Маруся Богуславка – Іван Багряний

Вставали й ішли далі.

Це ж вони шукали чогось радісного, чогось простого, але зворушливого в своїй простій красі, чогось такого гарного, оптимістичного, як гарна усмішка хлопця чи дівчини, чи якоїсь бабусі, як уривок стрункої пісні, скалка сміху, сонячна пляма на народньому орнаменті вивішеного на тину килима, як веселі квіти в веселій хаті за відслоненою фіранкою… Вони шукали, але нічого такого не знаходили.

За тинами, за півзруйнованими парканами вони бачили всюди людське горе, біду, втому… Замурзаних дитинчат на шпориші… Жахливі неуявні людські лахи на тинах та на мотузках… Чули десь сварку — тяжку, злобну сварку чоловіка з жінкою… Чули жіночий плач і жахливі прокльони. І всюди те саме — праця, праця й праця безрадісна, бо безперспективна. Люди, забувши про свято, щось перуть, щось латають, латають і перуть, і щось підпирають, щоб воно не падало… І тільки раз бачили, як люди грали в карти посеред двору, і то грали якось так понуро, мовчки, ніби когось зосереджено били кулаками на шевському стільці розкладеного, якогось свого ворога лютого.

Настрій зійшов на пси. Навіть Колька Трембач, невтомний сміхун і шибайголова, перестав скалозубити та все просив дівчат іти геть десь на річку — досить цього! Купатися! Плавати навзаводи, стрибати з трампліна або з похилої верби вниз головою в прозору глибінь! Така нудьга. «Досить цієї біди циганської!!»

Дійсно досить би. Рожевий настрій, з яким вони вирушали на влови за гарними враженнями, за цілющими життєдайними скалками радости, за душевною розвагою, нарешті за душевним відпочинком, так непоправно розвіявся, і за короткий час вони зовсім перетомилися…

Коли йшли Зеленою вулицею, тією околицею, де живуть селяни й ремісники, й коли бачили біля каламутного позеленілого ставочка, як купка голопузих і золотушних дітлахів пильнувала двійко гусенят на воді (пильнували й бавилися в ганчір’яні ляльки), Аті зовсім світ потьмарився. Ініціаторка «екскурсії» по місту Нашому була вбита. Вже не цікаві були ані козацькі вали, ані всі інші «достославності» цього достославного міста. Ата чула, як десь далеко-далеко бамкав дзвін, лірично так і задумливо, немов скаржився на щось, і її душу тягло туди. Тягло непереможньо. Щоб не бачити нічого… Ах, якби оце серце затужавіло, на камінь, й уже не реагувало ні на що, щоб було таке байдуже, як і в тих людей, бачених через паркан, що понуро й апатично били уявного ворога кулаками на стільці. А дзвін помовчить, помовчить — та знову «бам!».

Ата нікому не казала, але йшла на цей дзвін, йшла на звук…

На тій лінії, куди вабив таємничий дзвін (він уже й замовк, але все дзвенів і дзвенів невідступно в Атиних вухах), трапився їм і повалений пам’ятник. Вони на ньому сіли відпочивати. Це в тополевому скверику, обгризеному козами, на одній із площ міста. Пам’ятник, величезний колись, тепер розламаний на кілька частин, повалений і вгрузлий (врослий), в землю під різними кутами; старі рясні акації й липи стоять біля нього й нависають шатром, утворивши холодок, і тут зручно сидіти.

Хто ж і навіщо поламав цей пам’ятник? А якщо вже поламав, то чому не прибрав геть уламків, щоб вони не муляли очей, нарешті, щоб не кричали?.. А вони кричать про якусь величезну кривду. Про що вони кричать?

Про це мало хто знає тепер у цьому місті достеменно. Існує багато легенд про цей пам’ятник, але котра з них вірна? Колька Трембач божиться, що знає вірну легенду, знає Правду про цей пам’ятник, чув від когось знаючого. І нашвидку розповів дівчатам цю правду, вволюючи їхню волю. За цією версією виходило так (а вона таки правдива, як і історія з «макітрою»).

Колись цим містом ішла революція. Маршували через нього різні армії. І були в тих арміях усе сини тих самих матерів — одні в «червоних», інші в «білих», ще інші в «зелених», в «блакитних» чи пак «жовто-блакитних», а ще інші в «махновцях», ну, а з ними й над ними були ще й інші різні люди, що «так хотіли їм добра»… Всі боролися проти всіх, всі боролися за «щастя для всіх»… Усі були найкращими, всі були єдино правими, й усі були один одному жорстокими ворогами, нещадними й немилосердними один до одного в «ім’я людського щастя».

І ось одні розстріляли 40 синів і дочок цього міста за те, що ті були якимись там «щирими». Ті, що розстріляли, були «білими». Вони розстріляли тих сорок синів і дочок цього міста отут, на площі, поклавши лицем до землі й вистріливши кожному в потилицю (а перед тим як стріляти, роздягли їх догола),та й так і покинули… А самі втекли — їх вигнали інші. Ті, що вигнали, зібрали розстріляних і поклали їх у велику братську могилу, викопавши її отут посеред площі, грали жалібних маршів духовими оркестрами, говорили запальні промови. Потім зігнали мулярів і звеліли вимурувати великий пам’ятник з цементу й заліза. Ті вимурували пам’ятник над «щирими», над своїми братами, не пошкодували сил… Але тут прийшли інші й вигнали геть попередніх. Ці, що прийшли, були «червоні». Вони розрили могилу, викидали рештки тих сорока, звеліли звезти їх геть десь на скотомогильник, а на їхнє місце під пам’ятник поклали своїх стільки ж або й більше, полеглих у бою. Теж грали в оркестри й говорили промови. А на пам’ятнику написали: «ТУТ ЛЕЖАТЬ НАРОДНІ ГЕРОЇ, ЩО ВПАЛИ ЗА НАРОДНЮ СВОБОДУ».

Та скоро прийшли ще інші, «махновці», викидали попередніх з музикою, а на їх місце поклали своїх. Знову грали жалібні оркестри, знову гриміли жалібні промови. А на пам’ятнику дописали: «…ЗА СВОБОДУ ПРОТИ ВСІХ НАПАСНИКІВ. СЛАВА ГЕРОЯМ НАРОДУ!»

Але скоро повернулися ті, чиїх перших лежало тут сорок. Вони вже нікого не викидали, лише знесли назад зі скотомогильника кості тих сорока й поклали їх знову під пам’ятник, у спільну братську могилу, додавши ще й трохи нових, полеглих у бою.

Після цих зайняв місто командир відділу місцевого червоного козацтва, Янгол, і теж нікого не викидав уже з могили, а повернув туди кості викинених «махновцями» червоних партизан. А на пам’ятнику нічого не додавав і не відіймав, лише над усіма велів прибити металеву червону зорю. Отак і утряслося все. Одначе, як устабілізувалася влада рад і коли самого Янгола було розстріляно в ЧК, як «непевного», пам’ятник було зачеплено ланцюгами й звалено п’ятьма парами волів, і розламано ломами та кайлами на кілька шматків. Хотіли тут, над цією братською могилою, поставити інший, правильний радянський пам’ятник. Одначе натрапили на величезну трудність — як же тепер розібрати, де кості радянські, а де кості контрреволюційні, всіляких «бандитів»! Думали, гадали, та так і покинули… А може, й досі десь думають ще та гадають. Розламаний же пам’ятник так і залишили, забули, занедбали… І от минають десятиліття, а розламаний цементовий велетень лежить собі, вростаючи в землю, туди, де лежать теж розламані й розсварені, а потім в одну яму складені сини й дочки однієї матері, що всі однаково хотіли їй щастя. І він, оцей пам’ятник, отакий, як він є тепер, цілком і цілком на місці, цілком доречний. Кращого пам’ятника не можна й придумати над цією братською могилою…

Переказавши своїми словами цю легенду-бувальщину, Колька закінчив:

— От, брат, яка юринда!.. І взяв би я та й зробив так: узяв би ці уламища, оправив би їх у бронзу, а тоді накрив би їх шкляним ковпаком, щоб отак ніхто не сідав на них і не свинячив тут, і нехай так лежать. Це такий пам’ятник! Нехай лежать. І нехай інші нащадки наші знають та й нехай пам’ятають, які наші батьки були дурні… Еге ж… по цих словах Колька Трембач постукав ногою в землю й гукнув у ту землю, явно юродствуючи, зумисне викаблучуючись:

— Вибачайте, брат, старики! Може, й мій дід або який дядько тут лежить. Але де ж ти правду дінеш!? Знаю, що в моєму роді були різні: і червоні, й білі, й сірі, і зелені… Трохи багатувато їх було. Тому й пам’ятник цей поламаний. {Помовчав). А батько так і взагалі невідомо якого кольору був, і невідомо, де й дівся, та чи й був… Ну, а я теж уже невідомо якого роду… і все з тієї ж причини… От, брат, товариші, яке діло!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: