Колька, що бачив це вже «сто разів», нетерпляче чекав дівчат, підганяючи. Нарешті потяг їх далі. Дівчата, поойкавши для годиться з «дива», пішли за ним. А коли дівчата пішли, тоді Барат таємниче озирнувся на боки, тихенько повернув гачки на однім кліше, зняв його зі стіни й показав Аті зворотний бік…
Там було вирізано — «Петро Сміян, 1925 рік».
— Це ще як «він» був зовсім зеленим хлопцем… був у дитреспубліці… талановита бестія!..», — прошепотів Барат до раптом збентеженої дівчини з якимсь особливим співчуттям, швиденько чіпляючи кліше назад на стіну й міцно прикручуючи гачки. Він говорив і дивився в її очі з запитом і співчуттям… — На всіх інших кліше «його» ім’я видовбане долотом геть, щоб і сліду не було, але тут лишилося, я це кліше заховав, а тепер, бачите, як воно прикручується… отак-о — докинув він так само пошепки і пішов швидко від стенду. Розгублена Ата за ним. Вона стиснула уста й не проронила ні слова. «Що це має все означати? В чому річ?!.»
Ата зупинилася біля вікна. Барат повернувся й став поруч. Так вони стояли довго, ніби під враженням баченого. Барат морщив брови, «думав щось тяжко», зітхав співчутливо, далебі, «підтримував» Атині «тяжкі думи»…
Враз Ата здригнула, — вона хотіла щось запитати, щось про «нього» у цієї всезнаючої людини… Він же все знає! Безперечно, все… Запитати!.. Це непереможне бажання рвалося з її язика, й вона борюкалася з ним. Нарешті перемогла — глянула в очі й уловила там таке ж саме бажання розпитувати її. Там стояв суцільний великий запит…
Ата швидко обернулася й пішла. Пішла геть.
А вже на дверях кинула чемно: «Вибачте… Я вже мушу йти…»
Така була друга пригода, що сталася з Атою під час тих походеньок «дівчат нашої країни».
XVII
У сюзерена[33]
(Великий адоратор[34])
На другий день Ату викликано в НКВД. Цим було наполохано весь театр. Хоч ніхто про виклик і не повинен би був знати (власне, не міг би знати), бо Ата про те нікому не докладувала, але чомусь всі про те моментально взнали.
Виклик було зроблено дуже делікатно.
Уранці, десь годині о десятій, під час праці, на горішньому балконі раптом з’явився старий Харитон і, немов архангел з неба, гукнув через усю залу згори вниз:
— Дахненя! До телефону!.. — і додав бурчливим тоном: — На цей раз якась поклонниця!
На сцені всі засміялися, а Ата побігла через усі фойє до директорового кабінету, де був телефон.
В директоровому кабінеті було порожньо. Телефонна рурка знята з вилки й лежала на столі, чекала.
— Дахно! — сказала Ата, приклавши рурку до вуха, трохи сердито: вона не любила, коли її відривали від праці.
— Дуже приємно, — посміхнувся хтось чемним і дуже ласкавим і, безперечно, закоханим голосом на тім кінці проводу; голос був дівочий, такий юний і такий милий, і вичувалося з нього, що власниці його таки приємно чути співбесідницю. — Чи Ви дуже зайняті, товаришко Дахно?
— Дуже.
— Дуже? — і трохи ніби смутку в голосі.
— Та дуже ж, кажу.
— Ах, от біда. Ну, нічого. Вибачте, будь ласка.
— А в чому справа?
— Та той… Справа дуже проста. Але негайна. І в ваших інтересах. Вам треба зайти до пашпортного столу, це я звідти дзвоню, тут на анкетах вашої давньої прописки бракує вашого підпису… як воно так сталося! Треба це полагодити. І тільки. Це забере всього хвилину часу. Пробачте й не гнівайтесь.
— Добре. Коли мені зайти?
— Попрошу вас, якщо можете, рівно через 20 хвилин.
— Гаразд. Через 20 хвилин.
— До побачення… — прожебоніло трохи сумно в рурці. Ата подалася причепуритись. А як уже зібралася, в двері почали зазирати подруги й товариші й дивилися на неї зляканими очима. Ата не надала цьому значення — «артисти». Не надала значення навіть іронічній репліці Січкаренка, що, зустрівшись у фойє, кинув їй навздогін співомовно:
— Пока… Пока… — і помахав глузливо рукою, ніби навіки прощаючись із своїм лютим ворогом.
«Докучливий злючка, — тільки й подумала про нього Ата. — Теж равлик, але отруйний, о!»
В пашпортному столі, куди Ата прийшла рівно за 20 хвилин, ніякої дівчини не було, можливо, вийшла десь.
— Хто мене кликав? — звернулась Ата до начальника пашпортного столу, людини в уніформі й з таємничим зламом брів, що аж звівся, тільки-но вглядів її, й з великою цікавістю обдивлявся всю.
— Зайдіть до кімнати Ч. 10, — промовив нарешті начальник по оглядинах і показав рукою нагору.
Кімната Ч. 10 виявилася кімнатою начальника «ОВ НКВД», так стояло на дверях, на шкляній табличці. Але значення цих літер Аті зразу навіть не дійшло до свідомості як слід, бо вона ніяк не могла би подумати, що її кличе начальник НКВД; вона навіть і на хвильку не завагалася, постукала й, почувши голос, увійшла.
За столом сидів якийсь зовсім зелений юнак в уніформі, чорнявий такий і окатий.
— А-а… Добридень, громадянко! — протяг юнак назустріч ніби чемно, а насправді іронічно, а сам навіть не підвівся з місця. Видно було, що він спеціально це зробив, як і спеціально чекав на Ату й знав добре, хто прийшов. — Добридень. Сідайте, будь ласка… — а очима так і запряв, оглядаючи Ату зі стіп до голови.
— Добридень, — привіталась Ата, і тільки тут раптом на ній усе потерпло. «Ну, от і все! Вловили, як пташку! — відкарбувало щось усередині. Але назовні Ата намагалася бути спокійною. — Це ви мене кликали? Це ви дзвонили? — запитала енергійно й ділово, як людина, якій дуже ніколи. На запропонований стілець вона не сідала.
— Так, це я дзвонив… Власне, не я. Це вас кликав сам начальник. Він скоро буде. З ким маю честь говорити?
— З тією, кого ви кликали.
— Ах, правда… Я й забув… — засміявся юнак. — Одначе у вас і язичок! Нівроку. Як у гадючки…
— Дякую… — Ата буйно почервоніла від образи. Юнак це помітив і поспішив поправитись:
— Ах, вибачте, вибачте… Ну-ну, не гнівайтесь…(«Тут не гніваються», — промимрив.) Та сідайте ж, будь ласка, сідайте.
Ата сіла на краєчок стільця, насупроти юнака. Все така ж червона, пломеніюча, сиділа й дивилася в обличчя зухвальця блискучими очима. Чекала, що ж буде далі. А юнак:
— Чого це ви така наїжачена? Ага, це ви перелякалася… Признайтеся, вам страшно? Ви перелякалася?
— Гм… Чого б то мені було страшно?
— А от мене.
Ата окинула юнака підкреслено скептичним і презирливим поглядом:
— Щось не дуже-то ви страшний.
— Хіба? А оце? — взявся юнак за блискучі відзнаки на ковнірі, вивертаючи їх до Ати, щоб краще бачила. Ата подивилася на відзнаки, не розуміючись на них, помовчала розгублено. А тоді тоном, що й перше:
— Якщо ви покликали мене, щоб лякати, то… то…
— «То» що?
— То — ви ж знаєте прекрасно, що я дуже зайнята, я працюю…
— Нічого. Може, та праця вже й не потрібна вам… Є серйозніша праця. Е-е, скажіть, будь ласка, ви до церкви часто ходите?
Серце в Ати тьохнуло, наче обірвалося й упало; але вона замість розгубитися, засміялася голосно.
— Чого ви смієтесь?
Ата сміялася далі. Юнак змішався, потім роззлостився.
— Чого ви смієтесь, я вас питаю!?
— А того я сміюсь, що смішно. Ви так напали на мене раптом, як нібито в моїй особі впіймали бандита, або злодія, душогуба… Ви питаєте мене, чи я часто ходжу до церкви?
— Так.
— А вам що до того, хлопчику? {Це вирвалося зовсім несподівано й занадто зухвало, либонь, з переляку).
«Хлопчик» як не скипить, як не стукне-грюкне:
— Як ви смієте таким тоном зі мною розмовляти?!! А Ата й собі з ще більшим обуренням і аж з сльозами в голосі:
— Як ви смієте на мене так кричати?!! Що я вам — з вулиці?! Га?! Цитьте! Не говоріть! Мовчіть! Цитьте!.. Цитьте!!. Я не хочу вас чути!.. Цитьте!!. — Потім, трохи схаменувшись, серйозним голосом: — Мене кликав начальник, і я прийшла, щоб з ним розмовляти.
— Я тут начальник!! А ви… ти!., ти!..
Ата знову вибухнула, схопилася, щоб іти геть, щось крикнула гнівне, протестуюче… В цей час відчинилися бічні двері й увішов Сазонов. Одягнутий в гумовий плащ і з хлистиком у руці — либонь, щойно з дороги. Обличчя в Сазонова червоне, люте. Він бликнув очима на юнака, той зблід, встав і пішов до вихідних дверей, Сазонов його провів, і чути було, як процідив крізь зуби: «Їшак!» Провівши так юнака за двері, Сазонов повернувся до Ати, посміхаючись всім своїм обличчям.
— А-а-а… Кого я бачу! Приємно, приємно бачити таку дорогу гостю. Добридень, добридень! — підійшов і подав руку. — Сідайте, сідайте. І почувайтесь, як вдома.