Маруся Богуславка – Іван Багряний

Коло стенда зі зразками місцевого поліграфічного мистецтва стовпились дівчата й розглядали великі кліше на дереві — кілька великих дереворитів для двох портретів у кольори: для «портрета Т. Шевченка з гаслом «РОЗКУЙТЕСЯ! БРАТАЙТЕСЯ!» і для портрета І. Франка. Дошки (в півквадратового метра кожна) зайняли цілий стенд, прикріплені до стіни з усіх боків гачками. Сюди привів Барат і Ату. Тут мало би бути щось «цікаве».

— Ну, що, бачите?

Ата бачила, але в тім, що бачила вона, не було чогось такого вже особливого. Кліше як кліше. Правда, як на місцеві, та ще давні, умови, це дуже оригінально й цікаво, й почесно мати такі реліквії, доказ творчих здібностей громадян міста Нашого. Найважнішим, без сумніву, було те, що хтось колись тут вирізьбив (та ще так енергійно, хоч і не зовсім вправно!) портрети двох найбільших геніїв народу, вчинивши тим наочне заперечення міфу про нікчемну й ледачу «Хахландію», що не вміє шанувати своїх героїв, і ці портрети навіть друкувалися в місцевій друкарні великим тиражем, що видно з відбитків, почеплених у масивних рамках тут же. А вирізьбивши портрети, хтось мав відвагу й смисл вирізьбити під одним і найударніше гасло великого революціонера, вічно актуальне гасло:

«РОЗКУЙТЕСЯ! БРАТАЙТЕСЯ!»

Гасло, як постріл.

Але поза цим усім більше нічого. Над клішами й над зразками портретів чваньковитий напис:

«ЗРАЗКИ МІСЦЕВОЇ ПОЛІГРАФІЇ ВИКОНАНО В ДРУКАРНІ ІМЕНІ В. ЛЕНІНА, 1925 РІК».

І все. На портретах внизу петитом надруковано назву друкарні, тираж «5.000 пр. та рік видання 1925», а те місце, де звичайно розписуються автори, замазано густою чорною фарбою. А може, там воно так і було.

Колька, що бачив це вже «сто разів», нетерпляче чекав дівчат, підганяючи. Нарешті потяг їх далі. Дівчата, поойкавши для годиться з «дива», пішли за ним. А коли дівчата пішли, тоді Барат таємниче озирнувся на боки, тихенько повернув гачки на однім кліше, зняв його зі стіни й показав Аті зворотний бік…

Там було вирізано — «Петро Сміян, 1925 рік».

— Це ще як «він» був зовсім зеленим хлопцем… був у дитреспубліці… талановита бестія!..», — прошепотів Барат до раптом збентеженої дівчини з якимсь особливим співчуттям, швиденько чіпляючи кліше назад на стіну й міцно прикручуючи гачки. Він говорив і дивився в її очі з запитом і співчуттям… — На всіх інших кліше «його» ім’я видовбане долотом геть, щоб і сліду не було, але тут лишилося, я це кліше заховав, а тепер, бачите, як воно прикручується… отак-о — докинув він так само пошепки і пішов швидко від стенду. Розгублена Ата за ним. Вона стиснула уста й не проронила ні слова. «Що це має все означати? В чому річ?!.»

Ата зупинилася біля вікна. Барат повернувся й став поруч. Так вони стояли довго, ніби під враженням баченого. Барат морщив брови, «думав щось тяжко», зітхав співчутливо, далебі, «підтримував» Атині «тяжкі думи»…

Враз Ата здригнула, — вона хотіла щось запитати, щось про «нього» у цієї всезнаючої людини… Він же все знає! Безперечно, все… Запитати!.. Це непереможне бажання рвалося з її язика, й вона борюкалася з ним. Нарешті перемогла — глянула в очі й уловила там таке ж саме бажання розпитувати її. Там стояв суцільний великий запит…

Ата швидко обернулася й пішла. Пішла геть.

А вже на дверях кинула чемно: «Вибачте… Я вже мушу йти…»

Така була друга пригода, що сталася з Атою під час тих походеньок «дівчат нашої країни».

XVII

У сюзерена[33]

(Великий адоратор[34])

На другий день Ату викликано в НКВД. Цим було наполохано весь театр. Хоч ніхто про виклик і не повинен би був знати (власне, не міг би знати), бо Ата про те нікому не докладувала, але чомусь всі про те моментально взнали.

Виклик було зроблено дуже делікатно.

Уранці, десь годині о десятій, під час праці, на горішньому балконі раптом з’явився старий Харитон і, немов архангел з неба, гукнув через усю залу згори вниз:

— Дахненя! До телефону!.. — і додав бурчливим тоном: — На цей раз якась поклонниця!

На сцені всі засміялися, а Ата побігла через усі фойє до директорового кабінету, де був телефон.

В директоровому кабінеті було порожньо. Телефонна рурка знята з вилки й лежала на столі, чекала.

— Дахно! — сказала Ата, приклавши рурку до вуха, трохи сердито: вона не любила, коли її відривали від праці.

— Дуже приємно, — посміхнувся хтось чемним і дуже ласкавим і, безперечно, закоханим голосом на тім кінці проводу; голос був дівочий, такий юний і такий милий, і вичувалося з нього, що власниці його таки приємно чути співбесідницю. — Чи Ви дуже зайняті, товаришко Дахно?

— Дуже.

— Дуже? — і трохи ніби смутку в голосі.

— Та дуже ж, кажу.

— Ах, от біда. Ну, нічого. Вибачте, будь ласка.

— А в чому справа?

— Та той… Справа дуже проста. Але негайна. І в ваших інтересах. Вам треба зайти до пашпортного столу, це я звідти дзвоню, тут на анкетах вашої давньої прописки бракує вашого підпису… як воно так сталося! Треба це полагодити. І тільки. Це забере всього хвилину часу. Пробачте й не гнівайтесь.

— Добре. Коли мені зайти?

— Попрошу вас, якщо можете, рівно через 20 хвилин.

— Гаразд. Через 20 хвилин.

— До побачення… — прожебоніло трохи сумно в рурці. Ата подалася причепуритись. А як уже зібралася, в двері почали зазирати подруги й товариші й дивилися на неї зляканими очима. Ата не надала цьому значення — «артисти». Не надала значення навіть іронічній репліці Січкаренка, що, зустрівшись у фойє, кинув їй навздогін співомовно:

— Пока… Пока… — і помахав глузливо рукою, ніби навіки прощаючись із своїм лютим ворогом.

«Докучливий злючка, — тільки й подумала про нього Ата. — Теж равлик, але отруйний, о!»

В пашпортному столі, куди Ата прийшла рівно за 20 хвилин, ніякої дівчини не було, можливо, вийшла десь.

— Хто мене кликав? — звернулась Ата до начальника пашпортного столу, людини в уніформі й з таємничим зламом брів, що аж звівся, тільки-но вглядів її, й з великою цікавістю обдивлявся всю.

— Зайдіть до кімнати Ч. 10, — промовив нарешті начальник по оглядинах і показав рукою нагору.

Кімната Ч. 10 виявилася кімнатою начальника «ОВ НКВД», так стояло на дверях, на шкляній табличці. Але значення цих літер Аті зразу навіть не дійшло до свідомості як слід, бо вона ніяк не могла би подумати, що її кличе начальник НКВД; вона навіть і на хвильку не завагалася, постукала й, почувши голос, увійшла.

За столом сидів якийсь зовсім зелений юнак в уніформі, чорнявий такий і окатий.

— А-а… Добридень, громадянко! — протяг юнак назустріч ніби чемно, а насправді іронічно, а сам навіть не підвівся з місця. Видно було, що він спеціально це зробив, як і спеціально чекав на Ату й знав добре, хто прийшов. — Добридень. Сідайте, будь ласка… — а очима так і запряв, оглядаючи Ату зі стіп до голови.

— Добридень, — привіталась Ата, і тільки тут раптом на ній усе потерпло. «Ну, от і все! Вловили, як пташку! — відкарбувало щось усередині. Але назовні Ата намагалася бути спокійною. — Це ви мене кликали? Це ви дзвонили? — запитала енергійно й ділово, як людина, якій дуже ніколи. На запропонований стілець вона не сідала.

— Так, це я дзвонив… Власне, не я. Це вас кликав сам начальник. Він скоро буде. З ким маю честь говорити?

— З тією, кого ви кликали.

— Ах, правда… Я й забув… — засміявся юнак. — Одначе у вас і язичок! Нівроку. Як у гадючки…

— Дякую… — Ата буйно почервоніла від образи. Юнак це помітив і поспішив поправитись:

— Ах, вибачте, вибачте… Ну-ну, не гнівайтесь…(«Тут не гніваються», — промимрив.) Та сідайте ж, будь ласка, сідайте.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: