То був Сміян. Він не бачив Ата, дивився у вікно, заглиблений у враження та в свої думи, утоплий в них. Він був не тільки в плямах сонця, а ще й у плямах фарб увесь, з великим пензлем (щітяком) у руці, яким машинально обперся об столик, вимастивши його в червону фарбу. Міцна, могутня його фігура ніби прикипіла на місці й не рухалась. А ця кімната — та це ж його майстерня!!. Заставлена макетами, завішана шкіцами й якимись схемами та рисунками, обставлена попід стінами якимись бляшанками й відрами, горшками та скриньками… А кольорове мозаїчне полотнище, по якому Ата так сміливо вмашерувала, пройшовши його впоперек, — це якесь фантастичне місто! з мінаретами та мечетями… Зразу, побачивши мечеті й мінарети, Ата не збагнула, що й до чого, взяла їх за кольорову мозаїку, занадто-бо їй у очах мерехтіло та в вухах дзвеніло відголосками баченого й чутого… Тепер вона помітила чудесні мечеті й казкове місто, над яким слова Сміянові пройшлися громом: «Хто володітиме цими душами…»
— Сазонов володітиме! — вирвалось раптом у Ати з самої глибини душі, з глибини остраху, що там загніздився, перед тією страшною людиною. — Сазонов! — повторила вона тихше. Дивно. — Сміян не обернувся. Навіть не зреагував. Може, не почув? Стояв і думав. Ата злякалася, вона згадала про божевілля цієї людини.
Але по хвилі роздуми Сміян зітхнув і промовив у відповідь протяжно й саркастично:
— Хто з н а..
Тільки це він промовив не до Ати, а до сказаних слів, приймаючи їх, мабуть, за власну візію.
«X т о з н а…»
Зовсім як у Харитона вийшло, і з тим же презирливим зафарбленням: «І що воно рече!»
Але який же ж він і не подібний до того, що колись зустрівся! Боже! Серце Аті стиснулося: «Таки божевільний!» А Сміян, прорікши своє роздумливе «хтозна», помалу обернувся, щоб взятися до перерваної праці, і тут тільки помітив Ату. Помітив і здивувався, якось розгублено посміхнувся («тепер подібний!»), потім нахмурився («не подібний!»)…
Ата злякалася. Вона вдерлася непрохана до цієї людини!.. Боже, що він подумає!.. А злякавшись, зрозуміла нарешті як слід, що ж це за мечеті й мінарети, по яких вона потопталася недавно, ще й полишала сліди на вогкій фарбі, — це ж його робота! Це до «Марусі Богуславки». Швиденько навшпиньках перебігла боком-боком через турецьке місто й кинулася навтьоки… Лише обронила одне слово: «Вибачте!»… На другім кінці фойє обернулася й побачила крізь двері, що Сміян стоїть, де й стояв, і дивиться їй услід…
Якийсь чудний «божевільний»!
А чи такий од роботи непритомний.
* * *
Огляд молоді робило й параду приймало все начальство, зібралось на великому балконі будинку облпарткому. Біля ґратчастого парапету, вифарбленого в рожевий колір, стояли вряд всі вожді области й міста, ніби пародіюючи, ні, щиро наслідуючи вождів на Ленінському мавзолеї (найбільших вождів СССР біля кремлівського муру). В першім ряду стояли — секретар Облпарткому Калашников, голова Облвиконкому Рогач, тов. Сазонов з невідлучним Зайдешнером, культпроп обкому і редактор Страменко, секретар обкому ЛКСМУ Гук, командир місцевого полку Денисюк, комісар Шубін, жінвідділ — партдама Орлова, земвідділ — Дробот, завкомунгоспом Цигип, обласний вождь профспілок Колісник і інші тузи та великі «риби» й Добриня-Романов тут же. В другім ряду й позаду стояли «риби» менші, але теж немалі, в тім числі директор інституту фізкультури, голова обласного комітету фізкультури, начальник облміліції тощо, тощо…
Внизу, під парапетом, висів саженний портрет Сталіна, а по боках великі червоні прапори.
Молодь маширувала поуз особливо чіткими, особливо виструнченими й здисциплінованими рядами та прямокутниками. Рух в рух, плече в плече, всі як один. Обличчя зосереджені. Міни серйозні. Так ніби вони вже не цивільні фізкультурники, а солдати, або так, ніби кожен з них виконував якусь надзвичайну й відповідальну функцію перед історією й боявся напсувати — порушити єдність і чіткість руху й тим зіпсувати всю велич моменту. На тлі аморфних і сірих юрб, що й тут товпились обабіч, відгороджені ланцюгом міліції, чіткий і строгий механізм колон тут особливо вражав. Тріумф краси й молодости, помноженої на велетенське число одиниць.
Деяке начальство махало руками, одначе молодь проходила поуз з обличчями ніби закам’янілими, не помічаючи, чи через заабсорбованість турботою про чіткість власних рядів, щоб не порушити їх, не зімняти десь гармонії й строгости ліній або не наступити, на п’яти попередньому, а чи від надмірної напруги й утоми; проходячи поуз трибуну вождів, молодь чомусь не виказувала молодечого ентузіазму, екзальтації юності. Ніби це вже йшли не юнаки, не дівчата й зальотні хлопці, а солдати, мешканці сірих, прозаїчних, уніфікованих касарень…[36]
Сазонов дивиться на параду, спершись на парапет, і мружить очі. Він у гарному настрої. Він дуже задоволений. І… в той же час щось його й не задовольняє. Далебі, замало вогню, от що! Замало піднесення. Чому такі пісні обличчя? Музика гримить, а обличчя ні. Адже ж це ВІН стоїть тут, сам ВІН! Можна сказати, не те що непересічна особистість, а головна особистість тут! Носій маєстату найбільшої, й найвеличнішої «найлегендарнішої» інституції в усій країні і, може, в цілому світі! То ж хіба в його присутності так треба йти?! Голови вище! Треба кричати «ура»!.. Але це він думає, ніби жартома. Назагал парада йому подобається. Тільки от би… от би взнати, що вся ця орава, котра марширує поуз, думає? Що ховається, що ворушиться під кожною покришкою, га? От скільки неконтрольованих і неуконтролимих голів і душ, га!.. Це вже в ньому професійне, — такий чортик «легендарний» — недовіра до всього й намагання залізти в кожну душу, вивернути її…
Раптом йому стрелило до голови, що всі ті обличчя тому такі, похмурі й стримані, що це ВІН тут, що це вони ЙОГО бачать і тому інстинктивно нишкнуть і, мабуть, у них ноги тремтять ідучи, від страху збитися перед його очима. Від такої думки йому стає приємно-приємно. Втішно. Ще б пак! Отаку мати силу! Він почав придивлятися пильніше з цим новим настановленням до шерег і облич, що проходили мимо, аж перегнувся наперед. Справді, під його поглядом люди виструнчуються, шереги підтягуються, крок міцнішає. І, напевно, у них там ноги тремтять! Авжеж. Дійсно, його присутність має величезний вплив. Душа Сазонова розпливається від щастя й тріумфально пливе на хвилях музики. Ага!.. Вони його бояться! Гм… Бояться — значить, щось мають, або матимуть… Відчувають, іродові душі!..
Раптом Сазонов помічає, що по мимойдучих рядах пробігає якийсь шепіт і обличчя розтягаються в посмішки, повертаються так усміхнені до балкона і, о чорт! — усміх на них глузливий! Так, так, глузливий! Сазонов буряковіє. Глузливий усміх?!. Справді! А ось вже не тільки усміх, а по рядах металістів покотився регіт і завмер. Хтось щось там сказав між ними, кинув якусь репліку. Юнаки, як по команді, одвернули від балкона голови, але регіт покотився явний по шерегах, так немов вітерець промайнув, спалахнув раптом і завмер. Вони його, той сміх, понесли далі. Занесли, ніби й не було. Але він був, факт! Чергові колони повертають обличчя до балкона теж зі смішком, ніби їх повертає якийсь могутній магніт і показує дерзкі посмішки… Сазонов учепився руками за парапет; кров ударила в мізок… В цей час хтось торкнув рукою — Сазонов повертається: це Зайдешнер торкнув його й показав очима направо… Направо, спираючись ліктем на руку представника ЦК КП(б)У, стояла Людмила Богомазова, «Генеральна лінія». Стояла й дивилась на дефіляду молоді, «приймала параду» з своїм високим шефом. Вона тепер подруга великої, найбільшої тут сьогодні «риби» й має право гордо й з викликом тримати голову, виставляючи дерзко з цієї високої трибуни свою звабливу красу. Сазонов полотніє… «Та от чого вони посміхаються! От чого за малим не регочуться там! Ще б пак! Увесь провід Партії і Уряду й його «генеральна лінія» тут! Га! Чорт візьми!..»
Він полотніє, буряковіє… пітніє… Потім штовхає ліктем сусіда справа, товариша Калашникова, — показує йому очима на представника ЦК й на «Генеральну лінію». Той зрозумів, але знизав плечем байдуже, мовляв, ну, то й що? Що ж тут такого? Одначе так само штовхнув дальшого сусіда справа й передав через нього волю Сазонова далі… Так сазонівська воля пішла по вождях до Людмили Богомазової, — командир полка Денисюк нагнувся до вуха представника ЦК й, нахмурившись . лукаво, щось прошепотів у те вухо, і вже після цього воля Сазонова дійшла до Людмили Богомазової. Вона спокійно й апатично послухала, повела тонкою чорною бровою, повернулася байдуже й відійшла від парапету, а разом зі собою потягла й гостя з ЦК, що поволікся за нею хвостиком. Вожді в першому ряду стояли бліді. Тільки Павло Гук прикусив тоненьку посмішку й, перебільшено витріщаючи очі, дивився на стрункі шереги молоді, його молоді… Власне, це він тут єдиний генерал.