Маруся Богуславка – Іван Багряний

— А в Петлюри він був? — запитала раптом Ата, не втерпівши. — І кажіть мені щиро!

Чубенко подивився на Ату пильно-пильно й відповів запитанням на запитання тихо:

— Це для кого, для Сазонова?

Ата вдруге згоріла від сорому, але промовила твердо:

— Ні, це для мене… Сазонов знає й без нас…

— А, так, це правда… Ну, так він каже, що вроді був. Хоч я його не зустрічав тоді… а то б повісив. Каже, що був він і в Петлюри, то єсть в Симона Васильовича…

«Ясно!» Ата рушила вперед ще швидше. «До Кольки! До того негідника, до того малого злодія! Спитати його! Спитати!»

Чубенко ледве встигав. Вкінці площі Ата зглянулась на старого.

— Спасибі вам, батьку! Тепер я вже піду сама. А ви йдіть… так, так, ви підіть до Гилимея й до Харитона, там поговорите про страшний суд… Прощавайте…

Чубенко засміявся й насварився пальцем: — Ич ти!.. Чула, значить… Ну, з Богом, дитино!.. Ну, а на того барбоса ти плюнь… І на Страшний Суд теж… то для Сазонова!

Ата навіть недослухала кінця фрази, подалась.

* * *

Кольки Трембача Ата так і не побачила. Не знайшла ніде. А тим часом, поки вона бігала отак всюди, шукаючи, буря гніву в серці помалу вляглась. А потім і взагалі погасла. На місце неї прийшла й загніздилася в серці туга, жаль. Туга й жаль на людську нікчемність, на людську ницість. Ата покинула шукати Кольку й, зажурена, й безмежно стомлена, не так фізично, як душею, перемучена всім, пішла до театру.

А вже як отака зажурена прийшла до театру, несподівано її осінила найтривожніша й найболючіша, і, без сумніву, найвірніша думка за увесь час: думка про те, що Сазонов мав зовсім інше на думці й зовсім про іншу людину хотів би її розпитувати — він хотів би її питати про Петра Сміяна. Так, так! Безперечно, в цьому вся суть. В цьому зерно трагедії, що десь назріває. В цьому центр вузла, що в’яжеться. І саме тому він запитував про Барата, перевіряв, чи орієнтується вона, що той є «стукачем» у Сазонова. Це ж так ясно! Боже! Як це їй одразу не могло прийти до голови! Як можна отак здуріти!

Від цієї думки все інше відійшло геть, і навіть жаль на Кольку. І від цієї ж думки журба й лірична печаль «всепрощенська» обернулися на тривожний біль, нерви напружилися знову, аж наче задзвеніли…

Ждала чогось непоправного…

Одначе минали дні, й нічого не ставалося. Й Сазонов більше її не тривожив.

Може, й справді все те було так, «знічев’я».

XVIII

В годину пізню

Уночі над театром горить Волосожар, як мерехтлива загадкова емблема тих, ззовні закутих рабів, а в душі — непогамованих мрійників і фантастів, що десь там, ніби мотилі, пробиваються до світла; що десь там «товчуться» в час пізній, в час, коли «чорти навкулачки б’ються»; тих мрійників, що не знають утоми, утікаючи від дійсности в світ вифантазуваний… Волосожар, як гроно пломеніючих діамантів в короні невидимої царівни, як сузір’я перлин в волоссі легендарної полонянки, коханки й трагічної дружини паші турецького, Марусі Богуславки…

Він — Волосожар — стоїть над далеким затуманеним обрієм і тихо миготить дрібнюсіньким миготінням купки зоряного пилу і здалеку видається, що то на театрі, на самім шпилі центральної вежки припнято гроно ілюмінаційних лампок — вони тремтять в безодні ночі й горнуться щільно докупки, як сироти в безмежній тишині космічної пустелі, в синій порожнечі. Але то здалеку. А зблизька — театр стоїть темний, понурий, загадковий, полискуючи мертвим холодним полиском вікон, і ніяких лампок на ньому нема; Волосожар стоїть за ним — громадка манюсіньких зірочок, що туляться одна до одної, щоб не розгубитися в вічності.

Темна постать виходить ген угорі на найвищий балкончик, маленький, як ластів’яче гніздо, припняте під самим дахом, — і стоїть в темряві, зіпершись на ажурні, невидимі знизу ґратки. Стоїть і дивиться на Волосожар… То той, «божевільний». Він виходить крадькома зі своєї майстерні, як з келії самотнього ув’язнення, і стоїть над містом, і дихає жадібно, — вдихає на повні груди п’янке повітря ночі. І десь там посміхається.

Він вдихає млость терпку життя і цвітіння невидимої землі і вдихає зоряний пил, що сіється згори; він зором своїм печальним хоче охопити все з високості, хоче обійняти всесвіт. Але він бачить тільки Волосожар, — загадкове сузір’я, супутника всього його життя, сяйво недосяжне, але для нього животворяще, як чарівний талісман. Це чарівна точка рідного неба над рідним містом, до якої він все життя припнутий серцем.

Коли він народився на світ — тієї ночі цей Волосожар десь отак стояв на небі…

Коли світ в його очах вже перестав гойдатися перекидя, а став прямо і очі вже почали вірно реагувати на світло, а вуха на звуки, — він уперше побачив його, цей Волосожар загадковий… І це він і почув його тоді, коли він зазирав до його колиски крізь вікно й мерехтів під звуки материнських пісень колискових… Це було перше-найперше, що він почав у світі бачити і чути, — оце гроно мерехтливих цяток, — далеких-далеких, материнськими піснями озвучених, і таких таємничих, що й невідомо, чи то вони мерехтіли десь поза ним, а чи в самій глибині його народженої душі. Оце сяйво і звук навколо нього — це була перша його свідомість, перший проблиск тієї душі новоприбулої в світ…

Коли він був хлоп’ям, це гроно щось ворожило йому: він цілі вечори просиджував на порозі хати, здивовано задивлений у це далеке мерехтіння казкових діамантів. Мати казала на них — «квочка». Дійсно, це була купка манюніх зоряних курчаток, що дзьоботіли на небі… Але вони кудись манили його й кликали, обіцяли щось невідоме й чудесне, — неопізнані дивоглядні світи, небачені квіти і музику, хвилюючі радості, — величезний захоплюючий світ, щоб летіти в нім летом орлиним, летом голубиним, ще й летом щебетливим-ластів’ячим…

Коли він став юнаком і в душі його прокинулись якісь хвилюючі неясні пориви й жадання, шукання найближчого й найдорожчого друга в людському морі, Волосожар цей мерехтів до нього мерехтінням дівочих очей, іскрами сліз надії, любови й радости, й тремтливого поклику в них… й могутнього крику з невідомого, неопізнаного…

Волосожар…

Він був свідком його перших запаморочень, і перших розчарувань, і катастроф, свідком великих знахідок, іще більших болючих втрат…

Він ділив з ним ночі самоти і відчаю…

Він зазирав до нього крізь тюремні ґрати й живив серце надією…

Він зазирав до нього в камеру смертників і потішав душу тихою радістю обіцяного забуття й вічного спокою…

Він мерехкотів до нього на «Сабуровій дачі» крізь туман божевілля і утримував його на грані остаточного занику, — на грані між ще таки не згаслою свідомістю і вічним проваллям, тьмою, з якої вже нема повороту… Це було ну, зовсім так, як і на самім початку, в дитинстві: він мерехтів так, як і тоді, коли вперше виводив його щойно народжену душу з темряви, з вічності, з небуття, з чорного провалля до ніжних пісень материнських…

Волосожар…

Провідне сузір’я його життя. Нерозгадане, тремтливе, мінливе, химерне.

Що ти пророкуєш тепер? Що ти готуєш тепер? Свідком яких ще радостей і катастроф і яких несподіванок ти маєш ще бути?

Волосожар мерехтить і міниться. Хисткий, перламутровий, звабливий для ока і невловимий для серця, таємний і незбагненний, як людська доля.

І стоїть людина, задивлена в те хистке мерехтіння свідка всього її життя й, мабуть, провидця й її майбутнього.

Як би те майбутнє вгадати!

І людина посміхається — зовсім не тяжко те майбутнє вгадати, ту долю вичитати з того мерехтіння. Доля та — порожнеча. Нірвана мільйоно-льйоно-літньої космічної пустелі. Пил. Той пил, що в нього обернулися мільйони-мільйонів істот людських і нелюдських, і найщасливіші з них, може, ті, що пил їхній занесло десь в космічні простори і він тепер сіється, як пилок зоряний, з небес — це значить, вони існують десь в якихось манюньких атомах. І туди кличе й його цей Волосожар. Ні, не кличе, а просто чекає й дивиться з незміримого далека. Бо все має статися без жодного поклику…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: