Скинув плащ і разом з хлистиком кинув його на софу, що стояла під правою стіною. Сам сів насупроти Ати на кінчик стола, сидів і гойдав ногою, дивився пильно-пильно на Ату, оглядав її з посмішкою всю, дивився в очі й був чимсь приємно задоволений.
— Ну-с, дитя моє! Радий вас мати за гостю… Я вас знаю. Та хто вас не знає!.. Ну-ну, не будьте така сердита… Я чув випадково вашу оце розмову з сержантом, тобто ваш спільний крик. Ха-ха-ха… «Хлопчику!» Той хлопчик здумав до вас позалицятися, а замість того налякав. Сказано, дурень. І ви дуже злякалися?
Ата слухала начальника тривожно й нашорошено, але тим часом «заспокоювалась», вже посміхалася, хоч і натягнуто.
— Нічого. Він не налякав мене, а лише розсмішив.
— Так? Та чув, чув… І це чув… Чув, що ви й до церкви ходите… Це правда?
— Що?
— Що ви, ну, скажем, учора були в церкві?
— Правда.
— Що?! — Сазонов здивувався. Він думав, дівчина буде вибріхуватися, як то роблять всі, а тут така пряма й тверда відповідь. — Ех, ви! Дитя ви наївне!..
— А хіба то таке зло, товаришу Сазонов? — і глянула в обличчя пильно, намагаючись розгадати наперед, чого цей барчистий, кепсько обтесаний начальник, що розігрує з себе великодушного вельможу, чого він від неї хоче, й чого від нього можна сподіватися. Під блискучим поглядом кришталево-чистих дівочих очей Сазонов зніяковів, його очі побігли по різних предметах на столі, а сам він пересів з краєчка стола подалі, на той стілець насупроти, на якому щойно сидів сержант.
— Хіба то таке зло? — повторила Ата підбадьорена, тріумфуючи в душі, що це не вона, а він опустив очі, під її поглядом, і відступив, відступив! Це вже її перемога, моральна перевага. — Хіба то таке зло?
— Ну, зло не зло, але й не добро, для вас… — промимрив Сазонов, закурюючи цигарку. Закурив. Пустив хмару диму, заховавшись за нею. А як хмара розтанула, обличчя Сазонова вже знову було опановане, та сама усмішка, той самий пильний погляд і та сама цікавість в очах.
— То навіть дуже погано для вас… — проговорив серйозно, співчутливо, а очима спостерігав кожну риску, кожен порух на її обличчі. За посмішкою ховалась велика цікавість. Видно було, що таке спостерігання цієї Дівчини зблизька робило йому велику приємність; лише уникав прямого погляду в очі.
— Чому погано? —перепитала Ата, тим часом теж пильно й з великою цікавістю розглядаючи Сазонова та все намагаючись дивитися прямо в очі, усторч. — Чому погано?
— Ну, хіба ви не розумієте?
— Не розумію.
Сазонов пустив знову густу хмару диму й засміявся з-за неї, зареготався. Ата посміхнулась теж. Вона не тільки розуміла, що її брехня зовсім прозора й тому зухвала, вона розуміла, й які з того можуть бути наслідки, але в той же час вона прекрасно зрозуміла (підмітила) одну річ, яка піддавала їй відваги саме так розмовляти, а саме: вона підмітила, що Сазонов хоче порисуватися, хоче показати себе з надзвичайного боку, хоче показати себе великодушним володарем, хоче попишатися своєю силою й могутністю — силою пана, який має право на примху, а тією примхою має бути вияв великодушності й шляхетності. Прояв, так би мовити, людини. І навіть з батьківськими почуттями, І то, напевно, було так підтасовано, що спершу розмовляв з нею той задавакуватий, вульгарний і самовпевнений чванько сержант, розмовляв мовою цієї установи й її стилем. Все зроблено для того, щоб створити зумисний контраст між: «слугою» й «паном», між брутальністю й чемною прихильністю. І от «пан» хоче показати свою прекрасну душу. А показування душі в такій установі — це демонстративне показування сили: от схочу й зроблю так, а схочу — зроблю й інакше!
— Ви прекрасно розумієте, чому погано, — заговорив Сазонов. — А якщо не розумієте, то зрозумійте: дуже погано!Ія вас хотів попередити… Тільки попередити. Бажаючи вам добра.
— То ви мене для цього й покликали?
— Так. Пауза.
— Дякую. І варто було так турбуватися?
Сазонов взяв у руку костяний ножик для розрізування книг і паперу, покрутив його, подивився на Ату довгим поглядом і проговорив мляво, але з притиском:
— Хтозна… Може, й варто.
— Гм… Дякую. — Ата посміхнулася, хоч на душі їй стало зовсім не до сміху. Вона зрозуміла, що вся ця великодушність награна й що, власне, відбувається дуже тонка й хитра гра, й що над нею нависла велика небезпека. Та небезпека однаково велика в обох випадках: у випадку зацікавлення нею Сазонова як мужчини й у випадку заінтересовання його як начальника НКВД.
— Ви стурбовані, — посміхнувся Сазонов. — Але не турбуйтесь. Те, що ви були в церкві, це ще не такий великий гріх, хоч це моральний розклад і поганий приклад для інших. Є у вас гріхи тяжчі. Але ми про них поговоримо іншим разом, якщо ви матимете охоту. А зараз — я до вас більше нічого не маю… Абсолютно нічого.
— І я можу вже йти?! — зраділа Ата явно, навіть пропустивши страшну фразу про «гріхи тяжчі» («пускає туману чоловік»), і це не вислизнуло з-під уваги Сазонова. Сазонов посміхнувся:
— Авжеж, можете йти. Хіба що от що… Посидьте ще хвилинку. Лише хвилинку, а тоді вже й підете… Так хіба що от що… Але умовимось: ви відповідаєте щиро.
— Очевидно.
— Чудесно. Так скажіть мені, будь ласка, чи ви дуже певні в тих, що були разом з вами, або, точніше, в тих, кого ви бачили протягом того дня?
— ?!. Я вас не розумію.
— Ну що ж тут незрозумілого? Чи ви ручаєтесь за всіх тих людей, які були й які зустрічалися вчора з вами, як за людей порядних, як за людей чистих перед… е-е… перед вами й перед нами всіма?
Ата затрепетала душею. Але трималася назовні спокійно.
— Я вас не розумію, товаришу начальник НКВД.
— Гм… Тоді скажемо прямо — ви вчора зустрічались з таким Баратом. Ви зустрічалися з ним?
— Так…
— Отож… Ну, Ольга Шведова й Матильда — це порядні дівчата, чесні совєтські патріотки, але Барат!.. Чи знаєте, хто він, тобто чи не могли би ви мені сказати, хто він?
— Кажуть, директор музею.
— Ні, це не тільки кажуть, а це так і в дійсності є. Але от він сам всюди (та ще й голосно) каже, що він петлюрівський офіцер, так як ви на це? Чи, може, те, що він сам каже, — це, мабуть, найменше ймовірне? Тим більше, що в Петлюри не було офіцерів, а були «старшини», — як ви думаєте? Ви ж з ним розмовляли…
Ата відчуває, як її охоплює відчай і земля під нею хитається. Вона почувається так, ніби її хотять примусити прилюдно роздягнутися догола й облити себе брудом, облити брудом власну душу, змушуючи отак на когось щось говорити. Опановуючи хвилювання, Ата говорить сухо, а в той же час майже благально:
— Товаришу начальник НКВД! Я думаю, що в цих речах я зовсім не тямлю нічого…
— Гм… — посміхається Сазонов ледь помітно, іронічно: — А в церкві ви теж не тямите нічого?
— В церкві?.. В церкві я теж не тямлю нічого, але я там була і… може… знову буду… і за церкву ви мене можете карати, будь ласка. Що ж до того чоловіка, то що я про нього можу знати?
— Гм… Я думав, що ви нам допоможете… — промовив начальник роздумливо, з жалем. — Еге ж. І тому вирішив був, що про церкву ми забудем о… М-м-да…
Ата заніміла, її огорнув справжній жах. Жах і відчай, — вона зрозуміла, про що йдеться, її заплутують в тенета! Ідеться про те, щоб вона, рятуючись від кари за церкву, зробилася «стукачем», як то кажуть, донощиком. З розпачу, замалим не заломила рук. Стрималась. Насупилась. Промовила рішуче, навіть трохи грубо:
— Слухайте, хто той чоловік, я не знаю й знати не хочу; це мене зовсім, зовсім не торкається.
Сазонов посміхнувся:
— Ви думаєте, що не торкається?
— Так. Певна цього… — пауза й несподіване запитання усторч: — А ви як думаєте?
— Я!? — Довга павза. — Я думаю… Я думаю… — і весело засміявся. — Я думаю теж, що це вас не торкається!! Ну, пожартували й досить. Я дуже й дуже прошу вас заспокоїтись і не хвилюватись. На цім наша розмова може й закінчитись. Будьте спокійні й не турбуйтесь… Все це так, знічев’я… Ну, там на дозвіллі трохи над цим подумаєте, так собі, трішки лише, й розум прийде сам. Тоді ми й побачимось. Так?
Ата мовчала. Вона звелась і стояла схвильована й розгублена вкрай.
— Ну-ну, ви вже й розгнівались. Я бажаю вам добра, ви це запам’ятайте. А ще запам’ятайте таку річ, на всяк випадок: цієї вашої візити не було. І цієї нашої розмови, як і розмови з тим «хлопчиком», теж не було. Гаразд? І про того негідника Барата забудьте. Взагалі забудьте. Оце і все. А тепер бувайте здорові. Як бачите, з вами нічого не сталося й зовсім ми не такі страшні люди, як дехто думає… (Посмішка).