Знадвору — це був радісний хорал, хорал сонцеві й весні. Та такий він і тут, чомусь слова пропадають, як недоречність. Між змістом і виконанням існує рішуче колосальна диспропорція. Прірва. «Лові-даві!» — і — весняні дзвіночки. Співали цю пісню дзвіночки — зовсім малесенькі діти, заплющуючи оченята, як птахи.
Ага! (Тут Ата згадала й усвідомила зміст автоматично прочитаного плакатика на дверях). Це, значить, «огляд самодіяльності гуртка молодих безвірників». Так стояло на тім плакатику («Сьогодні огляд самодіяльності гуртка молодих безвірників»). А це значить, такі безвірники — «безбожники». А ото, значить, комісія.
Хор малих ентузіастів гримить так радісно, так весело, так дзвінко, що ніяк не можна відчути ані припустити, що ці малята вже в щось не вірять і когось можуть «ловити» й «давити». Навпаки, з радісного, натхненного співу проривається безмежна й полум’яна універсальна віра тих, що починають жити, — віра в усе, — віра в чудесні пригоди, в те, що вони от зараз кудись «полізуть», вирушать у якусь чарівну подорож, в веселу екскурсію якимось казковим поїздом чи літаком на самісіньке небо й щось там будуть «розганяти» — якихось, може, комах, а чи нечемних звірят казкових. І не зі злоби розганяти, а для забави дитячої, веселої.
«Весняні квіти»…
Це, значить, такий «гурток безвірників».
Один тільки дириґгент серйозний і трохи зляканий. Такий же малий, як і решта, він почувається дорослим і відповідальним — диригує, як справжній диригент, та все позирає полохливо на великого «дядю» в окулярах: чи так? Щось ніби йому з нутра підказувало, що зовсім не так, зовсім-зовсім не так!
А «великий гість» дивився крізь окуляри на дітей захоплено, в очах його світилась гордість — гордість якогось великого борця проти якогось великого «опіуму» й «манахов і папов», і світилась грізна рішучість полководця, що ось має цю всю гвардію зараз послати в далеку й страшну карну експедицію.
Коли діти переспівали, полководець витер окуляри, запотілі від зворушення, й похвалив на повен голос:
— Добрє, дєткі, добре!
Він явно наслідував славний вираз гоголівського Тараса Бульби, підробляючись з апломбом, так би мовити, під традицію й під народ, але це кепсько виходило: він говорив не мовою Тараса Бульби, а якимось суржиком, з суздальським колоритом:
«Добре, дєткі, добре!»
Ата засміялась — хто ж це? Хто це?!
І, ніби у відповідь, хтось голосно звернувся до окулярів і назвав «товаришом Подліпкіним».
«Ах!.. Так це товариш професор Подліпкін!.. Так ось він який! Ти диви!..» Вона часто, дуже часто, дивлячись, як мотається червоний прапор на дзвіниці «розкуркуленого» собору, оглядаючи руїни прекрасної колись, старовинної козацької церкви на Миколаївському цвинтарі, бачивши павутину й мерзость запустіння в зруйнованих вівтарях Успенської й Юр’ївської церков, бачивши потоптані й занедбані могили якихось невідомих предків у ограді Спаса, порослі кропивою й реп’яхами, дивувалася, чому це треба конче так поглумитися над могилами, хоч і не сучасних і не совєтських, але ні в чому неповинних людей! Чому це треба конче все руйнувати й оплюгавлювати, здирати гарні й нікому не шкідливі фрески зі стін церков, де понамальовувано таких милих янголят? Дивувалася й все питала себе — хто ж це все робить? Знала, що це все робить оте «товариство безвірників», що випускає такі плакати й гасла про «опіум» та про «даві папов», але хто іменно? Її цікавило, хто іменно те все робить, який він. Чула, що очолює те товариство якийсь дуже розумний професор на ймення Подліпкін, навіть чула, що він походить з колишніх панів чи священиків, учений, але який він? Чомусь він їй увижався упирем, вузьколобим вандалом, порослим щетиною, вічно неголеним нехлюєм, який нехтує зовнішністю, бо не має часу, бач — бореться проти «великого зла», давить «манахов і папов», руйнує все, здирає тих янголят, зрівнює могили предків, якихось невідомих покійників, обертає прекрасні будівлі храмів на мерзкі Руїни, де кавчать сичі ночами… бо руїни брудні йому кращі за строгі й величні архітектурні споруди, коли вони цілі, де відбився величній і гордий дух творців-майстрів-архітектів! Таким увижався той професор Подліпкін. І як же вона тепер здивувалася, коли побачила його перед цими дітками й перед собою — зовсім ніби й на упира не подібний, ще й який милий, як гарно й вознесенно посміхається.
«Добрє, дєткі, добрє!»
Правда, це на суздальський манір виходить у нього, але все ж таки це не упир. Окуляри блищать зовсім як у професора. Повен рот золотих зубів. Правда, злі язики кажуть, власних зубів позбувся він ніби при таких обставинах: як здіймали великого дзвона з Успенської дзвіниці, «розкуркулюючи» церкви у місті Нашому, то той дзвін обірвався й «гепнув» об землю з великої високості, й репнув. І от як він «гепнув», то присутній при цій операції спостерігач, «головний безвірник» проф. Подліпкін, він же й головний організатор розкуркулювання церков, поточився з переляку й впав (а інші кажуть, що шматок цегли, вибитої тим дзвоном, ударив професора в зуби) — зуби йому повилітали… Відтоді в нього золоті зуби. І це для нього вийшло на краще — це додає йому солідності й ученості, та й антирелігійного газарду. Кажуть, золото для зубів йому подаровано з хреста чи з Євангелії Мазепи…
Після того, як діти переспівали «далой, далой манахов», їм стали роздавати якісь чепурні брошури, та й всім присутнім. Спочатку сам професор вийняв тих брошур звідкись цілий оберемок і віддав «диригентові», а той уже почав розподіляти, взявши собі за помічницю малесеньку дівчинку. Та малесенька дівчинка оббігла всіх, наділяючи малих (щоб читали своїм темним батькам і матерям!) і старих, хто був (щоб читали своїм нерозумним дітям), професоровою премудрістю. І навіть те дитинча прибігло в куток і тицьнуло одну брошурку в руки Аті. Таке смішне маля, як ті пухкенькі янголята з фресок Собору, так безжалісно поздираних товаришом професором. Ата не могла втриматися, щоб не погладити дівчинку рукою по голівці, по русявих кучерях, та не спитати:
— Як же ж тебе звати?
— Ліля!
Сказавши «Ліля», дівчинка зніяковіла й утекла, виконавши одначе професорове доручення — розповсюдивши на одну брошурку більше. Професор теж погладив дівчинку по голівці, там, далеко, біля гурту, — аж Аті серце ворухнулося з ревнощів і протесту.
«Ліля»… «Лілея…» — відмінялося Аті в голові дитяче ім’я, і вона чисто відрухово хотіла крикнути тому, хоч і симпатичному з вигляду, але негарному через оте «добре, дєткі!», професорові, щоб він не чіпав тієї незабрудненої ще дитини. Але промовчала.
У неї в руках була червоненька брошура. Це популярно написана агітка антирелігійно-просвітнього змісту, написана «для народу». Вгорі, там, де звичайно пишеться на всіх інших книжках «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», — написано гасло: «Релігія — опіум для народу». А нижче — прізвище й ім’я «професора Подліпкіна, тоді назва брошури: «Як повстала брехня про т. зв. Христа» — «наукова розвідка»? А внизу — «Видання Товариства Безвірників».
Ата машинально відгорнула обкладинку тієї «наукової розвідки» — брошура починалася з короткої нотатки про самого проф. Подліпкіна… Ата так само машинально поклала книжечку в кишеню. Шукала очима Лілю, стежила за нею, дивилась, як вона пурхала по залі, неначе метелик, і чекала, що метелик той знову підпурхне до неї. Вона би її навчила інших пісень, ясних, як квітка-лілея, і ніжних та легких, як хмаринка в небі… Але Ліля не підходила. Вона, бач, вже була при ділі! Вона, бач, вже належала до професорського «гуртка»! Їїї душею, бач, вже володіли інші, деспотично! Метелик мерехтів райдужними крильцями, сам над ними не владний…
Ата посиділа ще трохи. Зітхнула й вийшла. Тим часом діти знову шикувалися до співу. «Крильця, мабуть, для того й дані, щоби їх боляче обсмалювати», — ні, це банально. «Крильця, мабуть, для того й дані, щоби їх брутально оддирали різні фахівці, як вони оддирають фрески. О!» З цим Ата швидко пішла від клубу.
Чогось їй було безмежно жаль. Чого? Ну, чого тобі, зрештою? Ні, мабуть, це просто атавізм прадідівського, стихійного духу протиріччя. Все наперекір. «Рассудку вопрєкі, напєрєкор стіхії», чи як там сказав поет.