Маруся Богуславка – Іван Багряний

— Так от слухайте. Це для нас, хахлів, дуже повчально… Колись, ще до революції, той Курило, купець першої Гільдії, був старостою цього собору. Хахол Курило. Найгрубший стовп цього міста. І покликав він раз маляра-богомаза та й звелів йому реставрувати всі образи й всі фрески в цьому соборі, бо вони почорніли від часу й бруду. Ну, бідний маляр, як бідний маляр, як кожен богомаз, — взявся з ентузіазмом за працю ради хліба щоденного. І в короткий час відреставрував усі фрески й образи «з легкістю надзвичайною», тобто підмалював їх згідно наказу старости Курила, як умів. Одначе той маляр все-таки не був простий богомаз, а щось він там у малюванні тямив, бо десь у школі вчився. Поки йшлося про сякі-такі мальовидла, він їх малював-перемальовував «нічесо же сумняшася», але ось він натрапив на два образки… роздивився… І рука в нього затрусилася. Й не посміла та рука творити блюзнірство, підмальовувати ті два образки, тобто чинити над ними смертоубивство. Так він їх і лишив непідмальованими. Приходить староста Курило. Оглянув усе та й помітив два образки не поновлені, не обновлені, старі, темні такі, аж чорні.

— А це чого не помальовано?

Маляр затрясся з переляку, але став з Курилом на двобій:

— Я не можу цих образків малювати, бо… бо…

— Ну що «бо»?

— Бо ці образки малював великий Мурільо!.. Мурільо!!! Це куплені й привезені… М у р і л ь о!..

Як не скипить тут Курило, староста й купець першої Гільдії:

— Що ти мені мелеш «Мурило» та «Мурило»! Я, Курило, і от я тобі наказую, скотина ти богомазна, сяка-така! Малюй! Все малюй! Не потребую я тут ніякого бруду й ніякого «Мурила». То ж катзна-що там уже, таке чорне… Малюй!

Переляканий, похололий маляр взявся за пензлі.

Курило пішов, а маляр бідолашний не знав, що йому робити, сидів біля двох картинок Мурільо й плакав, не зважуючись здійснити над ними блюзнірський, варварський наказ старости Курила. Так минув день.

З’являється Курило знову. І напався на бідолаху. Але маляр відмовився категорично малювати ті два «миршаві» образки. Він прикинувся уже невмійкою, недорікою, що не знає, що ж на тім чорнім місці намалювати. І нарешті поставив старості умову: щоб староста не мали клопоту, він ті образки зніме геть, а на їхнє місце поставить нові. А ці хай будуть йому як заплата за роботу. За всю роботу! І нехай тільки староста видадуть йому ці картинки писемно, тобто нехай видадуть таку посвідку, що от вони провели такий розрахунок за працю. Розрахунок образками.

Курило ще не бачив у своєму житті такого дурного чоловіка й з реготом згодився на його блаж. На тому й покінчили.

Пізніше Курило всій місцевій купецькій знаті хвалився, який-то трапився дурний маляр, а який він розумний староста, що так дешево заплатив за ремонт усіх образів. А ще пізніше бідний маляр продав два «нікчемних» образки десь за великі гроші та й поїхав до Італії вчитись. А Курило сказився був, подавав у суд, тільки все скінчилося нічим.

Ті два образки, що ними маляр підмінив «Мурила», я зняв спеціально, щоб не затуляти цих двох плямок, цього свідоцтва нашого невігластва.

Ось така анекдотка про хахла першої Гільдії Остапа Курила.

Коли Барат розповідав анекдотку цю, то увесь час адресувався до Ати (як до найвидатнішої персони в групі, звичайно!) і вкінці спитав про її думку — «Нічого, дотепний анекдот».

Курилова історія дійсно смішна. Варто було йти сюди розполохувати стрижів і ластівок.

Після цього всі пішли до «музею».

В музеї не було ані ластівок, ні стрижів. Зате в ньому було досить-таки багато різного мотлоху з претензією на історичність. Тут були старовинні «сохи», доісторичні вулики-дуплянки… Були стенди з різними аплікаціями — рослин, копалин, кустарних виробів, вишивок, тканин місцевих з давніх часів тощо, тощо. Було чимало зібрано картин — оригіналів і копій, роботи місцевих майстрів і навіть таких, на увесь світ знаних, малярів, як Маковський, і трохи менше знаних, а все ж славних, як-от: Левченко, Пимоненко… Багато було всього. Було дещо й цікаве.

Барат вже не відступав від Ати — він її спеціально водив, спеціально все показував, так ніби вона була щонайменше республіканським його зверхником. Стільки уваги! Навіть показував їй деякі речі, що їх він, без сумніву, не показував нікому взагалі. Так, в однім місці він нишком підняв заслону (старовинний килим) і показав заглибину в стіні, де був портрет Петлюри, Скрипника, бюстик Г. Чупринки, книжку Косинки з автографом, спеціально розкриту на титульній сторінці, де той автограф написано… І ще щось. Ата не встигла як слід роздивитися, бо килим швидко опущено, але те, що вона вхопила оком, вхопила ясно, і були це речі контрреволюційні, заборонені, зняті з обігу. Барат значуще й по-змовницьки підморгнув, мовляв, «не можна! — це заборонене».

Так він показував ще кілька речей, знятих з обігу. Показав і бібліотеку книжок, взятих на індекс. Це була велика шафа, замкнена тяжкими замками, а в тій шафі був Винниченко, Михайло Грушевський, Антоненко-Давидович, Хвильовий, Олесь тощо, тощо…

«Яка краса, відродження країни!

Ще рік, ще день тут чувся плач рабів…» —

продекламував Барат ніби знічев’я, взявши книжку Олеся до рук, на титулі якої стояв напис, як гасло, «З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ». Продекламував він ті рядки бувши глибоко певен, що ця юна дівчина не знає, звідки вони взяті, а самі по собі вони нічого, «ідеологічно витримані». Але Ата знала, звідки ці рядки взяті, й навіть хотіла докінчити почату строфу на зло, зі спеціяльним підкресленням відповідности їх до ситуації (церква обернена в музей, в сміттєсховище, собор обернений в пустку, жалібний дзвін на цвинтарі):

«Мовчали десь святі під попелом руїни.

І журно дзвін старий по-мертвому гудів…»

Але щось її стримало, й вона не промовила цього вголос, лише про себе. І сама здивувалася: «Боже! Яка геніальна сила вислову й яка надзвичайна відповідність до «нової дійсності»! Вона ніколи ще так про це не думала.

Дівчата ходили по всіх відділах і по всіх закамарках самопас, а Барат невідступно за Атою. Помалу він завойовував її довіру. Особливо вона пройнялася довірою з того моменту, як він показав їй заборонені речі, за саме показування яких його, без, сумніву, чекала тяжка кара, якби хтось доніс. І за портрет Петлюри, а особливо — той Косинка, або Скрипник, або вічно живий і м’ятежний Чупринка!.. Ата навіть почала за це вибачати Баратові його знівечений кокаїною ніс, не помічати його; що ж, буває, може, він і має рацію, що в революцію, бувши по стороні слабших, а значить приречених, під натиском жаху, крові й смерті заспокоював свої нерви кокаїном… Це загадковий, але безперечно небуденний чоловік…

Мабуть, щоб остаточно завоювати довіру Ати, Барат показав навіть своє мешкання, демонструючи його як теж своєрідний експонат, деталь цього музею. Це малесенька кімнатка з боку лівого притвору. В цій кімнатці колись хрестили дітей, таке її було призначення. Зараз в ній канцелярія й разом мешкання директора Барата. Стіни обтулені старовинними, ще розкішними килимами (музейними), таким килимом вкрито й ліжко в кутку. Стіл посеред кімнатки накритий блискотливою ризою, а на ній людський череп, повний недокурків, і розкидане сяке-таке канцелярійне приладдя. У маленькому «вікні спектральне віяло різнокольорових шибок, а від них кольорові бліки на стінах і навіть на повітрі, насиченому пилом… І на всьому пил. Ця кімнатка набита пилом, зібраним за багато років. Пил її — це теж музейний експонат, пил років, десятиліть, а може, й століть, набився сюди з речами. Сама ж кімнатка — експонат, може, найцікавіший, бо не спрепарований спеціально; експонат, що мав би свідчити наочно всім про те, що сталося тепер з кімнатками, де хрестили колись дітей і в яку вернувся той череп (може, хрещений тут), щоб правити за попільничку…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: