Маруся Богуславка – Іван Багряний

— Авжеж, можете йти. Хіба що от що… Посидьте ще хвилинку. Лише хвилинку, а тоді вже й підете… Так хіба що от що… Але умовимось: ви відповідаєте щиро.

— Очевидно.

— Чудесно. Так скажіть мені, будь ласка, чи ви дуже певні в тих, що були разом з вами, або, точніше, в тих, кого ви бачили протягом того дня?

— ?!. Я вас не розумію.

— Ну що ж тут незрозумілого? Чи ви ручаєтесь за всіх тих людей, які були й які зустрічалися вчора з вами, як за людей порядних, як за людей чистих перед… е-е… перед вами й перед нами всіма?

Ата затрепетала душею. Але трималася назовні спокійно.

— Я вас не розумію, товаришу начальник НКВД.

— Гм… Тоді скажемо прямо — ви вчора зустрічались з таким Баратом. Ви зустрічалися з ним?

— Так…

— Отож… Ну, Ольга Шведова й Матильда — це порядні дівчата, чесні совєтські патріотки, але Барат!.. Чи знаєте, хто він, тобто чи не могли би ви мені сказати, хто він?

— Кажуть, директор музею.

— Ні, це не тільки кажуть, а це так і в дійсності є. Але от він сам всюди (та ще й голосно) каже, що він петлюрівський офіцер, так як ви на це? Чи, може, те, що він сам каже, — це, мабуть, найменше ймовірне? Тим більше, що в Петлюри не було офіцерів, а були «старшини», — як ви думаєте? Ви ж з ним розмовляли…

Ата відчуває, як її охоплює відчай і земля під нею хитається. Вона почувається так, ніби її хотять примусити прилюдно роздягнутися догола й облити себе брудом, облити брудом власну душу, змушуючи отак на когось щось говорити. Опановуючи хвилювання, Ата говорить сухо, а в той же час майже благально:

— Товаришу начальник НКВД! Я думаю, що в цих речах я зовсім не тямлю нічого…

— Гм… — посміхається Сазонов ледь помітно, іронічно: — А в церкві ви теж не тямите нічого?

— В церкві?.. В церкві я теж не тямлю нічого, але я там була і… може… знову буду… і за церкву ви мене можете карати, будь ласка. Що ж до того чоловіка, то що я про нього можу знати?

— Гм… Я думав, що ви нам допоможете… — промовив начальник роздумливо, з жалем. — Еге ж. І тому вирішив був, що про церкву ми забудем о… М-м-да…

Ата заніміла, її огорнув справжній жах. Жах і відчай, — вона зрозуміла, про що йдеться, її заплутують в тенета! Ідеться про те, щоб вона, рятуючись від кари за церкву, зробилася «стукачем», як то кажуть, донощиком. З розпачу, замалим не заломила рук. Стрималась. Насупилась. Промовила рішуче, навіть трохи грубо:

— Слухайте, хто той чоловік, я не знаю й знати не хочу; це мене зовсім, зовсім не торкається.

Сазонов посміхнувся:

— Ви думаєте, що не торкається?

— Так. Певна цього… — пауза й несподіване запитання усторч: — А ви як думаєте?

— Я!? — Довга павза. — Я думаю… Я думаю… — і весело засміявся. — Я думаю теж, що це вас не торкається!! Ну, пожартували й досить. Я дуже й дуже прошу вас заспокоїтись і не хвилюватись. На цім наша розмова може й закінчитись. Будьте спокійні й не турбуйтесь… Все це так, знічев’я… Ну, там на дозвіллі трохи над цим подумаєте, так собі, трішки лише, й розум прийде сам. Тоді ми й побачимось. Так?

Ата мовчала. Вона звелась і стояла схвильована й розгублена вкрай.

— Ну-ну, ви вже й розгнівались. Я бажаю вам добра, ви це запам’ятайте. А ще запам’ятайте таку річ, на всяк випадок: цієї вашої візити не було. І цієї нашої розмови, як і розмови з тим «хлопчиком», теж не було. Гаразд? І про того негідника Барата забудьте. Взагалі забудьте. Оце і все. А тепер бувайте здорові. Як бачите, з вами нічого не сталося й зовсім ми не такі страшні люди, як дехто думає… (Посмішка).

Попрощавшись, Ата швидко вийшла. Вибігла. Голову їй розсаджує вир думок, одна другої дикіших, одна другої химерніших. Бачила, що їй на шию накидають аркан, вже накинули… Бачила, що вона заплуталась десь в хитро розставленому павутинні, що розмова про того Барата зовсім не того призначення, як то видається на перший погляд… Бачила… Нагло їй спала на думку одна дрібниця, а саме: той начальник ані звуком не обмовився ще про одну особу, яка ходила разом до церкви, — про Кольку Трембача. Ата аж стала і все на ній потерпло. «Так от хто провокатор!! От хто доніс!»

Заточуючись, мов п’яна, Ата дотеліпалась до скверика, що насупроти будинку НКВД, й там сіла на лаву. Взялася за груди — серце билося, як скажене. «Боже! Колька доніс! Безперечно, це він доніс! Та як же це?! Такий милий, гарний і закоханий у всіх хлопець і… доніс на всіх?! Га? Що ж це таке?!»

Тут помітила, що на другім кінці довгої лави сиділа в затінку ще якась людина.

— А-а… — озвалась людина фамільярно страшною октавою. —Товаришка Дахно! Привіт, привіт! Так це ви «там» працюєте? — кивнула людина на будинок НКВД.

Ата згоріла, а людина додала ще жару:

— Я бачив вас там у вікні з Сазоновим… З того боку вікно…

Ата аж схопила людину за руку… і впізнала: вона цю людину знає, — це Чубенко, старий партизан Чубенко, голова партизанської комісії! А бачила вона його не раз в столярній майстерні, в гостях у Гилимея. Навіть пригадала розмову їхню втрьох — смішну розмову про Страшний Суд. Ата змолилась, аж крізь сльози:

— Товаришу Чубенко!.. Не говоріть… Ах, не говоріть такого!..

— Ну, ну, не буду, дочко! То я пожартував… А нащот «товариша», то ти той… Я батько тобі, дитино! Дід!.. — смішок, добрий, таки батьківський.

— Простіть… це правда… Батьку! Батечку!..

— От-от-от… О!.. — щось Чубенкові запорошило око. — Ох… Яке ж і солодке дитя з тебе!.. Ну, ну… — Дід закректав, розправив вусяра й витер долонею «запорошене» око. — Так чого він хотів від тебе, той барбос?

Ата озирнулася навколо, взялася за голову й звелась, похитуючись:

— Якщо ви батько, то цитьте, мовчіть, прошу я вас, проведіть мене трохи, я зовсім хвора…

Чубенко посмикав запорозькі вусяра, загрібши їх жилавою рукою, і звівся, радий її проводжати, — й вони пішли геть зі скверу, з-перед цього проклятого будинку. Чубенко й сьогодні був напідпитку, але цього не було дуже помітно, та й Ата знала, що такий Чубенко вічно й що він підпитий найкращий, нікому не шкідливий. А Чубенко був зовсім зворушений Атиним розгубленим і погнобленим виглядом і ніяк не міг мовчати, потішав:

— А ти, дочко, не журись. Плюнь на того мерзавця… Плюнь і хай він, барбос, сказиться. Він на те, мерзавець, і існує, щоб псувати людям життя…

Ата не слухала підпитої мови. В голові їй крутиться шалений вир думок. І все навколо того самого. Вирішила негайно піти до Кольки Трембача. Знайти його й усторч запитати, — що він скаже, як він дивитиметься в очі. Пр-р-ро-вокатор!

І поспішала все дужче й дужче.

Коли переходили базарну площу, Ата раптом зупинилась і схопила Чубенка за лікоть:

— Хто то такий?!

Ген-ген з базарної площі сходив на проспект Барат. Чубенко ствердив, що то Барат, але Ата й без нього знала, що то Барат, одначе настоювала на своєму запитанні:

— Хто то такий? Хто він?

— Ага… Та хто ж його знає, дочко. Колись був офіцером лейб-гвардії «його імператорської величості»; під час революції був полковником в армії Денікіна, душив нашого брата… Потім був у Врангеля — теж душив… А як уцілів — невідомо. Загадка, брат… Та й нехай іде до чорта…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: