— Слухайте, отче! Звідкіля Ви знаєте цю дівчину? Чернець скинув скуфейку, витер пітне чоло й сів поруч на соломі, якийсь час сидів мовчки розгублений, вагаючись і в той же час по-дитячому посміхаючись. Вітерець грався ріденьким білим пасемком його останнього волосся, що ще трималося на маківці, як чубок у древнього-древнього запорожця. Петро мусив знову повторити своє запитання, але старий щось не мав охоти відповідати. Ніби змагався сам з собою, зважував, чи говорити йому, чи ні. Нарешті проговорив тихо, ніби сам до себе:
— Як же ж мені не знати цієї дівчини?.. Як я її маленьку на руках бавив…
— Та-ак?! Чия ж вона? Хто вона?
— Вона дочка одного великого чоловіка… Еге ж, великого чоловіка…
Петрові раптом здалося, що він здогадався, про кого мова. Був страшенно вражений, одначе не вірив і чекав, що буде далі. А чернець вже не міг зупинитися в своїй довірливій одвертості. Він посміхався крізь вологу очей і говорив з самого серця:
— Еге ж, великого чоловіка… Правда, він улаштував «дитячу державу» в монастирі, але не він той монастир закривав, це зробили ще до нього, інші… Та це й справа Божа, Бог спитає, Бог тут судія… А він робив усе по Божому ж заповіту — він любив людей. Він любив дітей. Він організував дитяче царство для всіх сиріт і вбогих, для всіх покинутих, для всіх отих бездомних і безпритульних маленьких «розбійників»… Він ними піклувався… Він їх визбирував по смітниках… Він їх учив… Він їх уму-розуму навчав, у люди виводив, вчив їх чесно працювати і вчив їх грамоті та всіх наук… І вчив любити свій край, найперше любити свій край… Він був їм батьком і матір’ю… і було їх у нього зо дві тисячі, зовсім манюсіньких і старшеньких… І мене він пригрів і не штурхнув ногою, і багато нас таких, теж безпритульних… Я там працював і я все бачив. Бачив, як то по-справжньому треба любити людей і скільки терпіння для того треба, й як треба любити свій край і свій нарід… (Сивий чернець зітхнув)… І за це він умер… Так (знизив голос до шепоту) розстріляли (і боязко озирнувся по цих словах)… Замучили… Ще за його життя я бавив малесеньку його дочку, оцю… дівчинку Аталею. Потім всіх розігнали, а дівчинка ця потрапила в безпритульні, в такі самі, яких її батько визбирував був по всій землі. А з безпритульних потрапило дитя десь в «дєтдом». І тинялося по тих «дєтдомах». Та й загубилося зовсім. І, мабуть, загубило й прізвище своє, й навіть ім’я…
Чернець витер шорсткою, зморщеною рукою очі. І посміхнувся, згадавши сцену, й покрутив головою втішено:
— Е, ні, вона не забула своє ім’я!.. Не забула… В батька пішла. Горда і все ж така проста… Яка дівчина! Неначе янгол прийшов із неба порадувати мене старого перед смертю…
В Петра калатало серце.
— Так вона дочка Діденка?! Діденка?!. Так вона не Дахно… Боже! Вона дочка людини… такої незабутньої… Найкращої з усіх людей, яких він досі знав… Людини, виключної шляхетності, виключної мужньості й виключної чесності!.. Он воно що.
І тепер багато чого з поведінки й вдачі цієї дівчини було для нього зрозумілим. Це успадковане… Але тут же в душу закрався страх; Петро схопив старика за плече:
— Отче! Ви комусь про це вже говорили?
— Ні! — аж відсахнувся злякано сивий чернець. — Ні, що ти, Бог з тобою, сину!..
— А Аталея… ця дівчина… про вас знає, хто ви?
— Ні… — зітхнув глибоко, — авжеж, ні… Та навіщо їй і знати…
— Для чого ж ви зробили те, з тим поклоном?
— Грішний, сину! Твоя правда… Та не міг, брате, витримати… Як я ж її на руках вибавив!..
Петро похмурився. Сидів довго задуманий. А тоді встав, збираючись іти, й поклав ченцеві руку на плече.
— Отче! Того нічого не було. Ніколи не було! Ви берегли цю таємницю досі, ви й заберете її з собою до Бога. Людям вона не потрібна. Вони зроблять з неї велике горе.
— Так, так, сину. Я про це все життя пам’ятав, всі роки пам’ятав. Я про це пам’ятатиму й рештку днів моїх… З Богом, сину!
— Амінь! — Петро зробив дідові римський жест рукою, посміхнувся про себе й, перекинувши сорочку навскіс через плече, пішов собі, гологрудий, засмалений сонцем, в моргулях[32] біцепсів, як гладіатор.
……………………………………………………………………….
Ми дзвіночки — лісові цвіточки,
Славим день… Славим день… —
ллється звідкись у Петрову душу тріумфальна сонячна пісня, як шал сонячного проміння. Увіччю стоїть образ — ніжний, трохи запечалений дівочий профіль і як той дзвонар уклонився перед ним, мов перед царівною, а у вухах дзвенить дивна пісня. Це її пробудив якимось чаром той дзвонар. Сотні дитячих голосочків зринають з темних глибин і дзвенять над усім, над тяжким намулом пам’яти, ніби проліски пробиваються з-під купи прілого брудного листу й перетлілого бур’яну:
…Славим день.
Славим день!..
Ми співаєм —
сонце зустрічаєм, —
Дзень…
Дзень…
Дзень!..
Славим день!
Фіалки і конвалії, проліски й дзвіночки, білі лілеї й рожеві тюльпани і нагідки… Багато їх. Вони лепечуть ніжними голосочками й водять танок Горюдуба. А помежи ними метелики й золоті бджілки… Це все маленькі діти так виряджені крутять кольорову веремію весни й співають під акомпанемент рояля. Це дитячий весняний балет. І це все в дитячій республіці… Не в тій, що «Педагогічна поема» Макаренка, а в іншій, кращій, і ось тут близько, — там он, де височіють шпилі й вежі на молочно-фіалковій горі за зеленими луками, за борами сизими. Там, де народилась ця дівчина, хоч вона, напевно, про те й не знає. Тепер там руїна чи якийсь музей, тепер там запустіння. Чиясь зла воля все зруйнувала, далебі, щоб ті дзвіночки, лісові цвіточки не славили день на прекрасній співучій мові дідів і прадідів. А вони славили! А чиясь відважна і дерзка воля, горда і полум’яна, одягла їх і причепурила, вдихнула в них любов до цієї землі й до всього живого на ній, і свою гордість, і свою полум’яність… В Петровій душі розгортається незабутня картина спогадів: в колосальній залі (великій, мов полігон) повно дітлахів — зовсім малих дошкільнят і старшеньких школярів, недавніх сиріт і безпритульних, — море їх, білявих, русявих і чорнявих голівок. Те море мерехтить у Петрових очах і гойдається…
Ми дзвіночки — лісові цвіточки,
Славим день, славим день…
Це з естради лунає пісня квітів. Малесенькі виконавці — білі конвалії й блакитні проліски — такі зворушливо серйозні, з незрівнянним натхненням і грацією демонструють самі себе — квіти весни. З ніжними пелюстками й крильцями вони пурхають в ритмі танку й завмирають в апофеозі радості й дзвенять під акомпанемент рояля та під невидимі іншим зали помахи руки старенької Марії Степанівни… Зворушлива Марія Степанівна, а ще зворушливіший цей її весняний балет, де зовсім крихітні актори часом збиваються з ритму рухів, але це так і треба збиватися з ритму рухів, це їм усі вибачають, бо так і треба — це квіти весни, а не актори, це стихія руху, сонця й радости. Це так і треба… Одначе з ритму пісні вони не збиваються…
А на простінках перед естрадою з обох боків виписано великими літерами, як молитву, що її треба завчити напам’ять і завжди пам’ятати, виписано не для цього свята, а взагалі: з одного боку, як слова гніву і сліз:
О слово рідне, орле скутий,
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
А з другого боку, як девіз, як постріл:
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним!
Пісня переливається через край естради — «Ми співаєм, сонце зустрічаєм…» — й її підхоплюють сотні дзвінких голосів у залі:
Славим день!..
Славим день!..
Дзвенять і хвилюються, як морський прибій… З естради збігає група конвалій і пролісків, і так закосичених діток, у намисті, в червоних чобітках, в вишиваних сорочках, — вони несуть великі китиці живих квітів у руках — білих лілей і тюльпанів…. Вони несуть їх туди, де в першім ряду сидить їхній «батько», кремезний, «патлатий», «сердитий», але такий добрий завжди Марко Григорович. Він підводиться — величезний, як мамут перед цими малятами, він сутулиться, щоб бути хоч трохи меншим, лице його розпливається в добрій широкій посмішці, — він бере квіти, підіймає по черзі тих, що принесли дарунки, високо й цілує кожного в щічки… А заля сміється й гримить:
Славим день!..
Славим д е нь!..
Чи знає ця дівчина, хто був її батько? Хто був він, і за що його знищено?