Повінь звуків, фарб, повінь краси й гордості, море людської сили і цвітіння. І це все так контрастує з сірими пооблуплюваними, непоказними будівлями «бульварів», поуз які йдуть колони, контрастує з рудим, сіро-брудно-червоним стилем матеріального оточення, з убогістю, втомою, старечістю, що випирає з усього, а надто з порожніх, запилених магазинів і голярень, із занедбаних ресторанів і кав’ярень, де, всі знають, нічим до пуття повеселити душу й тіло навіть такого урочистого дня. Надто ж контрастує ця повінь бравурна з душевним станом старшого покоління, безкраю втомлених і сумних мешканців цього міста, що от збіглися й стоять шпалерами, юрбищами і навіть до звуку бадьорих литавр ставляться з підозрінням, вбачаючи в тому провокацію… А молодь йде й іде… Подібна у своїй красі до древніх еллінців, що зібралися на велелюдні ігрища, скупані сонцем… Так ніби тут зійшлися два різних світи.
Один світ, втомлений і понурий, стоїть осторонь і дивиться очима обідраних, недоруйнованих хат, а другий на зло першому маширує пружинясто і молодо, б’є в литаври й співає дзвінко. І другий так не пасує до першого, як свавільна, розсміяна дитина до старенької, зажуреної, згорбленої матусі, що боїться, ось-ось дитина її покине й забуде, повториться вічна трагедія — конфлікт між старими й молодими…
Мешканці стоять обабіч шпалерами. Та ні ж! І в них за понурістю й утомою горить іскра радости, глибоко захована, але невгасима!.. «Скільки їх! Ой і скільки ж їх! І де вони й набралися!» Аж не віриться, щоб у цьому згорьованому, замученому працею й турботами, прибитому страхом і злиднями місті та було стільки прекрасної молоді! Стільки їхніх дітей!.. І це все їхні?! Чи не їхні? Аж не віриться, щоб тут було стільки дивно-гарних дівчат і таких же хлопців, що їх отаких, мабуть, немає ніде в світі! Он бабусі стоять у юрбі на пішоході й витирають хусточками очі… І так само витирає рукавом «запорошене» око поруч з Атою старий Харитон… А литаври б’ють грімливо, дерзко, з викликом. А шереги гордих і… подекуди й похмурих, так, так, похмурих… юнаків і юнок відбивають крок, ритмічно й красиво погойдуючись… Особливе враження справляє колона наймолодших — колона дітей з сурмачами, з барабанщиками й прапороносцями, що маширують так чітко й так серйозно, а самі такі малі. Сурмачі по три вряд перед кожним розділом, озброєні довгими срібними сурмами, з червоно-золотими прапорцями на них, підіймають єдиним рухом угору й сурмлять… Побачивши ці фантастично здисципліновані шереги дітей (їхніх же дітей!) у червоних краватках, почувши срібні сурми, немов архангелів з неба перед Страшним Судом, а за сурмами дрібний навальний рокіт барабанів, бабусі на пішоході злякано хрестяться…
Вже багато молоді пройшло, а ще ж далеко не кінець, — з кількох радіусів вулиць на сонячну площу вливаються все нові й нові колони, майорять нові й нові значки й прапори й пливуть поуз театр десь туди, на другу площу, де з будинку парткому начальство приймає цю параду молоді.
Кажуть, що цей парад фізкультурників (і нефізкультурників) — це огляд сил спортових і інших молодечих організацій перед республіканською якоюсь «олімпіадою». Хоча в дійсності це, здається, не так, тільки трудно сказати, для чого і з яких іменно причин, і ким саме заряджено цей огляд сил молоді, бо трудно те знати. Невідомо чому й для чого. Отак ніби ні сіло ні впало… Хоч все це має якусь логіку. Безперечно, має. Аті це нагадало оте, недавно бачене, маширування військових батальйонів у сталевих шоломах, що ходили й майоріли багнетами, мовби косяки кефалі в морі. Ті батальйони теж, мабуть, недарма маширували.
Хвилі музики одні віддалялися й затихали гойдливо, інші наближалися й наростали… В цих гойдливих хвилях раптом ударили оглушливо литаври перед самісіньким театром, ніби вистрілила батарея, аж шиби затремтіли і затремтіли серця в людей на балконі — поуз них тяжкою ходою йшла мужеська колона спортової організації «МЕТАЛІСТ». Рослі, широкоплечі й широкогруді юнаки в моргулях біцепсів, ніби вилиті з бронзи, ступали дрібним, зменшеним кроком, всі в темних — червоне з чорним — одностроях. І обличчя їхні теж якісь темні, — що засмалені сонцем, а що затемнені втомою надмірної праці, — серйозні такі, зосереджені, ніби відчужені.. Жодної усмішки. Ніби вони не на параді спортовій, а марширують на війну. І ця строгість надає особливої краси й значимости цій колоні юнаків, дібраних один в один і вишикуваних рівно…
— «Сазонова військо»… — буркнув хтось несподівано збоку, поблизу Ати, єхидно оцінюючи цю колону, а з нею і все інше, бачене з балкона підсумовуючи свої враження. Це — Барат. Якимось дивом він опинився тут і стояв у першім ряду біля парапета… І, здається, скоса позирав на Ату. Харитон повернув голову на голос, змірив Барата здивованим і воднораз презирливим оком… глянув униз і знову підвів очі на Барата… А тоді сердито так і зовсім зненацька:
— І що воно рече!..
Хтось тихо засміявся ззаду. Ата аж відсторонилася, щоб краще подивитися на Харитона. А Харитон, сказавши своє «і що воно рече!», дивиться захоплено вниз і проміниться радісною усмішкою, що вистрілює в усі боки стрілками зморщок від його очей. «Неправда!» — говорили, кричали, сміялись ті очі, мавши свою думку й свою віру в тих, що там маширують, — свою думку про те, чиє це військо. Напевно Харитонове! Бо й його діти — його п’ять синів і дві дочки, і діти його дітей — теж десь отак маширують, може, в Києві, а може, й в Одесі… В цей час хтось унизу, серед шерег, що проходили, помітив Ату на балконі, хтось із знайомих, а може, і зовсім незнайомий, і помахав до неї рукою привітно. Харитон зрадів і замахав обома руками в піднесенні. «Ага!..» — йому, може, здалося, що то котрийсь з його синів помахав рукою до нього. Обличчя внизу почали повертатися вгору, до балкона, шукаючи щось очима, знаходячи й посміхаючись… Шереги проходять і повертають голови… Ата відступила від парапету, ніяковіючи, відтиснулась назад і помалу зійшла з балкона. Серце її билось, схвильоване… Хоч така картина, коли на неї дивляться безліч пар блискучих очей, для неї знайома й звична ніби, та тільки тут ситуація зовсім незвична, та й та репліка про «Сазонова військо», і відповідь Харитона, і все — трохи інакше… Ні, вона не приймає паради тут; параду приймають інші люди й десь там, на іншому балконі…
Ата зійшла геть і опинилася всередині будинку. Одначе її тягло дивитися далі вниз, на той марш краси й молодости… Зайшовши в горішнє фойє, вона побачила розкриті двері до якоїсь майстерні чи лабораторії й ступнула туди. Великі вікна виходили на площу, й з них було дуже добре все видно. Вона підійшла по кольоровій підлозі до ближчого вікна й стала біля нього, виглядаючи. У поспіху навіть не помітила, по чому вона йшла та чи є хтось у кімнаті. Вікна були розчинені навстіж, і ріденькі нитяні гардини, якимц вони завішені, гойдалися від музики та ритму кроків по брукові. За такою рідкою ятериною гардини гарно стояти й дивитися — тебе ззовні не видно, а тобі видно все…
Розхвильована Ата завмерла в вікні, вбираючи очима й серцем той потік кольорів, звуків, постатей і облич… Стояла так довго. Не рухалась…
Нарешті потік скінчився. Помалу завмирала музика, затихали кроки… І в міру того, як затихав грім молодечої дефіляди, все дужче зринав у вухах той страшний вислів, сказаний тією несимпатичною людиною:
«Сазонова військо!»
Вже завмерла зовсім музика й затихли кроки і в тиші, що зайшла, тих двоє сакраментальних слів розрослися й заповнили все, як чорна мла, як неокреслений і невловимий зором і вухом острах, як бентежна й лячна порожнеча…
І раптом у тій порожнечі почулось зітхання й прогриміли слова… Аті здалося, що вони прогриміли, хоч вони були сказані зовсім тихо, роздумливо, повільно, інтимно, кимсь самим до себе:
— Та-а-ак… (Пауза). Хто володітиме цими душами, той володітиме й цією землею…
Ата стрепенулася… І тільки тепер помітила, що біля дальшого вікна стояв ще хтось, якась людина задумана, зосереджена в собі, з обличчям і грудьми, розписаними сонячним мереживом, невпізнавальна в тій строкатості.