Маруся Богуславка – Іван Багряний

В буденний день, коли людина біжить без пам’яти на працю, все це не впадає в око, але коли людина отак на дозвіллі озирається навколо спокійно і допитливо, та ще коли вона має естетичне око, та ще коли вона любить своє місто, — то тій людині аж заплакати хочеться. Проте це, може, не всім, а тим тільки, хто забув, у чому річ. Для тих же, хто знав і пам’ятав, як розкішно сяяли білизною стовпчики, дерева, нижні половини парканів і навіть кущі акацій понад пішоходами, вони й тепер, може, уявляються такими, й не ріже око старчаче лахміття, що в нього обернулася парадна форма. Ось як, приміром, для Кольки Трембача. Цей хлопчина, вийшовши на алею високих тополь, які обабіч Харківської вулиці маршували ген у далину в вапні, немов у білих суконках, аж млів від захоплення. Він прозвав цю алею «райською алеєю», «алеєю наречених», «алеєю щастя», нарешті, не підібравши сильнішого епітета, назвав її «піонерською алеєю» й фотографував кілька разів. Потім він до тополь підібрав образ гарних дівчат, струнких, трішки смутних, трішки залюблених, що йдуть десь на побачення з своїми милими… З нього кепкують, але він не здається і навіть почав порівнювати окремі тополі до окремих конкретних дівчат з їхнього гурту. Дівчата так сміялися з хлопцевих вигадок, що аж люди на них озиралися, либонь, такого безжурного й буйного сміху давно не чули на цій вулиці, на цій «райській алеї». На Жовтневій площі вони постояли біля пам’ятника Ленінові. Обійшли його навколо. Знаменитий їхній пам’ятник! Біла кам’яна постать з простягнутою рукою на чорнім мармуровім п’єдесталі. Надзвичайний пам’ятник. Бо, можна сказати, тричі історичний. По-перше, історичний тому, що постать Леніна відображає історичний момент — «Ленін на панцернику». По-друге, історичний тому, що сам п’єдестал походить з глибокої історії, чи пак має оригінальну історію. І по-третє — історичний ще дечим іншим. Влада думає, що ніхто нічого не знає, не пам’ятає, а тим часом навіть діти в місті Нашому знають всю анекдотичну історію цього пам’ятника чи з цим пам’ятником. Через те пам’ятник цей є об’єктом спеціяльної уваги громадян міста й його околиць, як виключно славна і неповторна пам’ятка міста Нашого, кожен до нього приходить з усмішечкою на устах, і цікавість до цього пам’ятника не маліє. Він, можна сказати, певною мірою став джерелом доброго гумору для цілого міста, навіть цілої области, як нелегальна, тобто законспірована, весела контрреволюційна анекдота. Для компанії дівчат він теж джерело доброго настрою. Як порядний чичероне, Колька Трембач передав «в особах» історію цього пам’ятника.

Виходило так (на сором міськраді), що оця біла постать Леніна належала Ленінові, але чорний п’єдестал з полірованого мармуру належав не Ленінові, а належав Харитоненкові. Це, можна сказати, експропрійований п’єдестал, «буржуазний» п’єдестал… А було все ось як.

Колись, до революції, тут, на цьому самому п’єдесталі, на цьому блискучому мармурі стояв бюст Харитоненка, відомого цукрозаводчика в цих краях і, мабуть, в усій Україні. А стояв бюст тому, що пам’ятник був збудований за Харитоненкові гроші його родичами. Та прийшла революція, й нова влада скинула геть Харитоненка з його п’єдесталу й поставила на його місце маленьку постать Леніна, при тому не здійнявши меморіальної дошки, а лише поклюцавши та подряпавши її долотом, щоб не було видно золотих Харитоненкових літер, тобто щоб не було видно, що мармуровий цей блискучий постамент експропрійований Леніном у Харитоненка. Але все-таки було видно золоті літери. Тоді хтось там звернув увагу, розгнівався й звелів прибрати Леніна, а натомість поставити якусь іншу постать чи бюст, якусь більш підходящу фігуру до такого, «відібраного народом у хахлацького буржуя» мармурового п’єдесталу. Ну, а яка може бути більш підходяща для такого случаю постать, на думку вищої влади? Звичайно, Шевченкова.

І от поставили бюст Шевченка, Тараса Григоровича. Бюст робив якийсь кубіст (організатор і завідувач художньо-керамічної профшколи, такий Лапковський), і тому бюст був виключно модерний і виключно страховинний. Громадяни міста Нашого одного дня були приголомшені, побачивши на місці Харитоненка й Леніна на чорному мармуровому «буржуйському» п’єдесталі погруддя великого свого Тараса. Шапка на ньому була, як добра діжа, щелепи й підборіддя визирали з-під неї, як кутасті чавунні брили. А більше нічого з-під шапки не було видно, хіба що кожух, з якого, власне, й було ясно, що це Тарас. Меморіальну ж дошку з Харитоненковими золотими літерами збили зовсім геть, щоби й натяку не було, і на тому місці стала гола чотирикутна пляма, сліпуча гіпсовою білизною, а на ній ніякого напису; збиралися колись зробити; але одне діло збити, а інше — зробити. Чекаючи того напису, Тарас стояв на Харитоненковому місці й хнюпився, ніби від сорому нацупив шапчищу аж на носа. І так само соромилися цього видовища всі мешканці міста Нашого, обходили його стороною. Прикро всім було. Та одного ранку місто аж запищало зі сміху. Сміх той покотився в усі кінці, вздовж і впоперек по місту, а починався він біля пам’ятника на великій площі. Хтось уночі взяв і на білій плямі, на місці меморіальної дошки, написав чорною фарбою:

Діти ж мої, діти,

Що ж ви наробили!

Замість шапки на голову

Макітру наділи!!

Це гагахнуло, як бомба, й пішло кружляти по всьому місту, по всіх його закутках і околицях… Весело було.

Ну, звичайно, після такої заяви самого Тараса Григоровича погруддя його негайно зняли. І після того довго стояв сам мармуровий п’єдестал, порожній, хіба що іноді на ньому сідав якийсь безпритульний і прудив воші, або пряжився на сонці, як живий пам’ятник епохи… Та минули роки. Змінилися люди. «Сто разів» змінилися голови міськради, облвиконкому тощо. Затерлося минуле. Впав У око якомусь новому начальству такий гарний, дорогий, але порожній постамент, і от знову було на нього поцуплено й поставлено Леніна. На цей раз велику, сліпучо-білу фігуру, що так добре гармоніювала з чорним мармуром. А на білу пляму, де колись був уночі написаний історичний, безсмертний напис про «макітру», приліпили нову меморіальну дошку з золотими літерами: «Володимир Ілліч Ленін». І тепер от «Володимир Ілліч» стоїть і показує рукою на північ… Туди, де куриться димар колишньої Харитоненкової цукроварні (тепер цукрокомбінат Цукротресту СССР). Комбінат називається «ЧЕРВОНА ЗОРЯ», і це на неї так Ленін повчально показує… Кортіло зазирнути під меморіальну дошку, за золоті літери, чи є там напис про «м а к і т р у». Але це неможливо зробити. І тому компанія тільки потупцялася навколо великого вчителя та й пішла в тім напрямку, куди він показує. Лише не пішли вони до «ЧЕРВОНОЇ ЗОРІ», а трохи повз, схитрували — пішли містом.

Довго вони по ньому блукали. Вони його обійшли десь по середній лінії, так би мовити, «розтяли косим ударом». Отак відійшовши від центру, від величавої постаті Леніна та казенних будівель, де висіли пишні , плякати й бравурні бойові гасла, пішли тими вулицями, вуличками, площами й перевалками, де не було плакатів, а була гола, неприкрита дійсність, та така кричуща дійсність, що її ніякими плакатами не закриєш, не затулиш, — випирає з усіх щілин, з усіх шпарин, з усіх дворів, зухвало дивиться з усіх вікон і дверей кожному в вічь..

Йшли осяяними сонцем вуличками й вулицями, переходили через греблі над замуленою й укритою ряскою річкою, зазирали через бильця у воду, кидали в ряску камінці й знову йшли. Блукали собі. И дивилися, дивилися… Немов якісь чужинці. Бо й почувалися чужинцями, якимись недоречними неробами, паничами, байдикарями… Вулиці, вулички й перевалки пустельні, немов вимерлі, ані ніхто не їде, ані ніхто не йде, не гуляє, хоч і свято, і через те весела компанія почувається досить кепсько, бачить свою недоречність. Але вони уперто блукали. Сідали на лавках біля дворів у холодочках і відпочивали. Лавки були покривлені, підгнилі, древні; такі ж покривлені й древні хати під соломою або під очеретом і такі ж древні дуплясті верби, або білокорі осики, або немічні, об’їдені гусінню яблуні й груші, що перезирали через занедбані, півзруйновані паркани. Віяло давниною… Від цього було й приємно і — від цього було й неприємно: віяло пасивністю, злиднями, утомою, віяло якимсь безнадійним повільним умиранням, як від яблунь, обжертих і занечищених гусінню, віяло мовчазною журбою, мовчазним, глибоко прихованим і нікому не висловлюваним покірним горем …

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: