Пересміявшись, юнак споважнів. Зітхнув.
— Слухайте, Ато! Ви прекрасно знаєте, що я сюди прийшов не для того, щоб втягати вас до комсомолу.
— А для чого ви сюди прийшли, громадянине… О, громадянине!..
— Я прийшов як ваш вірний джура, як ваш раб, як вірний песик… Отак притягся хвостиком… Щоб тут з вами бути на варті й без кінця чекати й виглядати, як… як ітиме один маньяк з лугу чи з бору… чи чорт його зна звідки…
— О, Павлику! Зворушливо!.. Гм… І ти скажи, яка прозірливість! (А в самої пересмикнулось обличчя). Тільки ви про це вже раз говорили.
— Говорив… Ну й колюча ж ви!
— Нічого, лежіть смирно і не бійтесь… Будемо виглядати.
— Лише я не розумію, — промовив юнак роздумливо. — Що ви в ньому знайшли. Ненормальний, пропащий чоловік. Тут вже ви дійсно ламаєте комедію.
— О Боже! Ми ж домовилися, що всі тепер ламають комедію. Лише той «маньяк», здається, єдиний становить виняток.
— Так?
— Еге ж.
— Вас інтригують старці… І ненормальні…
— Якщо вже на те пішло, то мене дійсно інтригують старці… якщо вони мають таку… таку страшну авреолю…[2]
— А-а… Ясно.
— Що вам ясно? Ліпше не «акайте», бо нічого вам не ясно… Не те, що ви думаєте. Ви самі знаєте, що я не надаюсь на Джульєтту ані для вас, ані для кого іншого.
— Згоден… Справді, ви — Ататюрк! Авантурниця, конспіраторка, фантастка, хлопець у спідниці… Аллах його знає ще що… Словом — А т а т ю р к! Вас перехрестили вдало.
— Добре. Згода. На цьому давайте й покінчимо. Хай я буду хлопцем. Навіть хай я буду Ататюрком… Давайте ліпше милуватися білим світом. О!! Що то таке?!
Високо-високо, в опаловій синяві, креслить великі кола чорний, могутньокрилий птах.
— То, мабуть, орел-білохвост.
— От бачите…
— Що?
— Літає!!.
Як вона вимовила оте «літає»! Лице її, задерте вгору, аж засяяло. Очі запалахкотіли. «Л і т а є!!»
— О, о!? А це?!
Далеко десь там, де ходили хмари маленьких блискавок, гримнуло тисячоголосе «ура» й покотилось хвилями, як рокіт грому, покотилося лунами десь за бори, за луки, за лілові пагорби.
Ата послухала якусь мить, і сяйво її лиця померкло. Брови наморщились.
А за спиною, на Старокиївській вулиці дудніли й свистали дітлахи. Брови розморщились.
— Слухайте, мій милий Ромео! Ви б краще принесли мені пищиків.
Юнак схопився й миттю щез за парканом. По хвилі він приніс пищиків (стрючків зелених) повну жменю разом з листям і висипав перед Атою. Сам ліг на старе місце, як слухняний песик.
Дівчина вибирає стрючки, которі погрубілі, розлущує їх, виганяє нігтиком зернятка, тоді надкусює один кінчик і вставляє пищик в уста — не пищить. Геть його. Другий… Третій… А її супутник, поглядаючи скоса, збирає викинені пищики й розкладає їх на долоні… Нарешті пищик у Ати запищав. Голосно. Басом. Ата зробила з долонів горщик і накрила ним пищик, а тоді то розкривала долоні, то закривала — виходило знаменито, як величезний перепел-«хавкун» десь у житі або як голосисте немовля-Гулівер.
— Нате вам, — доручила Ата пищик юнакові, — а я маю другий. Тепер давайте будемо дудіти, давайте будемо пищати. Вроді ми комсомольці або піонери. Адже й у вас такий настрій, як у мене, — пищати! З горя, з досади, з чорт його зна чого — пищати! Ну, — раз, два!.. І вони запищали — одне тоненько, друге басом.
— О! Гляньте!.. — махнула дівчина раптом рукою вліво: — Що це вам нагадує?
Зліва, з піскових пустель і з темних борів далеких на площу вповзала, немов жива ріка, величезна сіра колона, а над нею мерехтять блискавки багнетів. Колона зігнулася дугою, й хвіст її миготів грець його зна й де. Вся колона поділена на рівні квадрати.
— Що це вам нагадує?
Юнак попищав задумливо якусь хвильку, а тоді, не виймаючи пищика з рота:
— Мені це нагадує?.. Це мені нагадує школу, в якій я колись учився, й нашого геніального «Козла» — вчителя російської мови:
От Урала до Дуная, до бальшой рекі,
Колихаясь і свєркая, двіжутся полки…
— і коли «Козел» це декламував, він завжди заплющував очі, як тетерук, від млості й замилування, звичайно. Я думаю, що він уявляв саме таку картину.
— Точно…
Обоє засміялись і знову заходились пищати. Але скоро мусили припинити — голова колони наближалася до них. Незручно ж пищати назустріч пролетарському воїнству. Перший припинив він — похопився, викинув з досадою пищика і, мабуть, хотів би втекти… та замість того лише притис обличчя до портфеля, тільки забув перевернути його холодною стороною. Ата ще пискнула кілька разів, а тоді замовкла, тримаючи пищика в зубах.
Колона йшла на них.
Пролетарське воїнство… Лише зовсім не таке, як Ата звикла досі його бачити! Якесь інакше. Якесь грозово нахмарене, похмуре, парадно імпозантне, чи рішене на загин
та й марширує кудись, звідки немає повороту. Аж страшно… Ніби це зовсім не полк їхнього міста. І це дійсно не полк їхнього міста, вірніше, тут більше, аніж полк їхнього міста. Але сама піхота, без моторизованих частин і без інших додатків. Вишикувана в довжелезну колону, поділена на рівні квадрати, вона марширує по прямій, ніби церемоніальним маршем, не визнаючи ані спеки, ані піску, анічого в світі. Перетинає площу по діагоналі.
Найперші — командири всієї колони. Втрьох. Мабуть, командир, комісар і покомполку. В довгих шинелях, що сягають до п’ят, вони йдуть вряд, мерехтять портупеями, бляхами, орденами, лакованими козирками формених кашкетів, револьверними кобурами, планшетами. Похмурі, вони зовсім-зовсім подібні до тих плакатних «пролетарських воїнів-богатирів», що так вражають монументальністю та суворістю й що їхні довжелезні шинелі своїми прямими лініями нагадують одежу, вирізьблену з каменя на статуях. Командири йдуть повільним широким кроком, ритмічно погойдуючись, і в такт їм ритмічно погойдується вся колона, всі її сіро-сталеві чотирикутники. Так, ніби це одна жива істота.
За командирами, після широкого інтервалу, йдуть прапороносці. Теж втрьох і теж похмурі. Прапор, піднесений навскоси вгору, обвис на безвітрі.
Потім великий інтервал, і йде один, стрункий і блискучий. За ним йде батальйон, поділений на квадратики… Знову інтервал — в ньому командир — і знову батальйон… Знову… Знову…
Це батальйони повертаються з муштри.
Особливо вражає екіпіровка. Всі солдати, як і командири, одягнені в нові довжелезні шинелі, в сталеві зелені шоломи з ременями під підборіддям, взуті в дебелі чоботи, обчепляні протигазами, флягами, набійницями, лопатками саперними… Сонце пече немилосердно, а колона ніби демонструє проти нього. Сіро-сталеві чотирикутники, складені ще з менших, сунуться ритмічно й глухо, ніби машина. Тригранні багнети рушниць, взятих «на ремень», миготять блискавками, вистрілюючи без звуку то вліво, то вправо рядами. Нове сукно шинелів дає лише прямі і ламані лінії, й від того солдати видаються механічними. Ці механічні солдати крокують тяжко, втомлено і, може тому, грізною ходою. Бронзові лиця понурі, знеособлені, — полаковані потом, припорошені пилом, — приведені до одного знаменника. Вони такі суворі, ніби йдуть на якесь справді велике діло чи на неминучу колективну смерть… Проходять чота за чотою по випаленій сонцем площі і вливаються в горло такої ж випаленої сонцем вулиці, засипаної присохлим цвітом, лушпайками пищиків та живосилом обдертим листом акацій.
В повітрі вичувається щось незвичне, як близькість грози чи бурі… Від цього відчуття в Ати загоряються очі якимось зухвалим блиском.
А відділи йдуть і йдуть… Далеко викидають тяжкий, кований чобіт наперед під приглушене й апатичне «три-чотири» старшини… І дивним було, що вони не співають.
А вже як останні шереги пройшли, коли колона втягала свій «хвіст» у розпечену сонцем вулицю, коли останній солдат чи командир несподівано повернувся й помахав до Ати рукою, — хтось впереді задзвенів високим і меланхолійним тенором на всю свою досаду й невисловлений жаль:
Копав же ж я й криниченьку
Неділеньки й дві.
Любив-кохав дівчиноньку
Людям, не собі…
Ой, жаль, жаль!..
Пісня вдарила раптом так, підхоплена безліччю голосів, насталених досадою й журбою, що здавалося, з акацій посипався останній цвіт, а дітлахи позстрибували з парканів і повибігали з дворів, і побігли табунцями поруч солдатських чот і роїв, збиваючи босими репаними ноженятами додатково пилюку з запорошених пішоходів; вони повикидали свої пищики й облишили забави — ця забава видалася їм куди цікавішою і кращою.