Маруся Богуславка – Іван Багряний

— Са-а-зонов… — так важно, в розтяжну, ніби це мало означати щонайменше — Ко-ро-ль!

«Са-а-зонов!» Петро мовчить.

— Галло! — гнівається вже голос грізно. — С-са-а-зо-о-нов!!

Тоді Петро посміхається й, змінивши голос на такий же важний, але прихильний, повільно каже в рурку по-російськи, намагаючись якнайточніше удавати москвичський акцент:

— Прівєт… от Євґенія… Івановіча… К у р п а с а !

В рурці захлинулось повітрям, заїкнулось, явно втратило панування над собою від несподіванки, розгубилось, задихало в рурку схвильовано, а тоді заспішило вже іншим, єлейним і тремтячим голосом:

— Хто говорить?!. Галло, будь ласка, хто говорить?!. Петро мовчить. Насуплений, зімкнувши щелепи.

— Хто говорить?! — кричить вже нервовий і розгублений голос з рурки.

Петро роздимає ніздрі, примружує очі. Нотки переляку в Сазоновім голосі, такого точнісінько підлого, як і в того Курпаса тоді, зривають в душі несамовиту втіху… Петро опускає кутики уст в гримасі безмежного презирства. Одводить від себе рурку, тримаючи її в витягнутій руці, як гадюку, і одвертаючись від неї інстинктивно, ніби боячись, що його крізь неї вглядять і впізнають. Потім помалу чіпляє рурку на вилку апарата.

«Власне, треба би казати не Курпас, — думає він понуро, а Куропас, щоби була більша різниця між цим підлим прізвищем і КУРБАСОМ. Та так його, мабуть, і хрещено колись — Куропас. Прізвища-бо даються народом влучно й відповідно до об’єкта».

Що він зіпсував Сазонову настрій на багато днів, у цьому він ні крихти не сумнівається. Зіпсував і посіяв люту тривогу в серце цього барбоса. Чей же він знає долю свого дружка й такий пригад, та ще кимсь невідомим і важним, судячи з московського акценту й апломбу, не з приємних. Хто може ручитися, хто це іменно був? І з якою метою так його поздоровив у цей непевний, тривожний час?

Ага, барбосе!

Так одвів Петро свою збаламучену й печальну душу.

Після обіду, працюючи в своїй майстерні, нагорі, Петро побачив у вікно Сазонова, що стояв на площі перед театром і розмовляв з комісаром полка Шубіним… Поруч з Сазоновим стояв той щелепатий його лотиш і ще якийсь в уніформі.

«Цікаво, — думай Петро, дивлячись крізь сітчасту штору вниз, — чи це вони випадково тут зупинилися, а чи спеціально той варвар з своїм цербером сюди прителіпався?

Цікаво, здогадався він чи не здогадався?

Невже здогадався?

Гм… Звідки дзвонено — це він узнав на центральній. Але… це ще нічого ж не говорить же!»

Проте Сазонов не виявляв жодної цікавості до театру. Був він насуплений, чимсь глибоко заклопотаний, в кепському настрої, що видно з кашкета, нацупленого блискучим козирком на самий ніс — ознака поганого настрою кожного, хто носить кашкет з козирком. «Ні, мабуть, не здогадався». Сазонов стояв, широко розкарячивши клишоногі свої кінцівки, й з явною нудьгою водив очима по транспаранту, простягненому над площею, жував слова мляво й спльовував їх до Шубіна… А щелепатий лотиш таки водив очима по вікнах театру — внизу, посередині, потім вгорі, ніби лічив їх… Але це знічев’я, бо що має робити цей бичок, коли начальство розмовляє з кимсь?..

Підійшла «емочка». Сазонов сів у неї з лотишем і мляво помахав рукою Шубіну. Поїхали собі. Шубін пішов направо, суб’єкт в уніформі пішов наліво посвистуючи, що видно й з пальців руки, які щось викивували в такт.

Петро постояв замислено. Потім потер міцно чоло й зітхнув, беручись до роботи.

Сьогодні у нього буде знову клопітна проблема — де йому ночувати. В якому такому невідомому й незнаному нікому новому місці прихилити йому свою голову?

Воно то, як треба взяти, то візьмуть і з-під землі. Але все ж — не треба валятися на дорозі, як чурбак.

Це вже від вовчого інстинкту.

XV

Де бамкає старенький дзвін…

В пошуках цікавої розваги одного вихідного дня «дівчата нашої країни» оглядали місто — древнє козацьке місто Наше.

Ата, Оксана Чоботар, Ольга Шведова, Люся Жабка, Христя Карабан, Ліда Ісаєва, Матильда Боброва, Марія Безбородько, Віра Перебийніс і Галина Бондаренко — отак цілою дівочою бригадою вирушили зранку в похід, змовившись потинятися позагеттю й подивитися в своєму місті невідомі для них речі. От, скажемо, десь бамкає тонюнько і несміливо дзвін, когось кличучи, немовби потопельник, а чи по комусь плачучи. Де він? Який він? Чий він? І чого ж він бамкає? В місті ж позакривано давно всі церкви, а він десь бамкає! Це цікаво!.. Або, скажемо, тут є козацькі древні вали — а що, як на них подивитися спокійним оком? Спеціально подивитися! Або є десь там напіввикорчуваний із землі й поколотий та так і залишений цементовий пам’ятник, ще й з іржавим ланцюгом на уламках, немов з кайданами… Або… Таких «або» багато. Але навіть без жодних «або», просто так глянути збоку спокійним і незапорошеним буденними турботами оком на місто, придивитися до нього, заглянувши за вивіски, через тини й паркани, — хіба не цікаво? Дуже цікаво! Тому вони й рушили в походеньки…

І в цих походеньках їх чекало щонайменше дві цікавих пригоді.

До дівчат ще причепився, на роль веселого чичероне[31], Колька Трембач, що йому Атина ідея (а це була Атина ідея обдивитися місто, а головне пошукати того дзвона) дуже сподобалась. Цей Колька — дуже милий в товаристві, веселий шибайголова; вічний сміхун, мисливець на різну кримінальну хроніку, ентузіаст театру й усіх інших публічних видовищ, а найголовніше — фанатичний джура всіх «дівчат нашої країни», бо чи не в усіх одразу залюблений. Любов його таємна, але така пломеніюча, що всі дівчата підсміхалися й скубли його за чуба, випробовуючи силу тієї його любові до кожної — якщо буде гніватись, значить, не любить, а якщо не буде — значить, любить. Колька взяв свій «ФД» через плече (а мати фотоапарат та ще й «ФД», та ще й носити його бравурно через плече — це в місті Нашому не тільки велика розкіш, а ще й великий привілей, на який мають право тільки вибрані та ще репортери газет) і товаришив дівчатам. Його обов’язком, добровільно взятим на себе, було — супроводити дівчат в глухі трущоби й захищати там їх від чужих собак і від чужих хлопців, смішити їх різними анекдотами і, нарешті, давати довідки з усіх питань, особливо з тих, у яких він найменше тямить сам.

Було свято, по-старому це була неділя й тому свято, а по-новому це був вихідний день, день офіційного відпочинку й через те ніби також свято. Але ніде не видно тієї святковості. Як сказати по щирості, то місто мало не тільки не святковий, а навіть дикий вигляд. Як відомо, все в цьому місті руде. Але що лишилося в нім не руде, то було рябе, заляпане вапном точнісінько так, як ото заляпують хлорним вапном клозети, — все геть захвоськане — стовпці, дерева, кущі акацій понад «бульварами», паркани й навіть тини, й навіть телеграфні стовпи, — це так було все одного разу побілено, а потім те вапно, де лишилося, а де пооблазило, а де розтеклося патьоками та плямами під впливом дощів, вітрів і хурделиць. Це вапно на всьому до половини — це залишки торішньої т.зв. «білої гарячки», так населення .прозвало офіційну ударну кампанію білення парканів, стовпців і дерев — геть усього нерухомого матеріального світу (дополовини — на честь очікуваних відвідин міста главкомами РККА Тимошенком і Ворошиловим, що мали тут, нібито переїздити в зв’язку з великими військовими маневрами Української Військової Округи (УВО). Очікувані главкоми чомусь так і не переїздили, але стовпці, дерева, паркани й мостові перила, й тини, й кущі було побілено в усьому місті. Звичайним вапном. Минув рік, природа втрутилася в наказ влади й поробила свої поправки… І тепер деякі вулиці виглядають і зовсім комічно, так ніби зазнали неохайної але тотальної хлорної дезинфекції. Ніби місто пережило страшну чумну або холерну епідемію та боротьбу з тією епідемією.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: