Маруся Богуславка – Іван Багряний

Він був той сівач, що сіяв зерно, яке може приглухнути, але ніколи не може пропасти, — зерно великої любові до людей і вітчизни й полум’яної спраги свободи. Ні, воно ніколи не може пропасти.

Тепла хвиля підіймається до горла з самої глибини серця. Чи то від думки про дівчину цю надзвичайну, чи від спогадів про ті дні далекі, незабутні, що формували й його Душу.

XVI

Ще одна церковна пригода

Директор музею — чоловік саженного зросту, з орлиним носом, з начисто виголеним черепом, підкреслено неохайний, що сприймається як претензія не то на репутацію великого філософа, не то представника дореволюційної богеми, як про неї пишеться в книгах. Хоч ця зумисна бравада неохайністю — це, власне, стиль інший, стиль сучасності, — підігравання «під пролетаріат». А як сказати правду, то вона й зайва, ця бравада, бо не дуже-то й дисгармонує з навколишньою дійсністю, де вважається нормальним ходити розхристаним по центру міста, а вже з закасаними рукавами то завжди і всюди, і навіть до театру. Така ж неохайна й директорова мова, — демонстративно пересилувана рясними москализмами, каліченими французькими, німецькими й латинськими словечками.

Та попри все те — він дуже дотепний оповідач. Видно, що це людина начитана й бувала в бувальцях. Єдина дрібниця, що справді псує враження, викликавши в Ати зразу почуття огиди, це його вічно мокрий ніс, власне, одна ніздря, що постійно воложилась. Ознака, що ця людина або кокаїніст, або морфініст. Перевірила своє враження, — Ольга й Оксана теж такої самої думки. Але він так весело гомонить і скалозубить, що можна, вибачити й прококаїнений ніс, як річ несуттєву. І мав він гостру інтуїцію, а разом з тим був він до грубості, до цинізму простолінійний, ця деталь вразила теж одразу; посередині якоїсь своєї тиради, схопивши насмішкуватий і трохи збриджений погляд Ати, він, не змигнувши й оком, проговорив:

— Це все спадщина минулого. Не приховую — я був колись кокаїністом, товаришко… е-е… Аталея, здається?

Ата нашорошилась. Хоч в цім місті всі знали її ім’я, одначе тут було сказано таким тоном, в якому забриніла одна спеціальна нотка, спеціально підкреслена — нотка, фамільярна ніби, з натяком на окрему обізнаність. Чи це їй здалося? Глянула кутиком ока на інших — ніхто не звернув уваги на ту нотку, значить, вона помилилася, значить, вчулося. А директор музею, тов. Барат, вів далі з грайливим цинізмом:

— Був, був кокаїністом… Така, знаєте, була праця… знаєте… Смерть, жах, кров — поневолі станеш, е-е-е… — і махнув картинно рукою, зробивши таємничу недомовку, розраховану на створення мученицького ореолу, який би мав вибачати й цинізм, і кокаїн, і мокрий ніс, і часом алогічне його патякання, підкреслено алогічне (чи, може, Аті так здавалося… О, той недоречний ніс, що створив уже непереборне упередження! Велика річ естетика, і велика біда, коли її хтось вразив)…

Ата дивилась, слухала пильно й, здасться, починала розуміти цю нещасну людину. Та це тільки так їй здалося, що вона розуміє. Тут же спростовувала сама себе, слухаючи далі. Це був просто балакун, нестримний, хоробливий балакун. І тільки. Правда, веселий і дотепний. Людина, в якій не вміщаються всі ті веселі історійки, афоризми мудрості, анекдоти, — він, як мішок, напханий усім тим веселим крамом через гору. І тому він мусив неодмінно той крам витрясати з себе, щоб полегшити самого себе. Особливо багато він знав речей фольклорних, з історії України взагалі й з історії цього міста зокрема, і весело їх розповідав. Хоч вони сумнівної вартості, і все те не від професора, а від анекдотиста. Так, наприклад, він оповів історію виникнення назви цього міста, — за цією «науковою» версією виходило так: приїхала сюди колись цариця Єлисавета, йшла вона по дощаному пішоходу, а це саме після дощу, і ще й дошки прогнилі, поодривані, — наступила цариця ніжкою на одну дошку, а вона як не хляпне, а грязюка з-під неї як не чвіркне — просто цариці в обличчя. Цариця так і обмерла з переляку:

— Ах!..

А далі оговталася, обтерлася, посміхнулася та:

— Ну, це нічого, це — н а ш е !..

Так і лишилася нібито навіки назва «Наше». Місто Наше.

Або про одну вулицю, що має непристойну назву, — як та назва була дана в сивій давнині. Приїхали колись до цього козачого міста царські драгуни на постій і звеліли козакам годувати їхніх коней та й їх самих. Горді козаки запротестували, відмовились. Тоді їм наказано те саме від вищого начальства. Вони знову відмовились категорично. Особливо завзятою була одна сотня. Тоді ту сотню драгуни оточили, роззброїли, вивели всіх мужчин на цю вулицю, поздирали з них шаровари силою й, повалявши на землю, всипали всім паліччя… Відтоді вулиця й називається… е-е… цього просто не можна й вимовити! Хоч на всіх листах так і пишеться, а в щоденній мові так і вживається ця назва повністю. І що особливо знаменно .— за радянської влади, коли поміняли назви всім вулицям, цієї назви не в стані були подолати, змінити, — бо чиїм же ім’ям, якого вождя, замінити цю сакраментальну назву!?

Ну, й інші історичні екскурси в такому ж дусі. На сповид це простісіньке варнякання, скалозубство, живлене вулишним фольклором. Але коли вслухатись пильніше, то тут не тільки скалозубна похабщина, а, далебі, в ній десь заховане гостре жало спеціальної політичної цілеспрямованості. Чи принаймні якоїсь цілеспрямованості…

Прийшли до музею. Містився той «музей» в ограді великого місцевого собору, в прибудованій тут колись «салдатській церковці». Церковця стояла в далекому кутку великої огради, повної старезних лип та столітніх дубів, і скорше нагадувала панський, поміщицький дім з каринтськими колонами при фасаді, ніж церкву. Посередині ж огради, межи дубами, здіймався височенний собор прекрасної архітектури, з трьома ще золотими банями, хоч і без хрестів. Окремо від нього, при західній стороні огради височіла дзвіниця, зроблена за проектом архітекта Растреллі в стилі Андріївського собору в Києві; на тій дзвіниці ще вціліла позолочена постать Володимира Святого з хрестом, над яким кружляють стрижі й ластівки. Чомусь її там архітект поставив, скопіювавши з Володимира Святого над Дніпром, хоч собор і не називався Володимирським, а просто Собор.

Перше ніж завести всіх до свого «музею», Барат вибачився, побіг туди сам, виніс великі ключі й повів усіх до собору:

— Я вам розкажу анекдот… Я вам його розкажу на тім самім місці, де він родився… Будь ласка! — і одімкнув тяжкі, ковані залізом двері-браму собору. Над тією брамою ще вцілів напис, зроблений на намальованій стрічці, простягненій на всю широчінь від одного фрескового янгола до другого:

ДІМ МІЙ-ДІМ МОЛИТВИ

Янголи хоч і були пооблуплювані дуже та поздряпувані, але ще тримали стрічку міцно.

Всі увійшли до середини собору. Тиша. Запустіння. Бруд. Павутиння.

Посередині навалено купу якогось мотлоху й насипано просяної шолухи. На стінах де-не-де ще визирають з-під бруду фрески. Всі наставні образи, які можна було поздіймати, поздіймано. Величезні панікадила висять на могутніх ланцюгах в центрі і в двох притворах, а на них ластів’ячі гнізда — безліч ластів’ячих гнізд. Понад і попід карнизами в головній бані, і в бічних банях, і над головою самого Саваофа, намальованого на стелі головної копули, поприліплювалися гнізда стрижів. Коли гості увійшли й загомоніли, ластівки й стрижі знялися хмарою й з несамовитим вереском та цигиканням вилетіли в повибивані вікна й закружляли з криком десь надворі, над позбиваними хрестами, в синьому небі.

Барат підвів компанію до піврозібраного вівтаря й показав угору на дві плями на стіні збоку.

— Бачите?

Всі бачили дві плями на стіні. Ата теж бачила. Так, ніби там щось висіло, а потім щезло.

— А пам’ятника отого КУРИЛА — «КУПЦЯ ПЕРШОЇ ГІЛЬДІЇ» на цвинтарі бачили?

Так, всі бачили нагробок «купця першої гільдії — Остапа Курила».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: