бамкнути в того маленького дзвона, до якого верьовка ген на дзвіниці прив’язана… аж тут з дверей церкви вийшла Ата й слідом за нею її товариство. Дзвонар у дзвона бамкнув раз, але потім пустив верьовку, надзвичайно здивований тим, що з церкви вийшла група молоді. Цього він не бачив уже давно. Він ступнув крок назустріч і так наче остовпів. Стояв і дивився на Ату.
Ата теж зупинилася й здивовано наставилася очима на ченця. Дивно. Такий чернець! Таке в нього обличчя якесь.
А обличчя в ченця все більше й більше промінилося. Він пильно вдивлявся Аті в очі й ворушив губами. Нарешті запитав тремтливим голосом:
— А чи не звати тебе, дівчино, Аталеєю?
— Так… — відповіла розгублена Ата.
Тоді старезний чернець, почувши це «так», зняв старечою тремтливою рукою скуфейку і… вклонився Аті до самої сирої землі. Випростався, надів скуфейку й, даючи дорогу, одступився набік.
Це було приголомшуюче.
Ата зовсім розгубилася. Хотіла підійти й запитати, хто він і звідки її знає, але замість того закрила лице руками й швидко зійшла зі сходів, пішла до мармурових фігур, що блукали в гущавині помежи старезними соснами. Сценка стрясла її до глибини душі після всього, що вона пережила в церкві. Вона цей поклін теж віднесла на карб своїх одвідин церкви й навіть і в голову не клала, щоб за цим стояло щось інше ще, щоб старий чернець вклонився їй до сирої землі з якоїсь іншої причини. А щодо її ім’я — то хто ж не знає її ім’я!
Компанія дівчат разом з гостем рушила слідом за Атою. Їм було страшенно цікаво знати, що ж то сталося і в чому річ. Чому той чернець химерний уклонився їй, як принцесі? І чого це він і досі стоїть ще там і проводжає дівчину таким зволоженим, таким чудним поглядом? Чи не закоханий? (Шепіт, смішки).
Коли компанія знайшла Ату, вона вже була спокійною, опанованою. Стояла й роздивлялася однокрилого янгола на чорнім надгробку з золотими літерами:
«КУПЕЦ ПЕРВОЙ ГИЛЬДІИ ОСТАП КУРЫЛО. Род. 1831 – ум. 1913»
Коли гість знайомився з Атою, він тонко посміхався, як людина, яка має щось на думці а чи знає якусь таємницю, що стосується цієї дівчини і, може, навіть цього епізоду. Але Ата не звернула на це жодної уваги. Як не звернула уваги й на атестацію, що її дала Люся Жабка гостеві: «Директор музею історичного, знаменитий історик і археолог, товариш Барат, Михайло Барат!» І додала: «Закадичний друг Людки Богомазової» — з чого всі дівчата зареготалися, і тільки тоді прокинувся в Ати інтерес, та ще коли хтось з дівчат пошепки поінформував, що це колишній петлюрівський офіцер та що це та людина «смілива й гостроязика», яка дала Людмилі Богомазовій кличку «ГЕНЕРАЛЬНА ЛІНІЯ», та що за це її навіть ніхто не покарав, бо, «це було так дотепно й убійче правильно». Після цього Ата глянула пильніше на нового знайомого й навіть згодилася разом з усіма йти на його запрошення оглядати його музей. А він заодно приобіцяв ще й розповісти анекдот про оцього Курила, лише розповість він її на тім самім місці, де той історичний анекдот виник.
Звичайно ж, ніхто не зважився розпитувати Ату про історію з ченцем, та й все одно те було би марно, вона сама нічого не знає.
Так відбулася одна надзвичайна Атина пригода цього дня. А тепер вона пішла по другу пригоду.
* * *
Епізод з ченцем розшифрував хто інший, але для себе. В той час, коли чернець уклонився Аті до землі, як принцесі, хтось зовсім несподіваний спостерігав цю сцену, — стояв на дзвіниці непомітний і дивився з-за перехрестя товстих бантин. Це був Петро Сміян. Він мимоволі став свідком цієї химерної сцени, бо був у цей час саме «вдома», тобто в цім своїм «нелегальнім мешканні», однім з кількох подібних пунктів відпочинку в його безпритульнім житті…
Коли компанія пішла, Петро ліг горілиць на солому, настелену на помості, де він перед тим лежав, як той Квазімодо, і де він був звичний відпочивати під час своїх мандрів на дозвіллі, і, заклавши руки за голову, замислився, «що б це могло означати?». Та ось зарипіли сходи внизу, й на дзвіницю здерся старий чернець, і між ними, як між добрими приятелями, відбулася така розмова: