Маруся Богуславка – Іван Багряний

— Ну й що ж тут дивного. Все в порядку. А може ж, він тую дівчину, скажемо, до комсомолу хоче втягти.

— А-а… Ну, це інша справа. Логічно. Що ж… пробуйте, товаришу Гук!

Ата бере бедрика на долоню й легесенько дме на нього — бедрик раптом розкривається, як квітка, сяє проти сонця пелюстками крилець, зривається і летить. Ата посміхається чи то з бедрика, чи якійсь своїй думці, — посміхається загадково.

— Так, це логічно… — по хвилі роздуми. — Тільки я щось не помічала, щоб ви її тягли.

— А ви хочете?! — аж підвівся на лікті юнак.

— Гм… Експромтом на такі речі не відповідається. — І засміялася самим голосом, бо то був не сміх, а іронія. — Ха! Якщо ви оце прийшли зі мною сюди, щоб тут на пісочку втягати мене до комсомолу, і якщо ви для цього й Ромео розігруєте, то тяжка-а-а ж ваша професія, друже мій Павле, тяжка-а. А Людмилу Богомазову ви вже втягли, «Генеральну лінію»?..

Це було несподіване. Хвилева раптова мовчанка, а тоді дружний спільний регіт. Вони сміялися щиро, весело, як люди, що мають справді добрий об’єкт для сміху. А об’єкт для сміху таки неабиякий. Справа в тім, що в місті десь там є одна знаменита дівчина, яку звуть усі «Генеральна лінія»: колишня купецька дочка, що до революції разом зі своїм родом була на самій суспільній горі, а після революції опинилася на соціальному дні; спершу була коханкою начальника НКВД, потім перейшла до рук секретаря Облпарткому, потім в неї закохався голова виконкому, й вона стала його коханкою; потім вона перейшла до голови Споживспілки… Потім до голови кооперації… Потім ще до когось… Потім знову до начальника НКВД… Так і ходить. За це цю дівчину, дуже гарну з себе, прозвано в місті «Генеральною лінією», а наймення її Людмила Богомазова. Людмила Богомазова — «Генеральна лінія»…

Пересміявшись, юнак споважнів. Зітхнув.

— Слухайте, Ато! Ви прекрасно знаєте, що я сюди прийшов не для того, щоб втягати вас до комсомолу.

— А для чого ви сюди прийшли, громадянине… О, громадянине!..

— Я прийшов як ваш вірний джура, як ваш раб, як вірний песик… Отак притягся хвостиком… Щоб тут з вами бути на варті й без кінця чекати й виглядати, як… як ітиме один маньяк з лугу чи з бору… чи чорт його зна звідки…

— О, Павлику! Зворушливо!.. Гм… І ти скажи, яка прозірливість! (А в самої пересмикнулось обличчя). Тільки ви про це вже раз говорили.

— Говорив… Ну й колюча ж ви!

— Нічого, лежіть смирно і не бійтесь… Будемо виглядати.

— Лише я не розумію, — промовив юнак роздумливо. — Що ви в ньому знайшли. Ненормальний, пропащий чоловік. Тут вже ви дійсно ламаєте комедію.

— О Боже! Ми ж домовилися, що всі тепер ламають комедію. Лише той «маньяк», здається, єдиний становить виняток.

— Так?

— Еге ж.

— Вас інтригують старці… І ненормальні…

— Якщо вже на те пішло, то мене дійсно інтригують старці… якщо вони мають таку… таку страшну авреолю…[2]

— А-а… Ясно.

— Що вам ясно? Ліпше не «акайте», бо нічого вам не ясно… Не те, що ви думаєте. Ви самі знаєте, що я не надаюсь на Джульєтту ані для вас, ані для кого іншого.

— Згоден… Справді, ви — Ататюрк! Авантурниця, конспіраторка, фантастка, хлопець у спідниці… Аллах його знає ще що… Словом — А т а т ю р к! Вас перехрестили вдало.

— Добре. Згода. На цьому давайте й покінчимо. Хай я буду хлопцем. Навіть хай я буду Ататюрком… Давайте ліпше милуватися білим світом. О!! Що то таке?!

Високо-високо, в опаловій синяві, креслить великі кола чорний, могутньокрилий птах.

— То, мабуть, орел-білохвост.

— От бачите…

— Що?

— Літає!!.

Як вона вимовила оте «літає»! Лице її, задерте вгору, аж засяяло. Очі запалахкотіли. «Л і т а є!!»

— О, о!? А це?!

Далеко десь там, де ходили хмари маленьких блискавок, гримнуло тисячоголосе «ура» й покотилось хвилями, як рокіт грому, покотилося лунами десь за бори, за луки, за лілові пагорби.

Ата послухала якусь мить, і сяйво її лиця померкло. Брови наморщились.

А за спиною, на Старокиївській вулиці дудніли й свистали дітлахи. Брови розморщились.

— Слухайте, мій милий Ромео! Ви б краще принесли мені пищиків.

Юнак схопився й миттю щез за парканом. По хвилі він приніс пищиків (стрючків зелених) повну жменю разом з листям і висипав перед Атою. Сам ліг на старе місце, як слухняний песик.

Дівчина вибирає стрючки, которі погрубілі, розлущує їх, виганяє нігтиком зернятка, тоді надкусює один кінчик і вставляє пищик в уста — не пищить. Геть його. Другий… Третій… А її супутник, поглядаючи скоса, збирає викинені пищики й розкладає їх на долоні… Нарешті пищик у Ати запищав. Голосно. Басом. Ата зробила з долонів горщик і накрила ним пищик, а тоді то розкривала долоні, то закривала — виходило знаменито, як величезний перепел-«хавкун» десь у житі або як голосисте немовля-Гулівер.

— Нате вам, — доручила Ата пищик юнакові, — а я маю другий. Тепер давайте будемо дудіти, давайте будемо пищати. Вроді ми комсомольці або піонери. Адже й у вас такий настрій, як у мене, — пищати! З горя, з досади, з чорт його зна чого — пищати! Ну, — раз, два!.. І вони запищали — одне тоненько, друге басом.

— О! Гляньте!.. — махнула дівчина раптом рукою вліво: — Що це вам нагадує?

Зліва, з піскових пустель і з темних борів далеких на площу вповзала, немов жива ріка, величезна сіра колона, а над нею мерехтять блискавки багнетів. Колона зігнулася дугою, й хвіст її миготів грець його зна й де. Вся колона поділена на рівні квадрати.

— Що це вам нагадує?

Юнак попищав задумливо якусь хвильку, а тоді, не виймаючи пищика з рота:

— Мені це нагадує?.. Це мені нагадує школу, в якій я колись учився, й нашого геніального «Козла» — вчителя російської мови:

От Урала до Дуная, до бальшой рекі,

Колихаясь і свєркая, двіжутся полки…

— і коли «Козел» це декламував, він завжди заплющував очі, як тетерук, від млості й замилування, звичайно. Я думаю, що він уявляв саме таку картину.

— Точно…

Обоє засміялись і знову заходились пищати. Але скоро мусили припинити — голова колони наближалася до них. Незручно ж пищати назустріч пролетарському воїнству. Перший припинив він — похопився, викинув з досадою пищика і, мабуть, хотів би втекти… та замість того лише притис обличчя до портфеля, тільки забув перевернути його холодною стороною. Ата ще пискнула кілька разів, а тоді замовкла, тримаючи пищика в зубах.

Колона йшла на них.

Пролетарське воїнство… Лише зовсім не таке, як Ата звикла досі його бачити! Якесь інакше. Якесь грозово нахмарене, похмуре, парадно імпозантне, чи рішене на загин

та й марширує кудись, звідки немає повороту. Аж страшно… Ніби це зовсім не полк їхнього міста. І це дійсно не полк їхнього міста, вірніше, тут більше, аніж полк їхнього міста. Але сама піхота, без моторизованих частин і без інших додатків. Вишикувана в довжелезну колону, поділена на рівні квадрати, вона марширує по прямій, ніби церемоніальним маршем, не визнаючи ані спеки, ані піску, анічого в світі. Перетинає площу по діагоналі.

Найперші — командири всієї колони. Втрьох. Мабуть, командир, комісар і покомполку. В довгих шинелях, що сягають до п’ят, вони йдуть вряд, мерехтять портупеями, бляхами, орденами, лакованими козирками формених кашкетів, револьверними кобурами, планшетами. Похмурі, вони зовсім-зовсім подібні до тих плакатних «пролетарських воїнів-богатирів», що так вражають монументальністю та суворістю й що їхні довжелезні шинелі своїми прямими лініями нагадують одежу, вирізьблену з каменя на статуях. Командири йдуть повільним широким кроком, ритмічно погойдуючись, і в такт їм ритмічно погойдується вся колона, всі її сіро-сталеві чотирикутники. Так, ніби це одна жива істота.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: