Маруся Богуславка – Іван Багряний

Ата сіла на краєчок стільця, насупроти юнака. Все така ж червона, пломеніюча, сиділа й дивилася в обличчя зухвальця блискучими очима. Чекала, що ж буде далі. А юнак:

— Чого це ви така наїжачена? Ага, це ви перелякалася… Признайтеся, вам страшно? Ви перелякалася?

— Гм… Чого б то мені було страшно?

— А от мене.

Ата окинула юнака підкреслено скептичним і презирливим поглядом:

— Щось не дуже-то ви страшний.

— Хіба? А оце? — взявся юнак за блискучі відзнаки на ковнірі, вивертаючи їх до Ати, щоб краще бачила. Ата подивилася на відзнаки, не розуміючись на них, помовчала розгублено. А тоді тоном, що й перше:

— Якщо ви покликали мене, щоб лякати, то… то…

— «То» що?

— То — ви ж знаєте прекрасно, що я дуже зайнята, я працюю…

— Нічого. Може, та праця вже й не потрібна вам… Є серйозніша праця. Е-е, скажіть, будь ласка, ви до церкви часто ходите?

Серце в Ати тьохнуло, наче обірвалося й упало; але вона замість розгубитися, засміялася голосно.

— Чого ви смієтесь?

Ата сміялася далі. Юнак змішався, потім роззлостився.

— Чого ви смієтесь, я вас питаю!?

— А того я сміюсь, що смішно. Ви так напали на мене раптом, як нібито в моїй особі впіймали бандита, або злодія, душогуба… Ви питаєте мене, чи я часто ходжу до церкви?

— Так.

— А вам що до того, хлопчику? {Це вирвалося зовсім несподівано й занадто зухвало, либонь, з переляку).

«Хлопчик» як не скипить, як не стукне-грюкне:

— Як ви смієте таким тоном зі мною розмовляти?!! А Ата й собі з ще більшим обуренням і аж з сльозами в голосі:

— Як ви смієте на мене так кричати?!! Що я вам — з вулиці?! Га?! Цитьте! Не говоріть! Мовчіть! Цитьте!.. Цитьте!!. Я не хочу вас чути!.. Цитьте!!. — Потім, трохи схаменувшись, серйозним голосом: — Мене кликав начальник, і я прийшла, щоб з ним розмовляти.

— Я тут начальник!! А ви… ти!., ти!..

Ата знову вибухнула, схопилася, щоб іти геть, щось крикнула гнівне, протестуюче… В цей час відчинилися бічні двері й увішов Сазонов. Одягнутий в гумовий плащ і з хлистиком у руці — либонь, щойно з дороги. Обличчя в Сазонова червоне, люте. Він бликнув очима на юнака, той зблід, встав і пішов до вихідних дверей, Сазонов його провів, і чути було, як процідив крізь зуби: «Їшак!» Провівши так юнака за двері, Сазонов повернувся до Ати, посміхаючись всім своїм обличчям.

— А-а-а… Кого я бачу! Приємно, приємно бачити таку дорогу гостю. Добридень, добридень! — підійшов і подав руку. — Сідайте, сідайте. І почувайтесь, як вдома.

Скинув плащ і разом з хлистиком кинув його на софу, що стояла під правою стіною. Сам сів насупроти Ати на кінчик стола, сидів і гойдав ногою, дивився пильно-пильно на Ату, оглядав її з посмішкою всю, дивився в очі й був чимсь приємно задоволений.

— Ну-с, дитя моє! Радий вас мати за гостю… Я вас знаю. Та хто вас не знає!.. Ну-ну, не будьте така сердита… Я чув випадково вашу оце розмову з сержантом, тобто ваш спільний крик. Ха-ха-ха… «Хлопчику!» Той хлопчик здумав до вас позалицятися, а замість того налякав. Сказано, дурень. І ви дуже злякалися?

Ата слухала начальника тривожно й нашорошено, але тим часом «заспокоювалась», вже посміхалася, хоч і натягнуто.

— Нічого. Він не налякав мене, а лише розсмішив.

— Так? Та чув, чув… І це чув… Чув, що ви й до церкви ходите… Це правда?

— Що?

— Що ви, ну, скажем, учора були в церкві?

— Правда.

— Що?! — Сазонов здивувався. Він думав, дівчина буде вибріхуватися, як то роблять всі, а тут така пряма й тверда відповідь. — Ех, ви! Дитя ви наївне!..

— А хіба то таке зло, товаришу Сазонов? — і глянула в обличчя пильно, намагаючись розгадати наперед, чого цей барчистий, кепсько обтесаний начальник, що розігрує з себе великодушного вельможу, чого він від неї хоче, й чого від нього можна сподіватися. Під блискучим поглядом кришталево-чистих дівочих очей Сазонов зніяковів, його очі побігли по різних предметах на столі, а сам він пересів з краєчка стола подалі, на той стілець насупроти, на якому щойно сидів сержант.

— Хіба то таке зло? — повторила Ата підбадьорена, тріумфуючи в душі, що це не вона, а він опустив очі, під її поглядом, і відступив, відступив! Це вже її перемога, моральна перевага. — Хіба то таке зло?

— Ну, зло не зло, але й не добро, для вас… — промимрив Сазонов, закурюючи цигарку. Закурив. Пустив хмару диму, заховавшись за нею. А як хмара розтанула, обличчя Сазонова вже знову було опановане, та сама усмішка, той самий пильний погляд і та сама цікавість в очах.

— То навіть дуже погано для вас… — проговорив серйозно, співчутливо, а очима спостерігав кожну риску, кожен порух на її обличчі. За посмішкою ховалась велика цікавість. Видно було, що таке спостерігання цієї Дівчини зблизька робило йому велику приємність; лише уникав прямого погляду в очі.

— Чому погано? —перепитала Ата, тим часом теж пильно й з великою цікавістю розглядаючи Сазонова та все намагаючись дивитися прямо в очі, усторч. — Чому погано?

— Ну, хіба ви не розумієте?

— Не розумію.

Сазонов пустив знову густу хмару диму й засміявся з-за неї, зареготався. Ата посміхнулась теж. Вона не тільки розуміла, що її брехня зовсім прозора й тому зухвала, вона розуміла, й які з того можуть бути наслідки, але в той же час вона прекрасно зрозуміла (підмітила) одну річ, яка піддавала їй відваги саме так розмовляти, а саме: вона підмітила, що Сазонов хоче порисуватися, хоче показати себе з надзвичайного боку, хоче показати себе великодушним володарем, хоче попишатися своєю силою й могутністю — силою пана, який має право на примху, а тією примхою має бути вияв великодушності й шляхетності. Прояв, так би мовити, людини. І навіть з батьківськими почуттями, І то, напевно, було так підтасовано, що спершу розмовляв з нею той задавакуватий, вульгарний і самовпевнений чванько сержант, розмовляв мовою цієї установи й її стилем. Все зроблено для того, щоб створити зумисний контраст між: «слугою» й «паном», між брутальністю й чемною прихильністю. І от «пан» хоче показати свою прекрасну душу. А показування душі в такій установі — це демонстративне показування сили: от схочу й зроблю так, а схочу — зроблю й інакше!

— Ви прекрасно розумієте, чому погано, — заговорив Сазонов. — А якщо не розумієте, то зрозумійте: дуже погано!Ія вас хотів попередити… Тільки попередити. Бажаючи вам добра.

— То ви мене для цього й покликали?

— Так. Пауза.

— Дякую. І варто було так турбуватися?

Сазонов взяв у руку костяний ножик для розрізування книг і паперу, покрутив його, подивився на Ату довгим поглядом і проговорив мляво, але з притиском:

— Хтозна… Може, й варто.

— Гм… Дякую. — Ата посміхнулася, хоч на душі їй стало зовсім не до сміху. Вона зрозуміла, що вся ця великодушність награна й що, власне, відбувається дуже тонка й хитра гра, й що над нею нависла велика небезпека. Та небезпека однаково велика в обох випадках: у випадку зацікавлення нею Сазонова як мужчини й у випадку заінтересовання його як начальника НКВД.

— Ви стурбовані, — посміхнувся Сазонов. — Але не турбуйтесь. Те, що ви були в церкві, це ще не такий великий гріх, хоч це моральний розклад і поганий приклад для інших. Є у вас гріхи тяжчі. Але ми про них поговоримо іншим разом, якщо ви матимете охоту. А зараз — я до вас більше нічого не маю… Абсолютно нічого.

— І я можу вже йти?! — зраділа Ата явно, навіть пропустивши страшну фразу про «гріхи тяжчі» («пускає туману чоловік»), і це не вислизнуло з-під уваги Сазонова. Сазонов посміхнувся:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: