Попрощавшись, Ата швидко вийшла. Вибігла. Голову їй розсаджує вир думок, одна другої дикіших, одна другої химерніших. Бачила, що їй на шию накидають аркан, вже накинули… Бачила, що вона заплуталась десь в хитро розставленому павутинні, що розмова про того Барата зовсім не того призначення, як то видається на перший погляд… Бачила… Нагло їй спала на думку одна дрібниця, а саме: той начальник ані звуком не обмовився ще про одну особу, яка ходила разом до церкви, — про Кольку Трембача. Ата аж стала і все на ній потерпло. «Так от хто провокатор!! От хто доніс!»
Заточуючись, мов п’яна, Ата дотеліпалась до скверика, що насупроти будинку НКВД, й там сіла на лаву. Взялася за груди — серце билося, як скажене. «Боже! Колька доніс! Безперечно, це він доніс! Та як же це?! Такий милий, гарний і закоханий у всіх хлопець і… доніс на всіх?! Га? Що ж це таке?!»
Тут помітила, що на другім кінці довгої лави сиділа в затінку ще якась людина.
— А-а… — озвалась людина фамільярно страшною октавою. —Товаришка Дахно! Привіт, привіт! Так це ви «там» працюєте? — кивнула людина на будинок НКВД.
Ата згоріла, а людина додала ще жару:
— Я бачив вас там у вікні з Сазоновим… З того боку вікно…
Ата аж схопила людину за руку… і впізнала: вона цю людину знає, — це Чубенко, старий партизан Чубенко, голова партизанської комісії! А бачила вона його не раз в столярній майстерні, в гостях у Гилимея. Навіть пригадала розмову їхню втрьох — смішну розмову про Страшний Суд. Ата змолилась, аж крізь сльози:
— Товаришу Чубенко!.. Не говоріть… Ах, не говоріть такого!..
— Ну, ну, не буду, дочко! То я пожартував… А нащот «товариша», то ти той… Я батько тобі, дитино! Дід!.. — смішок, добрий, таки батьківський.
— Простіть… це правда… Батьку! Батечку!..
— От-от-от… О!.. — щось Чубенкові запорошило око. — Ох… Яке ж і солодке дитя з тебе!.. Ну, ну… — Дід закректав, розправив вусяра й витер долонею «запорошене» око. — Так чого він хотів від тебе, той барбос?
Ата озирнулася навколо, взялася за голову й звелась, похитуючись:
— Якщо ви батько, то цитьте, мовчіть, прошу я вас, проведіть мене трохи, я зовсім хвора…
Чубенко посмикав запорозькі вусяра, загрібши їх жилавою рукою, і звівся, радий її проводжати, — й вони пішли геть зі скверу, з-перед цього проклятого будинку. Чубенко й сьогодні був напідпитку, але цього не було дуже помітно, та й Ата знала, що такий Чубенко вічно й що він підпитий найкращий, нікому не шкідливий. А Чубенко був зовсім зворушений Атиним розгубленим і погнобленим виглядом і ніяк не міг мовчати, потішав:
— А ти, дочко, не журись. Плюнь на того мерзавця… Плюнь і хай він, барбос, сказиться. Він на те, мерзавець, і існує, щоб псувати людям життя…
Ата не слухала підпитої мови. В голові їй крутиться шалений вир думок. І все навколо того самого. Вирішила негайно піти до Кольки Трембача. Знайти його й усторч запитати, — що він скаже, як він дивитиметься в очі. Пр-р-ро-вокатор!
І поспішала все дужче й дужче.
Коли переходили базарну площу, Ата раптом зупинилась і схопила Чубенка за лікоть:
— Хто то такий?!
Ген-ген з базарної площі сходив на проспект Барат. Чубенко ствердив, що то Барат, але Ата й без нього знала, що то Барат, одначе настоювала на своєму запитанні:
— Хто то такий? Хто він?
— Ага… Та хто ж його знає, дочко. Колись був офіцером лейб-гвардії «його імператорської величості»; під час революції був полковником в армії Денікіна, душив нашого брата… Потім був у Врангеля — теж душив… А як уцілів — невідомо. Загадка, брат… Та й нехай іде до чорта…
— А в Петлюри він був? — запитала раптом Ата, не втерпівши. — І кажіть мені щиро!
Чубенко подивився на Ату пильно-пильно й відповів запитанням на запитання тихо:
— Це для кого, для Сазонова?
Ата вдруге згоріла від сорому, але промовила твердо:
— Ні, це для мене… Сазонов знає й без нас…
— А, так, це правда… Ну, так він каже, що вроді був. Хоч я його не зустрічав тоді… а то б повісив. Каже, що був він і в Петлюри, то єсть в Симона Васильовича…
«Ясно!» Ата рушила вперед ще швидше. «До Кольки! До того негідника, до того малого злодія! Спитати його! Спитати!»
Чубенко ледве встигав. Вкінці площі Ата зглянулась на старого.
— Спасибі вам, батьку! Тепер я вже піду сама. А ви йдіть… так, так, ви підіть до Гилимея й до Харитона, там поговорите про страшний суд… Прощавайте…
Чубенко засміявся й насварився пальцем: — Ич ти!.. Чула, значить… Ну, з Богом, дитино!.. Ну, а на того барбоса ти плюнь… І на Страшний Суд теж… то для Сазонова!
Ата навіть недослухала кінця фрази, подалась.
* * *
Кольки Трембача Ата так і не побачила. Не знайшла ніде. А тим часом, поки вона бігала отак всюди, шукаючи, буря гніву в серці помалу вляглась. А потім і взагалі погасла. На місце неї прийшла й загніздилася в серці туга, жаль. Туга й жаль на людську нікчемність, на людську ницість. Ата покинула шукати Кольку й, зажурена, й безмежно стомлена, не так фізично, як душею, перемучена всім, пішла до театру.
А вже як отака зажурена прийшла до театру, несподівано її осінила найтривожніша й найболючіша, і, без сумніву, найвірніша думка за увесь час: думка про те, що Сазонов мав зовсім інше на думці й зовсім про іншу людину хотів би її розпитувати — він хотів би її питати про Петра Сміяна. Так, так! Безперечно, в цьому вся суть. В цьому зерно трагедії, що десь назріває. В цьому центр вузла, що в’яжеться. І саме тому він запитував про Барата, перевіряв, чи орієнтується вона, що той є «стукачем» у Сазонова. Це ж так ясно! Боже! Як це їй одразу не могло прийти до голови! Як можна отак здуріти!
Від цієї думки все інше відійшло геть, і навіть жаль на Кольку. І від цієї ж думки журба й лірична печаль «всепрощенська» обернулися на тривожний біль, нерви напружилися знову, аж наче задзвеніли…
Ждала чогось непоправного…
Одначе минали дні, й нічого не ставалося. Й Сазонов більше її не тривожив.
Може, й справді все те було так, «знічев’я».
XVIII
В годину пізню
Уночі над театром горить Волосожар, як мерехтлива загадкова емблема тих, ззовні закутих рабів, а в душі — непогамованих мрійників і фантастів, що десь там, ніби мотилі, пробиваються до світла; що десь там «товчуться» в час пізній, в час, коли «чорти навкулачки б’ються»; тих мрійників, що не знають утоми, утікаючи від дійсности в світ вифантазуваний… Волосожар, як гроно пломеніючих діамантів в короні невидимої царівни, як сузір’я перлин в волоссі легендарної полонянки, коханки й трагічної дружини паші турецького, Марусі Богуславки…
Він — Волосожар — стоїть над далеким затуманеним обрієм і тихо миготить дрібнюсіньким миготінням купки зоряного пилу і здалеку видається, що то на театрі, на самім шпилі центральної вежки припнято гроно ілюмінаційних лампок — вони тремтять в безодні ночі й горнуться щільно докупки, як сироти в безмежній тишині космічної пустелі, в синій порожнечі. Але то здалеку. А зблизька — театр стоїть темний, понурий, загадковий, полискуючи мертвим холодним полиском вікон, і ніяких лампок на ньому нема; Волосожар стоїть за ним — громадка манюсіньких зірочок, що туляться одна до одної, щоб не розгубитися в вічності.
Темна постать виходить ген угорі на найвищий балкончик, маленький, як ластів’яче гніздо, припняте під самим дахом, — і стоїть в темряві, зіпершись на ажурні, невидимі знизу ґратки. Стоїть і дивиться на Волосожар… То той, «божевільний». Він виходить крадькома зі своєї майстерні, як з келії самотнього ув’язнення, і стоїть над містом, і дихає жадібно, — вдихає на повні груди п’янке повітря ночі. І десь там посміхається.
Він вдихає млость терпку життя і цвітіння невидимої землі і вдихає зоряний пил, що сіється згори; він зором своїм печальним хоче охопити все з високості, хоче обійняти всесвіт. Але він бачить тільки Волосожар, — загадкове сузір’я, супутника всього його життя, сяйво недосяжне, але для нього животворяще, як чарівний талісман. Це чарівна точка рідного неба над рідним містом, до якої він все життя припнутий серцем.
Коли він народився на світ — тієї ночі цей Волосожар десь отак стояв на небі…
Коли світ в його очах вже перестав гойдатися перекидя, а став прямо і очі вже почали вірно реагувати на світло, а вуха на звуки, — він уперше побачив його, цей Волосожар загадковий… І це він і почув його тоді, коли він зазирав до його колиски крізь вікно й мерехтів під звуки материнських пісень колискових… Це було перше-найперше, що він почав у світі бачити і чути, — оце гроно мерехтливих цяток, — далеких-далеких, материнськими піснями озвучених, і таких таємничих, що й невідомо, чи то вони мерехтіли десь поза ним, а чи в самій глибині його народженої душі. Оце сяйво і звук навколо нього — це була перша його свідомість, перший проблиск тієї душі новоприбулої в світ…